Священик з Тернопілля згуртував українську православну громаду на Волині
Парафіяни Свято-Миколаївського храму УПЦ Київського патріархату селища Колки, що у Маневицькому районі на Волині, шанують і цінують свого священика Андрія Закидальського.
Кажуть, тільки завдяки йому тут лунає українською мовою молитва. У районі таких церков — на пальцях перерахувати.
Перша спільна молитва — у спальні дитсадка
У Колках парафія Київського патріархату розпочала свою діяльність 19 грудня 2002 року. Власне її реєстрував отець Андрій. У краї, де абсолютну більшість парафій має Московський патріархат. Важко було, але з вірою в серці долали усі труднощі. Молитва українською залунала у стінах спальні колишнього дитячого садочка — саме такого тимчасового приміщення добилася громада. Священик пригадує, як на першу Пасху святив лише… тринадцять кошичків. Сьогодні ж храм повниться кількома сотнями віруючих.
— Від фундаменту до вершечка, кожен куточок храму бачив його руки, — розповідає парафіянка Леся Писарська. — Як десь майстри щось не так зроблять — сам переробляв. Навіть купол, бо після першого дощу почало капати.
Отець Андрій про це не говорить. Не зізнається, як поряд з робітниками сам носив цеглу, плитку, інші вантажі, як разом з ними важко працював на будові. Що він — людина високодуховна та жертовна, свідчать чимало прикладів. Колківчан вразив такий факт: коли на Майдані у Києві в лютому 2014-го року снайпери почали розстрілювати людей, отець Андрій запропонував місцевому священику Московського патріархату вийти на спільну молитву, разом пом’янути жертв, у тому числі чотирьох волинян. Той відповів, що йому не вийде. Тоді о. Андрій Закидальський відверто запитав: «Сьогодні в Києві застрелили 74 людини, скільки ще треба застрелити, щоб ви змогли?». І наступного дня просто неба зібралася уся колківська громада, обидві парафії: разом молилися, співали два хори. Об’єдналися у скорботний момент.
У зоні АТО бійців сповідав на ящиках з російськими боєприпасами
А ще отець Андрій відвідував з волонтерами наших бійців на сході, в зоні АТО. Каже, ця поїздка залишила багато вражень та емоцій.
— Ми їхали у Лисичанськ, везли двома бусами десь п’ять тонн вантажів, — пригадує священик. — Були і в Новотошківському. Мали пиріжки та піцу, п’ятдесят з гаком літрів тертого сала, багато сухої борщової суміші. Коли бійці почули, що їм не треба ні картоплі чистити, ні буряк терти, були дуже щасливі. Але навіть не це головне. Ми привезли їм дитячі малюнки. Хлопці тримали їх — і аж руки від розчулення тремтіли. Аркуші вішали над ліжком під іконками. Згадує отець Андрій й інші особливі моменти на сході. Як доводилося серед ночі сповідати бійців на розбитому склозаводі, де ще місяць тому стояли сепаратисти. На ящиках — напис: «Міністерство оборони Російської Федерації».
— І ти кладеш на ці ящики Євангеліє і хрест, бо немає іншого варіанта, і хлопці сповідаються, — розповідає священик. — Їм дуже потрібна наша підтримка, бо мають багато сумнівів. Може, вони не ідеально дотримуються заповідей Христових, але жертвують найдорожчим, найціннішим — своїм власним життям. Це найкращий подвиг для кожного християнина. Якби не підвело здоров’я, обов’язково поїхав би на схід ще. А наразі збираємо допомогу і передаємо фронтовикам через волонтерів. Не забуваємо про них і в молитвах.
Фото автора.
Волинська область.
