«Для мене важкого немає нічого, ще й комусь можу допомогти»

Сніг, мороз чи надокучливий дрібний дощ, а цей кремезний чоловік на інвалідному візку - надворі. Часто молиться біля фігури Матері Божої, що у районі вулиці Гашека, співає побожні пісні або спілкується з людьми. Лиш би не сидіти вдома. Дарма, що Богдан Ковалишин - без обох ніг і фактично самотня людина, життя у нього насичене, тож своєю мужністю він може присоромити багато кого з нас.

«Змусив виборчу комісію «попітніти»

Сімдесятип’ятирічний Богдан Ковалишин наперекір усьому пристосовується до обставин і не падає духом. Сам прибирає своє помешкання, варить їсти, пере. На руках піднімається на свій третій поверх чи сідає, коли треба кудись поїхати, у велику маршрутку. Для цього придумав собі спеціальні пристосування на лікті та коліна. За допомогою власноруч змайстрованого гачка знімає потрібний одяг з вішака, а до туалету і ванни обладнав сходинки.

У його помешканні чисто прибрано, багато вазонів, на стінах ікони. Найбільше привертає увагу великий образ святого Богдана. За словами господаря, змалював його художник на Вернісажі з малого образка. Все у пана Ковалишина впорядковано, розкладено, як кажуть, «по поличках». Знає, скільки в нього костюмів-штанів, любить вдягати вишиванку.

На вибори їздить голосувати самостійно, бо не хоче, щоб приходили до нього зі скринькою. Під час останнього такого свого волевиявлення змусив виборчу комісію «попітніти». Коли їм повідомили, що львів’янин на візку має намір проголосувати, а дільниця була на другому поверсі школи, хотіли спочатку занести його всередину, але потім передумали. Вирішили спуститися до нього із бюлетенями. «Мушу йти голосувати. Для мене важливо виконати свій громадянський обов’язок, - пояснює пан Ковалишин. — Я й біля свого дому тримаю лад — трава росте, яку колись сам посіяв. За неї борюся, щоб собак туди не водили, сварюся з двірничкою, яка скидає туди дрібні камінці чи шутер. Деревця посадив, шкода, що поламали. Для мене важкого немає нічого — раду даю з усім і ще комусь можу допомогти».

Обурює чоловіка лише те, що з його пенсії у дві тисячі з гаком гривень держава зняла п’ятдесят гривень індексації, а субсидії дали лише сорок гривень. «За хату плачу 550 грн. Звідки брати гроші, коли все тепер таке дороге? На свої ноги, які мені порізали через наслідки діабету, я стратив усі свої заощадження», - пояснює він. А ще йому дошкуляє дорога у вибоїнах попід його будинком (вул. Боднарська, 16). Один інвалідний візок довелося викинути, бо поламався, як поїздив по тих ямах. Не тільки ця дорога потребує ремонту в його районі, а й доріжки у скверику біля фігури Матері Божої (район вул. Скорини). А поламані лавки і недоглянуті насадження справляють гнітюче враження. Розмовляв пан Богдан і з головою Сихівської райадміністрації Іриною Маруняк, вона пообіцяла допомогти, але наразі віз і досі там.

«Син помер від раку,а невдовзі відійшла в інший світ і дружина»

«У 1959 році приїхав працювати до Львова зі Стрия, закінчив однорічну школу май-стрів-будівельників, потім буді­­вельний технікум, став виконробом у «Львівжитлобуді», - розповідає чоловік. - За той час різне довелося пережити, навіть трагічні випадки - наш працівник упав з дев’ятого поверху у бак зі смолою. Іншого разу молодого хлопця перегородка забила, а я відповідальний був за них. Загалом відробив на будові 27 років». Працював сумлінно, за що отримав не одну нагороду, у тому числі і «Знак пошани».

Спочатку життя пана Богдана складалося щасливо. Кохана дружина, двоє синів — розумних, гарних, спортивних. Старшого, Ігоря, коли закінчив львівське пожежне училище, відправили працювати у Донецьку область, у Торез. Там одружився і залишився. Пан Богдан їздив на схід до сина будувати йому будинок. Молодший - відмінник Мирослав, був “продавцем від Бога”. Відслужив в армії, закінчив торгово-економічний інститут. Працював у «Тисячі дрібниць» на Новому Львові - торгував електротоварами. Згодом разом з двома хлопцями викупили магазин. Мав дівчину, йшло до одруження. Але коли Мирославу виповнилося 26, захворів на рак крові і протягом року помер. «Куди я його тільки не возив, що тільки не робив, щоб врятувати! Нічого не допомогло. Найважче горе пережила дружина. Так тужила, що за три роки сама відійшла в інший світ... » - згадує пан Богдан.

Випробування долі на тому не закінчилися. У 70 років цукровий діабет дав ускладнення, почала розвиватися гангрена ніг. Два місяці на лікарняному ліжку. Спочатку відрізали палець, а потім і стопу. Через три роки — те саме з другою ногою. «Так я залишився інвалідом І групи, без жінки і дітей. Старший син і двоє онуків далеко - аж біля Донецька. Як мав ноги, їздив до нього. Тепер він рідко до мене навідується, фінансово не допомагає, бо теж на пенсії, - пояснює. - А від держави годі чогось чекати. Прийшла соціальний працівник і каже: за те, що піде на ринок і за мої гроші щось мені купить, я їй маю заплатити 35 гривень! Я її відправив геть, щоби більше не бачити такого нахабства. Іноді знайомі приходять до мене, щоб кудись супроводжувати».

Любить пан Богдан поспівати біля фігури Матері Божої чи в церковному хорі. «Сирі яйця п’ю, щоб повернути голос до форми. До операції на ногах мав сильний баритон. Щонеділі їду до церкви на восьму годину, залишаю візок під церквою, пересідаю на колодку і на руках, на колінах - на хори. Співаю змалечку, співав Апостола в церкві. Колись вчився на дяка, але офіційно не дякував, бо працював виконробом», - пояснює. У радянський час він часто ходив до церкви, але ніхто цього не бачив і не знав. І дітей хрестив у Божому храмі. Зараз щодня молиться, відмовляє вервичку, читає побожні книжки. Бог допомагає, за його словами, з усім давати раду. «Треба самому себе в руках тримати і молитися, - ділиться пан Богдан порадою. - Мені люди дивуються, кажуть, що такі, як я, вже давно пияками стали. А я не можу так опуститися. Хочу і належно виглядати, і морально триматися на рівні, щоб ніщо у мені людей не пригнічувало. Дякувати Богу за все...».