Таємниці підземної «Осувки»

Під час Другої світової війни на території Нижньої Сілезії у Польщі нацисти задумали масштабний проект підземного міста. На наказом Гітлера під землею провадили будівництво кількох підземних об’єктів, що були пов’язані між собою. Кожен з них мав своє стратегічне призначення. Останнім і найбільшим таким об’єктом був підземний комплекс “Осувка” у лісовій Глушиці.

Будувати “Осувку” почали ще 1943 року. Для чого зводили підземні штольні — не знав ніхто. Це трималося у суворій таємниці. За різними версіями, у підземному місті мали працювати цехи заводу з виготовлення секретної зброї, а також науково-дослідницькі лабораторії і, можливо, мала бути штаб-квартира Гітлера. На будівництві працювали наймані робітники, але основ­ною робочою силою були полонені концентраційного табору “Гросс-Розен”.

Територія збудованого комплексу становила 1700 квадратних метрів бетонних коридорів, залів і укріплень. Після закінчення війни, коли гітлерівці покидали підземелля, входи до них підірвали. За словами директора музейного комплексу “Осувка” пана Марчиняка, чотирьох німецьких солдатів замурували у закритих штольнях. А знайшли їх за звуком автоматної черги, якою вони намагалися привернути увагу. На той час, коли їх відкопали, живим залишився лише один.

Зараз підземний комплекс доступний для відвідувань. У підземеллі діє виставка військової промисловості Третього рейху.

“Осувка” овіяна легендами. За однією з них, у підземеллі засипаний поїзд із золотом рейху. За словами пана директора, багато років люди шукали скарб, але досі його так ніхто і не знайшов. Однак місяць тому двоє чоловіків привернули увагу золотошукачів сенсаційною заявою: їм вдалося знайти поїзд з фашистськими злитками. За те, що вкажуть місце, де він захований, німець і поляк вимагають десять відсотків від вартості всього ешелону. 1945 року німці під час наступу Червоної армії вивозили скарби з окупованих земель. У вагонах начебто було до трьохсот тонн коштовного металу. Поїзд зник на шляху від Вроцлава, заїхав у тунель, і відтоді жодному з шукачів скарбів не вдавалося його знайти. Таємниця цього броньованого поїзда за 70 років обросла легендами. За приблизними підрахунками, вартість коштовностей мала би становити... 11 мільярдів доларів! Під час спеціально скликаної в міністерстві культури прес-конференції у Варшаві головний хранитель пам’яток старовини Польщі Петро Жуховський заявив, що на зроблених за допомогою спеціальної апаратури знімках видно, що у районі Валбжиха під землею перебуває бронепоїзд завдовжки понад 100 метрів — зі знаряддями і платформами. Наразі відкопувати його не будуть, бо ніхто не гарантує, що нацисти не замінували потяг. Як ніхто не може підтвердити, що у ньому насправді не золото заховане, а зброя, бо документів, які би підтверджували, що саме було у цьому поїзді, на жаль, не збереглося.

Директор музею “Таємне підземельне місто Осувка” не приховує, що після 1945 року зі споруд, видовбаних у скалах полоненими концтабору “Гросс-Розен”, витягнули все, що можна було витягнути... До середини 90-х років минулого століття підземельне місто було закрите за наказом радянського командування. А вже через шість років у ньому встановили світильники і спеціальні металеві сітки, які запобігають падінню каменів на голови відвідувачів. Приміщення відтоді почали використовувати як музей. Сюди приїжджає багато туристів, а місцеві ентузіасти роблять все, що від них залежить, щоб заманити сюди нових відвідувачів. Іноді “Осувку” використовують для зйомок трилерів і фільмів жахів.

Для групи українських журналістів також провели цікаву екскурсію з елементами “відвідин кімнати страху”. При вході нам видали каски на голови і порадили не задирати високо голови — щоб не вдаритися. Ми бачили, у яких нестерпно жахливих умовах на глибині п’ятиповерхового будинку працювали полонені з концтабору. Нам показали вцілілі металеві миски, з яких вони їли лише раз на день ріденьку зупку, зварену з листя буряка...

У комплексі “Осувка” є різні туристичні маршрути. Коли дійшли до певного майданчика, на нас чекав інший екскурсовод. Сказав, що далі дорога буде такою, як у фільмі жахів. Якщо хтось з нашої групи боїться темноти і глибокої холодної води, то нехай краще далі не йде. Треба було на старому заіржавілому кориті, яке вміщає не більше чотирьох осіб і протікає, переплисти енну кількість метрів до пункту Б. “У корито під час подорожі буде набиратися вода, — сказав він. — Тому треба швиденько знімати каски з голови і вичерпувати воду, щоб ми не затонули. Глибина тут — півтора метра, і вода дуже холодна. Людина за чотири хвилини, пробувши у такій воді, може дати дуба. Хто боїться глибини, нехай відійде вбік”. “Хочу до мами”, — пропищала одна журналістка. Дивлюся, двоє осіб відійшли вбік...

А далі було ще страшніше. Пан екскурсовод запитав, чи часом напередодні ввечері ми не хильнули зайвого, бо далі доведеться йти по щаблях, закріплених на ланцюгу, що розхитуються над водою. “Один необережний рух — і ви у воді”, — продовжував він свій інструктаж. Хоча ми і не вживали нічого напередодні ввечері, ще двоє осіб долучилися до “команди протестувальників”.

- Коли перейдемо цю перешкоду, — сказав гід, — на нас чекає ще одне випробування. На воду покладені дошки, їх треба перейти, але триматися нема за що. Якщо хтось вживав спиртні напої ще тиждень тому і боїться, що не втримає рівноваги, — краще залишитися тут.

Чесно скажу: мені було страшно. Але... Сіла я у це корито, і ми попливли у підземельну темряву. У певному місці наш поводир велів звільнити “човен”, бо їхав за іншими “шукачами скарбів”, а ми мали йти підвішаною на ланцюгах кладкою. Ой, правду казала та одна журналістка, що хоче до мами. І мені у цей момент захотілося на волю... Дошка хитається. Вхопилася я за той ланцюг, і крок за кроком просуваюся до мети. Хтось попереду посвітив під ноги мобільним телефоном. Яка ж я була щаслива, коли опинилася на метровій ділянці суші! А далі на нас чекав найстрашніший відрізок шляху. Вузенькими дошками ми йшли, розставивши руки для рівноваги, а під дошками хлюпотіла вода. Добре, що над головою була прикріплена сітка, що запобігає падінню каменів. Вчепилася я за неї. Думаю, якщо дошка похитнеться, буду висіти доти, поки хтось мене не зніме. Пан провідник гукнув ззаду, чому не підсвічуємо собі мобільними телефонами. Як шкода, що людина має лише дві руки. Я ж двома руками тримаюся, то як маю витягнути мобілку, щоб собі присвітити?! А як та мобілка вислизне з руки і впаде у воду? Ні, ліпше я впаду, бо мене таки витягнуть, а мою мобілку шукати не буде ніхто.

З такими думками і на тремтячих ногах я пройшла весь маршрут. Розглядатися на всі боки і вглядатися у стіни, чи там, бува, не блищить щось золоте, не мала можливості. Та ну його, то нацистське золото. Нікому воно не принесло щастя. І мені не треба...

Редакція “Високого Замку” дякує Польській організації Туристичній (ПОТ) за організацію цікавої подорожі.

Фото автора. Глушиця, Нижня Сілезія, Польща