Проміняв бормашину на автомат Калашникова

Від стоматологів пахне медикаментами. А від цього лікаря — війною. Олександр Бурій щойно повернувся з передової. До того як податися добровольцем на схід, завідував терапевтичним відділенням третьої стоматологічної поліклініки у Львові. Міг би й далі сидіти у теплому кабінеті. А він обрав бліндажі та окопи.

У складі 4-го батальйону особливого призначення Нацгвардії відбув дві ротації — з серпня по жовтень і з січня по березень. Під час першої ротації стояв у Попасній. Другої — у Кримському (обидва населених пункти розташовані на Луганщині). Брав активну участь у боях, а коли стихали “калаші” і “Гради” — надавав допомогу пораненим. В окопах відсвяткував ювілей — 50 років.

“У нас була кругова оборона. По різні боки стояли “беемпехи” з дулами. Одного разу нас атакували з тилу, — згадує. — Посеред ночі 18 одиниць техніки (бетеери, беемпешки, танки) поперли на наші позиції. У нас було лише два СПГ (станкові протитанкові гранатомети. — Авт.) і великі протитанкові гранатомети. На випадок ближнього бою мали протитанкові гранати, але їх застосовують, якщо бойова машина — на відстані 20-30 м. На щастя, так близько їх не підпустили. Відбили ту атаку”.

У військово-польових умовах Олександр прооперував двох поранених. Роману Михайліву (позивний — Степ) осколок влучив у шию, Ігорю Білинському (позивний — Вірус) — чотири у стегні засіли. Медик покладався лише на свої знання, які здобув ще у студентські роки (навчався у Московському університеті), досвід та інтуїцію — рентген не було змоги зробити, оперував під місцевою анестезією... “Всі поранені (а загалом їх у батальйоні було троє) залишились у строю, хоча могли поїхати у тил”, — каже Олександр.

Радіє, що у їхньому батальйоні не було вбитих: “Видно, Бог нас любить, раз від смерті вберіг. Воювали пліч-о-пліч з 24-ю бригадою. Почався обстріл з “Градів”. Наш боєць встиг сховатися у бліндаж, їхній — ні. Хлопцю був 21 рік. Ще одного їхнього наздогнала шалена куля — вдарила ззаду, помер на місці”.

З теплотою згадує лікарів з Попасної: “Не могли лікувати пацієнтів у стаціонарі — не мали ні ліків, ні продуктів харчування. Дороги тоді ще не були розбиті — їхали в Артемівськ чи Слов’янськ і забирали з пошти медикаменти, які для них зібрали волонтери. Могли відчергувати ніч, а зранку їм привозили поранених і вони ставали до роботи”. Олександр ніколи не забуде безсонну ніч, коли разом із головним лікарем Олександром Ковальчуком оперував поранених. Попасна була першою ланкою, на якій хлопцям надавали допомогу. Далі їх везли в Артемівськ.

“Мали одного важкого, — розповідає. — Потрапили у засідку. Снайпер цілився бійцю у пах, але промахнувся. Опустив голову, глянув на криваве місиво у ділянці живота та паху і каже: “Не маю шансів вижити. Дайте мені дві гранати і відійдіть”. Витягли його з-під того обстрілу. Везли на джипі. По дорозі нам дві фари відстрілили. За 10 км на нас чекала “швидка” з Попасної. Це була “мертва зона” — там і ми, і сепари ходили. До Артемівська звідти — 45 км. Якби на 10 км далі — не довезли б. Багато крові втратив. Влили у нього багато кровозамінників, мав транфузійний шок. Богу дякувати, врятували. Правда, витягли лише одну кулю. Інша досі у крижовій кістці сидить. Зустрічалися з ним у Києві. Дякував, що не дали померти”.

На саме Різдво, 7 січня, батальйон атакували морпіхи з Владивостока (на тубах від “мух” — ручних протитанкових гранатометах — було написано “Привет из Владивостока!”). Зайшли із того місця, де все заміноване. Затаїлися і чекали команди, щоб одночасно завдати удару по українських позиціях. “Напередодні було все тихо, ніхто не стріляв, — згадує той день Олександр. — Ми з водієм вивантажували ліки з “швидкої”. Раптом вдарили гранатометники, кулеметники. За цими залпами не почули стрілецької зброї. А вона — по повній “відробила” по “швидкій”. Після бою заміряли отвори — куля пройшла на відстані п’яти сантиметрів від голови водія. Водій вижив, бо вибуховою хвилею його викинуло з машини. На колінах доповз у бліндаж. Я вискочив зі “швидкої”, а переді мною — російські морпіхи. Вистріляв два “ріжки” (60 патронів. — Авт.). Під’їхав наш бетеер, але у нього заклинило гармату. Сепари цього не знали — думали, зараз пальне. Почали кидати у їхній бік міни, от вони і відступили. Пішли подивитися на те місце, звідки атакували, і знайшли пістолет (з глушником, але не саморобним). Такі є тільки на озброєнні російського спецназу. Відчувається, коли воюєш з професіоналами — по характеру ведення бойових дій, стрільбі”.

Бувало, лікар спав по 2-3 години на добу, та й то сон був уривчастим, неспокійним. Деякі хлопці намагалися зняти взуття, але як, якщо потрібно постійно вистрибувати, ховатись? “Якщо не встигаєш добігти до сховища, треба падати на землю. Коли була відлига, падали у болото, — зізнається Олександр. — Наші ходили у розвідку. Почули команду по рації від спостерігачів: “Гради!” Боєць з позивним Лис (19-річний хлопець) спритно зніс паркан, і хлопці залягли на землю. Дивляться: місцевий йде. Вони кричать йому: “Лягай!” Він як біг, так по ньому і лупануло. В осколках — ноги, тулуб. Хлопці віддали йому свої джгути. Вкололи налбуфін (наркотичний анальгетик, який вводять при сильних болях. — Авт.)”.

Зуби Олександр своїм побратимам не лікував. Але тільки тому, що не мав бормашини. Знімав лише симптоми. “Не тільки поранені були, — каже. — У когось радикуліт загострився, у когось — неврит. Медикаменти мало допомагали, адже хлопці спали на землі. Що то за лікування?”