Хоч стара смерека і росла далеко...

Я — грибна душа. Заради “тихого полювання” готова їхати десятки кілометрів по бездоріжжю, трястися на жахливих ямах (хто знає бічну дорогу від траси на Чоп — від “Святослава” до Славського, мене зрозуміє), прокидатися о пів на шосту ранку, годинами ходити по мокрій від роси чи дощу траві, аби знайти кілька красенів грибів! Ось і минулими вихідними я вирушила в улюблені Карпати. Попередньо зателефонувала місцевим, аби дізнатися, чи сезон грибів стартував. Виявляється, цього року і гриби, і ягоди (чорниці) з’явилися з “випередженням графіка”.

Зазвичай, “перші білі” з’являються в середині липня. Тоді ж достигають і чорні ягоди. Цього року через теплий травень (у попередні роки в карпатських селах у травні ще міг сніг лежати) ягоди з’явилися в другій половині червня. Нині ягідний сезон вже минає. Місцеві мешканці своїми саморобними гребінцями чорниці вже вичесали. Хоча нам, приїжджим з міста, того, що залишилось на кущах, цілком достатньо, аби наїстися і ще додому зібрати. Така ж картина і з грибами. Зазвичай початок липня — не сезон для білих. Вони вже з’являються де-не-де, але місцеві на них ще не ходять. Чекають справжнього сезону, коли можна міхами збирати. Тож коли я зателефонувала, сказали, що грибів нема. Але мене це не зупинило. Їжджу по гриби не перший рік, тому знаю, що свою пару-трійку знайду. Якщо не білі, то підберезники та підосичник — стовідсотково! Мені кілька штук на грибну мачанку достатньо.

Отож прокидаюсь перед шостою, одягаю гумові чоботи, беру кошик — і до роботи. Йдемо у смерековий ліс, там мають бути білі. Якщо ніц не знайдемо, підемо у березняк. Погода як на замовлення — цілу ніч ішов дощ, а під ранок перестав. До лісу треба йти через полонину. Трава — майже до пояса. За кілька хвилин штани мокрі наскрізь. Вода з них стікає у чоботи, і ось уже й шкарпетки мокрі, ноги “чавкають”. Але не звертаю уваги. Мета нівелює усі незручності. У смерековому лісі на диво сухо. Сторічні смерічки, як парасольки, затримують вологу. Починаємо пошук...

Щоб знайти білий гриб, який маскується під старе пожовкле листя, треба мати не лише ідеальний зір, а й неабияку інтуїцію та... грибне щастя. Зрозуміти, за якою логікою ростуть гриби, неможливо. Одні кажуть, білі ростуть ближче до краю лісу, інші — біля смерічок. А я знаходила красенів у зовсім несподіваних місцях... Головне, уважно дивитися, не лінуватися нахилятися, перевіряти, чи то оманливий листочок, чи раптом білий! Інколи гриб можна знайти лише навпомацки. Особливо, якщо він щойно на світ білий видерся (на фото у центрі). Такі молоденькі найбільш цінні, бо ще не хробачливі. Ось і цього разу мені довелося не один раз “вклонитися”, щоб молоденький гриб побачити. І навкарачки полазити... Але воно того варте! А ось велетенського білого (на фото вгорі) запримітила здалеку. Спочатку не повірила, що це гриб. Він ріс біля старої смереки. Коли підійшла ближче, дар мови втратила. Ото, думаю, “улов”! Одним грибом усю чесну компанію зможу нагодувати. Його одного вистачить на мачанку. Та на жаль, старість — не радість. І для гриба також. Коли розрізала, він усередині виявився трухлявим. Довелося викинути... Але мачанку ми таки мали. Смерековий ліс був того дня для нас щедрим.

Фото Богдана БАЛКОВОГО Сколівський район, Львівська обл.