Село музеїв

У Колочаві час ніби зупинився. Мальовниче село з зеленими пагорбами має особливе повітря та магічну енергетику. Сюди приїжджають не лише заради того, щоб подихати цілющим повітрям та помилуватися краєвидами. Тут туристи мають можливість повернутися у сиву давнину.

Музей-скансен «Старе місто» — справжня подорож у минуле

Подорож у минуле починається за декілька кілометрів від Колочави. На зелених пагорбах розкинулися села, мешканці яких далекі від сьогодення. Живуть у дерев’яних хатках без світла, газу, техніки. Удень працюють на городах, ввечері запалюють свічки.

Ще кілька років тому до Колочави теж неможливо було додзвонитися і доїхати — особливо узимку, за півметровим снігом. Село у Міжгірському районі Закарпатської області, розташоване в гірській долині між полонинами Стримбою, Дарвайкою, Барвінком, Красною і Ружею, неподалік Синєвиру, швидкими темпами наздоганяє сучасність, але й не забуває свого минулого. Складається враження, що ця місцевість “зависла” у декількох століттях.

Назва села походить від річки Колочавки. Його заснували втікачі від кріпацького гніту у першій половині XV століття. Найдавніші пам’ятки зберігаються у дерев’яній церкві Зішестя Святого Духа, збудованій у 1795 році без жодного цвяха. “Создан храм сей 1795 при парохові Іоані Поповичі при царі Францишку II майстром Ференцом Текка. Тоді був великий голод” — говорить напис на одвірку. Церква з бароковим ансамблем належить до найвидатніших архітектурних досягнень. Тут зберігають стародавні ікони та книги, вишиті прабабусями рушники, фото та документи. Торкнутися сивої давнини можна й на подвір’ї. Милуючись величезною двохсотлітньою сосною, й гадки не маєш, що під її кронами — місце ганьби, де від сорому та образи палало серце не однієї молодиці. Дівчат-покриток, які народжували дітей поза шлюбом, змушували з малятами на руках стояти тут під час Богослужінь. Місцеві дорогою до церкви дорікали їм, плювали.

Інші пам’ятки народної архітектури та побуту зберігаються у музеї-скансені “Старе село”, яке заснував уродженець Колочави, київський банкір та політик Станіслав Аржевітін. На його території розташувалося село стародавньої Верховини із автентичних колочавських експонатів, які демонструють побут місцевих жителів 300 років тому. Тут не тільки сільські хати, а й лазня, церковно-приходська школа, бужня (сільська синагога), єврейська “Корчма у Вольфа”... Колочава — чи не єдина місцевість, де євреї почувалися комфортно, їх шанували, не кривдили. Послідовники Мойсея мали свою школу, досі зберігається їхній окремий цвинтар: тут встановлено три пам’ятні стели, присвячені репресованим колочавським євреям. Відвідувачі музею не просто мандрують від хати до хати: перед ними розгортаються театральні дійства та реконструкції історичних подій. Господарі хат гостинно зустрічають, частують самогоном та пропонують закусити бринзою та салом. В одному з будиночків вагітна багатодітна мати скаржиться на чоловіка-пияка, який хропе на ліжку. Навколо нього, мов мишенятка, причаїлися “голодні” дітки у вишиванках. Голова села гримає на горе-батька, за шкварку витягає з хати. На очах у туристів він отримує 10 ударів батогом по “м’якому місцю”, а потім його з ганьбою водять селом з дерев’яним ярмом на шиї. Ввечері на туристів чекають вечорниці. Дівчатам, які хочуть бути цілованими, доведеться лущити квасолю. Зате потім парубки частуватимуть їх та навчатимуть танцювати коломийки. А ще продемонструють, як потрібно варити справж-ню бринзу.

Колочаву називають селом музеїв, їх тут десять. До складу “Лінії Арпада”, яка сягає 2 км, входить 34 бункери. Чотири з них реставровано та наповнено автентичними військовими експонатами. “Колочавська вузькоколійка” — єдина в Україні. Ешелон складається з раритетного паровоза та 10 вагонів. У музеї лісорубства та плотогонства можна побачити, як заготовляють деревину, а у колибі-музеї — скуштувати особливі колочавські страви. Кореспонденту “ВЗ” пощастило побувати на “смачному” фестивалі ріплянки. Страву з картоплі, манки та кукурудзяної муки кожна господиня готує за особливим рецептом, основну “родзинку” якого передають з покоління у покоління. Грибна або м’ясна підливка до неї — кулінарний витвір мистецтва, де можна дати волю творчості та таланту. Зовні ріплянка нагадує картопляне пюре, а от щодо смаку — її не можна порівняти ні з чим. Господині кажуть, що готувати страву слід півгодини, але це — завдання не з простих. Від плити відходити не можна, ріплянку слід постійно помішувати, аби не підгоріла.

Популярний музей Івана Ольбрахта — чеського письменника, який жив у 30-х роках і описав життя українського Робіна Гуда у романі “Микола Шугай — розбійник”. Насправді останнього опришка звали Микола Сагай, Шугай — народне прізвисько. Оскільки Колочава тривалий час була під владою Чехії та Угорщини, думка щодо національних героїв різнилася. Така ж доля спіткала й Миколу: приїжджі чехи обов’язково відвідують його могилу, а от найстарші мешканці села називають розбійником та бандитом. Хоча чоловікові приписують 11 жертв, вважається, що він — грабував багатих та віддавав здобич бідним. Хлопець втік з мадярської армії заради коханої — Ержіци Драч. Незабаром вона стала його дружиною, й деякий час чоловік жив спокійним життям, та недовго. “Робін Гуд” переховувався у лісах, до нього приєднався молодший брат — Юрко. Микола прожив лише 23 роки, збереглося його єдине фото. На ньому вони з Юрком — мертві. Братів зарубали сокирами друзі, що спокусилися на викуп, який поліція обіцяла за Шугая. Коли Ержіца дізналася про смерть коханого, її довелося відливати водою. Наприкінці року вона народила від нього дочку Анну.

В історичному селі можна відвідати радянську та чеську школи. Тут нічого не змінилося — ті самі парти, плакати на стінах. У радянській школі зустрічають жовтенята й піонери, у гості приходить сам Леонід Брежнєв. Також можна побувати на уроці у чеській школі: тут відтворено атмосферу, у якій навчали дітей за чеської влади на початку минулого століття. Збереглися всі експонати, старовинні фото, меблі. Й досі при місцевій школі функціонує гурток, де сучасні школярі вивчають чеську мову.

Колочава славиться не лише музеями, а й 28-ма унікальними пам’ятниками. Тут звели єдиний в Україні монумент заробітчанам. Дерев’яна хата, біля неї — глава сімейства, якого намагається втримати дочка. Навпроти — вагітна дружина, яка плаче, тримаючи на руках немовля, що простягає ручки до тата. Заробітчанство — основне заняття більшості колочавських чоловіків.

Тут також є пам’ятник вівчареві, барсокалії (відьмі, що ходить вночі по селу та видоює чужих корів), вчительці з Вкраїни, воїнам-інтернаціоналістам, шабатній гусці, Миколі Шугаю...

Сучасна Колочава — також цікава. Неможливо оминути унікальний птахопарк Василя Макара (у народі — Швегана). Він налічує близько 2 тис. різних папуг та дивовижних голубів. Господар тримає їх у клітках та вольєрах на власному подвір’ї.

У стародавніх хатах немов воскресає побут наших пращурів

Хоч для туристів його подвір’я — немов медом намазане, стверджує, що птахівництво — заняття для душі, а не заради бізнесу. Пернаті полюбляють спеціальний корм, тож прогодувати їх — накладно. Тому за екскурсії доводиться брати гроші. Вхід для дорослих — 10 грн., для дітей — 5 грн. Своє хобі пан Василь поєднує з роботою, він — директор музею “Старе село”.

За словами місцевої жительки, фахівця відділу зв’язків з громадськістю МПП “Синєвир” Марії Шетель, кошти колочавці вкладають у свої помешкання. Вони живуть за принципом “Мій дім — моя фортеця”. Будинки тут — гарні та великі, на багатьох подвір’ях їх — декілька.

Редакція дякує за допомогу у підготовці матеріалу асоціації “Туристичний прес-клуб України” та туроператору «Ажіо-тур».

Фото автора с. Колочава Міжгірського району Закарпатської області