«На блокпостах бандити кидали у мої фото дротики...»

Із 17 березня по 16 вересня 2014 року Ірина Верігіна була заступником, а згодом виконувачем обов’язків голови Луганської облдержадміністрації. Нині вона — волонтер у зоні АТО, очолює Луганську обласну організацію партії “Батьківщина”. Про витоки війни на сході України, хто її спричинив і як з неї виходити, пані Ірина розповіла в ексклюзивному інтерв’ю “ВЗ”. 

- Не секрет, що багато чоловіків не витримували фронтового напруження. А як працювалося у зоні війни вам, жінці? Чи не залякували, не погрожували вам?

- Залякування тих, хто служив Україні, на Луганщині почалося давно. Свою чорну справу робила потужна проросійська пропаганда, яка відчувалася навіть у коридорах влади. Місцеві депутати, голови обласної і районних держадміністрацій втовкмачували виборцям одне: наш союзник — Росія,  Європа і НАТО — наші вороги. Людей лякали міфічними “бандерівцями”, які, мовляв, прийдуть і захоплять наш край...

Попри все, на Луганщині багато українських патріотів. Коли розпочалася Революція гідності, вони вийшли на свій Майдан під гаслом «Схід і Захід — разом!”. До нас, членів ВО “Батьківщина”, долучилися громадські організації, позапартійна молодь. Кожної неділі проводили віче біля пам’ятника Шевченку, збирали кошти, гуманітарну допомогу для революційного Києва. У лютому нас на луганському Майдані було близько двох тисяч - незважаючи на страшенний тиск. За участь у цих акціях молодих активістів виключали з вузів, дорослих - звільняли з роботи. За кожним майданівцем стежили представники СБУ. Коли я везла з Києва додому майданівські стрічки, у вагон до мене зайшли правоохоронці, хотіли заарештувати. Я підняла на ноги луганських журналістів, які й зупинили свавілля... 

- Коли почалися активні виступи сепаратистів?

- Перше захоплення Луганської ОДА відбулося 9 березня 2014 року. Тоді п’ять тисяч найманців Партії регіонів розігнали Майдан в обласному центрі. Наші прихильники прийшли у вишиванках, діти співали українських пісень, звучала кобза, майоріли державні прапори - це було свято! Аж тут ці “фани Росії”...

Після захоплення ОДА «регіонали» зняли державний прапор України і повісили російський триколор. Згодом, коли мене призначили заступником голови ОДА, вдалося звільнити приміщення адміністрації, повернути на флагшток наш стяг. Однак перед ОДА з’являються перші намети з російською символікою. У тодішнього керівника області Болотських не було політичної волі зупинити це. Якби він діяв рішуче, розсадника сепаратизму на Луганщині не було б. Я вже тоді бачила, що із сепаратистами не можна домовлятися, бо вони - не самостійні. Бувало, спілкуєшся з ними, кажуть тобі одне, а потім з кимось радяться і повертаються зовсім з іншою думкою. Ними управляли народні депутати від Партії регіонів, представники Федеральної служби безпеки Росії. Згодом ми дізналися, що останні заїхали до нас ще під час Майдану. Винаймали у Луганській області помешкання — і координували дії сепаратистів... 

А 7 квітня 2014 року бойовики захопили будівлю луганського управління СБУ.  Там було багато зброї, яку спецслужби часів Януковича завезли, щоб розганяти луганських і київських майданівців. Сепаратисти знали про цю зброю, тому заволоділи нею. На переговори з Києва приїжджали високопосадовці, зокрема тодішній голова СБУ Наливайченко, секретар РНБОУ Парубій. Пропонували терористам скласти зброю, намагалися умовити їх мирно розв’язати конфлікт. Але цього не хотіли замовники з Росії...

- Чим ви займалися, коли протистояння перейшло у гарячу фазу? 

- На початку квітня українське керівництво відправило у Луганський аеропорт львівських десантників з 80-ї аеромобільної бригади, які охороняли цей стратегічний об’єкт. У цей же час потихеньку наших воїнів почали заводити на навчання у Сватівський, Краснодонський райони. Це були невеличкі групи, бо комуністи і «регіонали» блокували прохід української армії. Якби не ця блокада, можливо, ми утримали б під контролем свою територію...  

Я зверталася до жителів Краснодонщини, Сватівщини допомогти українським солдатам, їм бракувало їжі, одягу. Наші люди збирали  все це і привозили хлопцям. Ми з ними зріднилися. Солдати  із Західної України казали луганцям:  у нас одна-єдина Україна, це ваші політики намагаються розділити нас…Пізніше цих солдатиків перекинули під Іловайськ, багато їх там полягло, і це для нас велика трагедія… 

Найбільш гарячі події відбувалися 29 квітня. Губернатор поїхав у відрядження до Києва і не повернувся. Підтримувані Москвою сепаратисти відчули свою силу. Вдруге захопили ОДА, обласну прокуратуру. Почали хапати  патріотів і кидати їх у підвали захопленого СБУ. Через це багато наших людей змушені були виїхати. Помешкання, яке я винаймала, сепаратисти підірвали. Вони відстежували моє перебування, тож щоразу я ночувала у різних місцях. 

З Луганська  виїхала у Сватове 9 травня, хоча в Адміністрації президента  рекомендували зробити це раніше. Залишалася “до останнього”, бо потрібно було коригувати роботу з українською армією, будувати блокпости, проводити військові колони. Робили це в основному вночі, щоб ворожі інформатори не видавали координати, коли і куди їдемо. Часто сама сідала в машину і показувала дорогу, де можна будувати блокпости. Зверталися до фермерів, щоб дали бетонні блоки. Дехто ділився ними безплатно...

Коли покидала Луганськ, у погоню за мною кинулися чеченці, яким дали завдання захопити мене у полон. Вдячна водієві, який зумів відірватися від переслідувачів. Їхала без охорони. Щоб “не вирахували”, поміняла чотири машини. Сепаратисти, коли  проїжджала через їхній блокпост у місті Щастя, були п’яними, тому не впізнали мене - при тому, що мої фотографії висіли на цих блокпостах, і бандити кидали у них дротики. 

- Чи мали ви надійну команду?

- Коли мене призначили керівником ОДА, я була єдиною, хто представляв у ній  демократичні сили. Всі решта - члени Партії регіонів. Коли почалися гарячі події, чимало працівників ОДА не захотіли виїжджати на територію Сватівщини — їм було комфортно там. Але були ті, хто вирушив зі мною. Велику допомогу надали волонтери. Вони зустрічали біженців і відправляли їх на вільні території. Вивозили туди дітей...  Коли росіяни надумали відправити юних луганців у Росію і у спеку залишили їх на кордоні напризволяще (деякі з малюків були у підгузниках), ми підняли на ноги всю світову спільноту. І таки повернули нашу дітвору у Харків.  Довго відмивали їх, годували...  Нам  вдалося врятувати 56 хворих, чию життєдіяльність підтримували завдяки  апарату штучної нирки. Помістили їх в останній потяг, який відходив з Луганська. Всі хворі залишилися живими. 

Дуже  складно було, коли сепаратисти знищили Брянківську електропідстанцію — і вся Луганська область залишилася без світла. Зник мобільний зв’язок. Щоб передати інформацію у Київ,  доводилося їхати за 40 км у  Куп’янськ, телефонувати і повертатися... Поруч — Харків, можна було би підключити свої мережі до нього. Але власники обленерго відмовили. От що значить віддати стратегічні об’єкти у приватні руки…

- Як зараз живуть ваші земляки на окупованих територіях?

- Під час бойових дій багато людей виїхало з Луганська. Поїздили  по країні — і тепер деякі повертаються додому. Не тому, що підтримують «ДНР», «ЛНР», а тому, що у них там залишилося житло. А ще не вдалося знайти роботу. Винні чиновники — треба було цих людей оточити підвищеною увагою. За 400 грн., які платить переселенцям держава, вони не могли прожити... 

На окупованому Донбасі Кремль дав команду затопити шахти, вивозити заводи. Росії  ця територія не потрібна. Їй потрібна нестабільність. Путін  хоче зробити Донбас випаленою землею, зоною конфлікту, щоб Київ жив у постійному страху. 

- Як ви сприйняли Мінські угоди?

- Вкрай негативно! Ні до чого доброго вони не призведуть. Це зрада України! Ми не маємо права легалізувати терористів. За мінськими угодами, треба спочатку на окупованому Донбасі провести вибори, а  вже потім перекрити кордон. Потрібно ж навпаки: спочатку вивести російські війська, перекрити кордон, роззброїти терористів, руки яких по лікоть у крові, покарати їх. Слід провести деокупацію Донбасу, очистити його від сепаратизму. За інших обставин робити це - абсурдно.  Найстрашніше, що можуть бути узаконені всі оці плотницькі, захарченки. У Верховній Раді уже є «Опозиційний блок». А якщо, не дай Боже, до місцевих рад зайдуть терористи, це буде потужна п’ята колона Росії в Україні. Запитувала хлопців, які воювали на сході: мінські домовленості — це правильно? Кажуть: ні! Потрібно звільняти окуповані території...

- У чому головні причини біди на Донбасі? Чому сталося так, що тамтешні люди не стали в оборону України? 

- Шанс мирним шляхом повернути Донбас у лоно України було втрачено у 2004 році після перемоги першого Майдану. Саме тоді могли на керівні посади розставити українських патріотів. А кого призначили? Коли у Києві вибухнула революція, губернатор Луганської області Володимир Пристюк три місяці по телебаченню і радіо зомбував людей: “Ми, луганчани, дуже гостинні. Але до нас їдуть 40 автобусів з бандерівцями. Як з’являться тут - отримають по зубах!”. 

На початку 2014-го  депутати нашої облради звернулися до так званого донського козацтва з проханням патрулювати вулиці Луганська. Я тоді просила СБУ, щоб відреагували на це запрошення підручних Путіна. СБУ відбулася мовчанкою. І від середини січня на Луганщині почали ходити  п’яні російські козаки з нагайками-шашками. Наймали наркоманів, колишніх зеків, щоб ті переслідували майданівців... 

Зараз ми багато програємо інформаційно. Пенсіонери на окупованій території отримують українську і російську пенсії, а ще виїжджають на територію України і отримують 884 грн. як переселенці. Їх це влаштовує. Кажуть: ми не хочемо ні Росії, ні України. Нам добре зараз: газ у нас російський недорогий,  лиш би не бомбили. Так думає 70 відсотків тамтешніх пенсіонерів. Український бюджет не може (і не повинен) витримувати таке навантаження!   

Ще один факт: 80 відсотків води, яку добувають у Луганській області, комунальне підприємство «Луганськвода», яке працює на підконтрольній Україні території, подає жителям окупованих районів. Звідти не отримуємо  ні копійки! Водночас працівники цього підприємства рік не отримують зарплати... Як це розуміти? Безпорадність, злочинна халатність!

- Чи залишилися в окупованому Донбасі українські патріоти? 

- Так, вони є. На Луганщині діє партизанський рух. Періодично то там, то там з’являються українські прапори. Моя знайома каже: іду, дивлюся, нікого поблизу немає. Взяла крейдочку і написала на стіні: «Луганськ — це Україна». Така щаслива, що зробила це.  Дві години цей напис протримався... 

- Чим ви займаєтеся тепер?  

- Допомагаю збирати гуманітарну допомогу для батальйону «Батьківщина», який стоїть під Зайцевим. Недавно дівчата з волонтерської сотні наготували і заморозили нашим бійцям тисячі вареників. Разом з колишнім народним депутатом Андрієм Сенченком (переселенець з Криму) створили громадський рух «Сила правди». Вісім місяців збирали докази присутності Росії на території  Луганської  області і Криму. Почали подавати позови в українські суди, щоб там визнали факт агресії  з боку Російської Федерації. Маємо рішення Херсонського суду про те, що людина постраждала внаслідок російської агресії, є аналогічне рішення Голосіївського суду Києва. Зараз такі позови розглядають у Хмельницькому. Це дасть підстави для майбутніх міжнародних трибуналів змусити Росію  відшкодувати завдані нею збитки Україні, її громадянам. Йдеться про сім’ї загиблих, поранених наших бійців, тих, що побували у полоні, переселенців. Такі судові позови повинні подавати всі українці, які потерпіли від російських окупантів…

Розмовляли Наталія БАЛЮК,  Іван ФАРІОН.