Тамара ЯЦЕНКО: «На недоброзичливців маю стійкий імунітет»

- Понад 40 років тому ви розпочали свій творчий шлях. І за цей час лише у ролі Проні Прокопівни виходили на сцену понад 700 разів! Пригадайте свій перший вихід у цій ролі у виставі “За двома зайцями”.

- Не могла передбачити ні я, ні режисер, що успіх буде аж таким великим. Це як у тій приказці: “На ранок прокинулася знаменитою”. Так вийшло і зі мною. Після спектаклю мене вітали і задаровували квітами. Попросила маму, щоб засушила букети, щоб вони мені довго нагадували про той мій перший неочікуваний успіх.

- Досягти такого успіху з перших днів може, мабуть, тільки людина, яка народилася з мрією стати актрисою?

- Я не мріяла стати актрисою, бо не знала, що це таке. Моя родина — не театральна. У театр нас почали водити, коли ми вчилися у школі, та й то у старших класах. Правда, коли тато купив телевізор, дивилася виставу “У степах України”. Ще тоді мені запам’яталася актриса Ольга Кусенко. Це була моя улюблена актриса з часів дитинства. Коли вже дорослою дівчиною я хотіла “прослухатися”, мала велику честь це зробити в Ольги Кусенко.

- Вас довго не приймали ні в столичний, ні в Хмельницький театр, ви довго шукали “місця під сонцем”...

- Я ніколи не “заморочувалася”. Не пригадую великих переживань з цього приводу. Маю таку рису характеру — впевненість у тому, що “моє” до мене прийде. Мене не брали в інші театри, туди завжди було важко потрапити. Зате я завжди жартую, що “Молодий театр” відкрили саме для мене (сміється. - Г. Я.). Доля з допомогою Бога відкрила для мене двері у цей театр. Як прийшла сюди, так і досі працюю у ньому. Хоча і в “Молодий театр” мене не відразу зарахували. Режисером тоді був Олександр Заболотний, він мене, як то кажуть, помітив. Але сказав “приходити завтра”. Я й приходила завтра, через два дні, знову “завтра”... У грудні 1979 року офіційно зареєстрували “Молодий театр”, а мене зарахували у трупу через три місяці.

- Проня Прокопівна принесла вам славу, вас задаровували квітами і подарунками. Але були, мабуть, і моменти розчарувань, заздрощів, можливо, і підлості?

- Від заздрощів і підлості мене завжди оберігав Господь. Заздрили, звичайно, але я цього спочатку не помічала. Згодом зрозуміла, що люди не завжди зичать добра. У вічі говорили одне, а поза очі — страшні речі. Я завжди жартувала, що я зі села, тому не до кінця розумію вміло приготовлені кольки з боку недоброзичливців. На недоброзичливців маю стійкий імунітет (сміється. - Г. Я.).

- Ви — єдина артистка в Україні, якій присвоїли звання народної, оминувши заслужену. Це не викликало шквалу обурення серед ваших колег?

- Це присвоєння додало болю деяким моїм колегам. Декому було зле, а дехто навіть захворів. Люди чекають роками на присвоєння звань, багато роблять для цього, а на мене це звання звалилося, ніби грім з неба. Але грім — дуже приємний (сміється. - Г. Я.), як манна небесна. Не чекала, бо сама знала, що спочатку мали би присвоїти звання заслуженої, а років через десять — народної. Та й не всім це високе звання присвоюють.

- Можна зіграти тисячу ролей і залишитися звичайною актрисою, а можна одну, але таку, що ім’я героїні приклеїться назавжди. Вас не називають, забувши прізвище, Пронею Прокопівною?

- Ой, спочатку навіть дуже приклеїлося. Більше того, мене довший час вважали актрисою однієї ролі. І не лише вороги, а й друзі. Я дуже люблю Проню Прокопівну, з задоволенням її грала стільки разів, але відчувала, що я актриса не однієї ролі. Зіграла ще безліч ролей. Дехто мене й досі бачить Пронею, а дехто Галею після ролі у фільмі “Завтра буде завтра”. Після спектаклю “По-модньому” я стала пані Дембицькою, була я і пані Мокрієвською... Ой, та ким тільки не називали. Я не ображаюся. Навпаки, мені приємно, що глядачі мене запам’ятовували то за однією, то за іншою роллю.

- Зараз ви вже не граєте у “За двома зайцями”. Не тому, що вас попросили, а тому, що самі відмовилися. Більше того, на своє місце підготували іншу актрису на роль Проні Прокопівни. Не було шкода віддати своє “виплекане дитя” у чужі руки?

- Мене батьки виховали так, що я з дитинства знала — треба ділитися. Свій одяг могла віддати бідним, мені купили гарненькі черевички, а я їх віднесла бідній дівчинці. Так само і з ролями. Нема у мене грудної жаби. Радію, коли у когось все добре.

- Популярність вам допомагає у житті?

- Відтоді, як отримала звання народної артистки, минуло понад 20 років, а й досі не стою на обліку у лікарні у четвертому управлінні. Мене ніхто не забезпечував житлом — сама собі купувала кооперативну квартиру — однокімнатну. Щоб отримати ці “хороми”, прописала свою маму. Будинок будували довго, минула індексація коштів, вже треба було отримувати ордер, і... моя мама померла. Громом серед ясного неба стала “новина” від квартирного управління про те, що я не маю права на цю квартиру. Ось вам і популярність, ось вам і пільги для народних артистів. Гроші я сплатила, а квартири не дають! Сказали, що кошти повернуть. Тоді я заплатила великі гроші за однокімнатне помешкання, а після індексації за цю суму могла купити тільки холодильник. Зі Спілки театральних діячів ходили за мене просити, а “начальники” з квартирного управління сказали, що у них всі рівні — що артистка, що слюсар п’ятого розряду. Право на власність я виборювала у суді. Треба віддати належне судді Оксані Кастонян, яка в усьому розібралася, і я стала власницею купленої за власні гроші квартири.

- Деякі актори відмовляються зніматися у фільмах, де є елементи містики. А ви погодилися на фотосесію для одного з видань у “Вечорах на хуторі поблизу Диканьки”, де перевтілилися на Хіврю...

- Я погодилася, а потім про це пошкодувала. Коли призначили день зйомок, у мене на рівному місці піднялася температура до 40 градусів. Відмовлятися пізно, викликала таксі і поїхала. Одягнула той костюм, дали мітлу і попросили, щоб я стояла на одній нозі. Не те що на одній, мені на двох ногах було стояти неможливо. Якось зняли. Повертаюся додому, температури — як і не було. Зрозуміла: це попередження. Не можна було цього робити. Я — Божа людина, народилася у велике свято Преображення Господнього, 19 серпня, тому будь-які ролі з елементами містики не для мене. Коли мене запросили зіграти головну роль у “Конотопській відьмі”, відмовилася. От у “Звичайній історії” граю Свиню-ангела. За сценарієм, коли господар зарізав свинку, її прийняли ангели. Серед ангелів я можу бути.

- Був період, коли ви працювали у “Шоу Довгоносиків”. Чому зараз Віктор Андрієнко не знаходить для вас ролей?

- Не знаю, що маю на це відповісти. Вважаю, що Віктор не зобов’язаний мене кликати у свій фільм, незважаючи на те, що ми колись працювали разом.

- Український режисер Галина Шигаєва, у якої ви зіграли у фільмі “Обережно, блондинки!”, сказала, що вас мали би запрошувати у свої фільми найкращі режисери, бо у будь-якому фільмі ви будете діамантом тої стрічки. Останнім часом вас не так часто запрошують у кіно. Чи, може, самі відмовляєтеся?

- Не відмовляюся від участі у фільмах. Хоча й зіграла роль Галі і знаю приказку “А наша Галя — балувана”, я до таких не належу. Єдиний раз лише відмовилася зіграти в одного скандинавського режисера. Він знімав фільм про нашу країну. Коли прочитала сценарій, була шокована. Європа була змальована у кольорових фарбах, а Україна — в усьому чорному. Було образливо за нашу країну...

- За вашу 40-річну творчу кар’єру, мабуть, траплялося багато різних випадків. Пригадайте якийсь неординарний.

- Під час вистави “За двома зайцями” моя Проня Прокопівна різко піднялася з дивана. Там був величезний цвях, за який я зачепила сукню і розірвала так сильно, що треба було тримати рукою. Довелося змінити монолог. Вигукнула: “Химко! Це ж не по-модньому! Ану швидко давай зашивай!”. За лаштунками завжди чергують костюмери, дали голку з ниткою. Поки Химка мені зашивала, я продовжила монолог.

- Ваш чоловік також актор. Як це — жити двом творчим людям під одним дахом?

- Складно (сміється. - Г. Я.). Чоловіки — як діти. Ображаються, якщо, можливо, не такі успішні, болісно сприймають успіхи своєї половинки. Мені доводиться переживати і за себе, і за нього, попри те, що Олег Коваленко — талановитий актор. Ми іноді сперечаємося, але, коли бачу, що сперечатися з ним — марна справа, просто відступаю.

- Правда, що Олег молодший від вас?

- Так, на десять років. Але для теперішніх подружніх пар — різниця невелика. Буває і 30 років, і навіть більше...

- Вас це не лякає?

- (Сміється. - Г. Я.). Не лякає. Я відпускаю. Я чоловікові вже говорила: якщо покохаєш молодшу, гарнішу, розумнішу, талановитішу - будь ласка. Аби тільки йому було добре. Але роки минають, а мій Олег чомусь не хоче ані молодшої, ані красивішої, ані талановитішої...

- Любить свою Тамару Яценко.

- Можливо.

- Нещодавно ви відсвяткували ювілей. Це була помпезна забава?

- Від помпезності відмовилася задовго до ювілею. Але від 19 серпня я його святкую досі (сміється. - Г. Я.). І, думаю, це ще не кінець.

- Якби колись не стали актрисою, то ким?

- У професії я вистрелила у “десятку”. І Всевишній мене у цьому підтримав. Колись вчилася грати на скрипці, тож батьки думали, що буду музикантом. Перед тим, як прийшла працювати у “Молодий театр”, працювала у дитячому садку музичним керівником. Мої колишні вихованці співають на естраді. Думаю, могла би готувати майбутні артистичні кадри (сміється. - Г. Я.).

Розмовляла Галина ЯРЕМА.

Довідка «ВЗ»

Тамара Яценко народилася

19 серпня 1955 року у с. Горенка (Київська область). Українська актриса театру і кіно. У 1993 році  отримала звання народної артистки.

У 1975 році закінчила театральну студію при Українському академічному драмтеатрі ім. Івана Франка. З 1979 року — актриса Київського академічного Молодого театру.  Зіграла у понад 60 фільмах і серіалах, серед яких “Завтра буде завтра”, “Леся + Рома”, “Пригоди Вєрки Сердючки”, “Останній москаль”... Лауреат премії “Київська пектораль” за роль мадам Олександри у виставі “Голубка”.

Чоловік — Олег Коваленко, актор.