Сашко Положинський: «Хочу бути Героєм України, але мені не дають...»

Відомий виконавець і активний громадський діяч розповів про свої відчуття після подій на Майдані, ставлення до «Правого сектору» та про те, чому зараз пише пісні про кохання.

— Сашко, як можете охарактеризувати власні відчуття у контексті Євромайдану та останніх подій в Україні?

— Десь на третій день Майдану я почав агітувати людей, щоб вони не переймалися тим, кого з політиків підтримуємо, кого виганяємо, кого ставимо на вільне місце. Важливо те, чи вдасться нам створити дієву мережу активних громадян, які б могли дбати одне про одного, впливати на зміни в існуючій системі. Зараз є багато сумнівів щодо того, за що ми боролися. Невже за те, щоб замість одних облич прийшли інші, й нічого, за великим рахунком, не змінилося?

— Зараз багато говорять про самоорганізацію. Ми побачили, як вона діє в рамках однієї географічної території у центрі столиці…

— Кожен з нас має дати відповідь на два запитання. Чи хочеш ти жити в країні, де всім буде добре і якою ти пишатимешся? І чи готовий ти поборотися за таку країну? Думаю, всі хочуть жити краще. Хто ж захоче гіршого? Хіба що мазохіст якийсь. Але проблема у тому, що одні люди вважають: аби жити краще, їм потрібно самим більше й наполегливіше працювати. А інші думають, що будуть жити краще тоді, коли зможуть підкорити всіх людей довкола й існувати за рахунок тих, кого підставлять чи зламають. Треті вважають, що все нормально, їм і так добре живеться, аби не було гірше...

— Яке ваше ставлення до «Правого сектору»?

— Не хочу говорити про те, що діється у «Правому секторі», адже знаю лише кількох хлопців, які є його членами. Але в цілому «ПС» мене не переконує, що він здатен навести порядок. Не бачу елементарної самоорганізації в їхній дія­льності. На концерті групи «Тінь сонця» з’являються одні представники, а інші члени «Правого сектору» в той час когось побили. Тоді перші починають вибачатися, що це, мовляв, був хтось інший. Або одні штурмують Верховну Раду, а інші кажуть, що насправді це не вони чинили безлад... Якщо в організації порядок, то всі їхні активісти мають прийти під ВР, забрати провокаторів і відвести їх куди треба. Оце я розумію, що «Правий сектор» навів порядок. Коли ж цього немає, то залишаються тільки гасла.

— Якби вам запропонували зайняти керівну посаду в органах влади, ви б прийняли пропозицію?

— Зараз я скажу страшну річ. Не сприйміть її буквально, але у даній ситуації єдина посада, яку б я погодився зайняти, — це крісло Януковича на той момент, коли він був на вершині своїх диктаторських можливостей. Коли у його руках були всі важелі впливу, і він мав змогу контролювати якщо не все, то більшість того, що відбувалося в Україні. Оскільки мені нереально стати диктатором України у хорошому сенсі цього поняття (вірю, що не посада робить людину, а навпаки), то зараз не бачу для себе жодної посади, на якій би зміг бути ефективним. А просто прийти і світити обличчям та гарно давати інтерв’ю, — це не для мене.

— Якими зараз мають бути відносини між західними та східними областями?

— Майдан показав, що на Сході також є багато людей, які готові до співпраці й розуміють, що багато чого залежить і від них. У цьому відношенні Майдан став не стільки каталізатором, скільки «проявником» того, що люди хочуть змін. І що це залежить, в першу чергу, від них самих, а не від високопосадовців. Зараз настав час закріпити все це у свідомості громадян — аби зусилля патріотів не пішли, як вода у пісок.

Мене часто звинувачують у тому, що був против­ником радикальних дій, здебільшого неорганізованих. Саме вони призвели до великої кількості жертв. Хоча нібито є результат, адже Янукович утік, розбіглася значна кількість міністрів. Але вони це зробили не тому, що було стільки жертв, не від каміння та «коктейлів Молотова». А через те, що ці жертви стали каталізатором нашого наскрізь корумпованого суспільства, і народ піднявся по всій Україні. Прості люди перекривали дороги, брали в руки кийки, організовували пікетування, — щоб не могли проїхати «тітушки», «вевешники», «беркутівці»… І не сам характер дій був радикальний, а масовість та координація цих зусиль, які й привели до того, що результат був отриманий. Головне, щоб він швидко не залишився в минулому.

— Зараз складна ситуація довкола мовної політики…

— Я прихильник того, щоб у межах України максимально розвивалася і популяризувалася українська мова, — але не завжди згоден з методами та засобами, якими це досягається. Часто буває, що на словах у нас одне, а на ділі зовсім інше. У законодавстві прописано, що українська мова є державною. А в реальному житті? Підходиш до кіоску з пресою і намагаєшся придбати якийсь україномовний журнал. Ті, що там продають, видаються в Украї­ні, — але вони переважно російськомовні. Доводилося також стикатися з такою ситуацією: у російськомовних регіонах, де більшість людей спілкуються і краще розуміють російську, раптом з’являється такий собі «популяризатор» української мови. Умовно кажучи, приходить з молотком у руках, б’є по столу і каже, що тепер всі розмовляємо українською. Вважаю, це також неправильно. У мене є знайома дівчина, яка живе у Маріуполі. Її мама — прекрасний педагог, але все життя викладала свій предмет російською. Коли надійшов наказ, що школа переходить на українську мову викладання, жінка змушена була звільнитися. Адже вона людина відповідальна і не хотіла робити свою справу погано, а часу на перепідготовку не було. Якби це відбувалося поступово й згідно з якоюсь програмою, що розрахована хоча б на 10 років, то перехід був би не таким болючим та не викликав би зворотної реакції.

Однозначно я за те, щоб українська мова, років через 50, стала рідною для ста відсотків населення. Не знаю, чи це реальний термін, але за два покоління цього можна досягти, враховуючи те, що зараз є багато маленьких діток, які із задоволенням розмовляють українською. Дуже часто спостерігав таку картину, коли іде мама з дитиною і розмовляє російською, а малюк — українською. Це тішить і дає надію на те, що такі зміни можливі, — але відбуватися мають розумно та помірковано. Держава повинна зай­матися певним протекціонізмом. Вона повинна підтримувати інтереси української мови там, де потрібно. І при цьому не утискати інших мов та права людей, які розуміють і спілкуються ними.

— Пісня «Я не хочу бути Героєм Украї­ни» про вас?

— Насправді, я хочу бути Героєм Украї­ни, але мені не дають, і я роблю вигляд, що мені це і не потрібно... Але якщо говорити серйозно, то, на жаль, як засвідчив досвід, люди більше акцентують увагу на приспіві, а весь зміст заховано у куплетах. І чим ближче до кінця пісні, тим більше у ній головного змісту. Пісня починається з негативу. Тобто маємо те, що маємо. А закінчується тим, що потрібно щось міняти, і саме від нас усе залежить. Тому мені хочеться саме на цьому наголошувати. Краще слухайте третій куплет — «Насправді, так просто змінити життя, просто вийти на вулицю і прибрати сміття».

— Чи народилися нові пісні у «Тартака» під час революційних подій?

— Зараз усе, що пишеться, здебільшого про кохання. Свого часу «Тартак» достатньо написав і озвучив того, що відповідає за змістом моментам боротьби і протистояння. Якась частина цих пісень залишилася неоприлюдненою, і створювати ще щось просто нелогічно. Останні пісні, які написані, більш ліричні, легші за змістом. Мені здається, що неправильно постійно вганяти себе в психологічний ступор та негатив. Ми всі пережили страшне потрясіння... Не потрібно втрачати відчуття надії на краще, оптимізму та здорового глузду. Треба розуміти, що погане — воно ж не навічно.

Довідка «ВЗ»

Олександр Положинський народився 28 травня 1972 р. у Луцьку. Закінчив економічний факультет Луцького державного технічного університету та військовий інтернат у Львові. Брав участь у студентських КВК. У 1996 р. на очі Сашку потрапило оголошення про фестиваль «Червона рута». Для участі потрібно було: гурт, три пісні і заявка. Так було створено «Тартак». Відтоді колектив випустив низку альбомів. Положинський працював ведучим на телебаченні, радіо. Неодружений. Живе та працює у Києві.