«Навіть заможні покупці почали рахувати гроші»

Нема нічого постійнішого, аніж тимчасове. У цьому переконалася пані Оксана, яка влаштувалась у магазин одягу на кілька місяців, а працює вже восьмий рік. Мріяла стати генетиком, займатись дослідженнями причин генних мутацій (її молодший брат народився з синдромом Дауна). Вступила на біологічний, але вже до закінчення першого курсу зрозуміла — з такими лабораторіями, як в університеті, про якісь серйозні дослідження не може бути й мови. Хотіла поїхати на навчання в Німеччину (за грантовою програмою), але через недосконалу німецьку нічого з того не вийшло. Після закінчення університету їй пообіцяли місце вчителя біології в одній із львівських шкіл, але треба було два місяці зачекати. Аби не сидіти в батьків на шиї, пішла торгувати в магазин одягу.

«Здавалось, що це ідеальна тимчасова робота. Поки не було покупців, можна було читати, підтягувати іноземну. Для себе власниця дозволяла брати одяг за ціною закупки, а це часом вдвічі менше, ніж ціна в магазині. Потім виявилось, що на роботу в школі взяли вчительку з досвідом роботи, то я так і залишилася в магазині. Через два роки звільнилась — нерви не витримали. Бувають такі клієнтки, які самі, може, і свого прізвища без помилок не напишуть, але вважають, що продавець — це щось на рівні служниці. Можна казати “ей ти”, сісти витягти ногу, а ти маєш перевзувати у туфлі, які їй сподобались, чи кинули плаття тобі в обличчя, бо чого це ти їй таке г... пропонуєш. На щастя, таких одиниці, але осад залишається надовго. В якийсь момент зрозуміла, що починаю ненавидіти клієнтів, і звільнилась”, — каже Оксана.

За якийсь час таки влаштувалася у школу — на декретне місце. Вже не було соромно відповідати на питання, де ти працюєш, але виявилось, що вчитель — ще важча професія, ніж продавець. “Була переконана, що біологія, хімія — найважливіші науки, бо без них неможлива ні медицина, ні промисловість, ні сільське господарство. А в школі біологія — другосортний предмет. Не тільки для дітей, яким не хочеться вчити взагалі нічого, а й для керівництва. Треба переписати контрольну з математики чи провести репетицію до якогось дурнуватого концерту — йди погуляй. Тоді зрозуміла, що найтяжче виконувати ту роботу, яка насправді нікому, крім тебе, не потрібна”.

Так жінка знову опинилась в магазині одягу, але вже в центрі міста. І що найважливіше — з туалетом і підсобкою, де можна випити чаю і перекусити (виявляється, багато магазинів не мають туалетів, тому продавці змушені бігати проситись до сусідів). Місце людне, продажі були хороші. Перед зимовими святами чи коли починались розпродажі, ми за день мали солідні виручки. Влітку виручка завжди менша (босоніжки, блузки і вітрівки дешевші, ніж зимові чоботи, светри та шубки), але так само мали непогані заробітки. Виходило по три-чотири тисячі гривень зарплати за місяць (при роботі тиждень через тиждень). Тепер ціни виросли, а про такі зарплати можна тільки мріяти.

Продавці офіційно отримують лише мінімальну зарплату. Неофіційно мають ще відсоток від продажів. Якщо працюють по двоє, то отримують по 2,5% кожна. Якщо сама — 3% від виторгу. Продала за день тільки блузку за 300 гривень, заробила 10 грн. Продала шкіряну куртку і пару туфель — маєш більш як 100 гривень. До речі, з грошей, зароблених на відсотках, продавці віддають власниці 420 гривень єдиного соціального внеску — вона відмовляється забезпечувати їм пенсію з власної кишені. Хоча за законом саме вона мала б платити за них ЄСВ.

“Інколи ті 420 гривень — це наш тижневий заробіток, — каже Оксана. — Торгівля почала затухати ще з минулого року, а тепер через стрибки курсу взагалі не йде. Навіть заможні люди почали рахувати гроші. У нас є кілька клієнток, які могли прийти за туфлями, а купили туфлі, плаття, сумочку... Тепер і вони рахують гроші. Але на таких клієнтках тримаємось — знаємо номери телефонів, дзвонимо, коли з’явилось щось нове, робимо персональні знижки. Буває, покупець прийде в суботу, попросить щось відкласти, а гроші приносить в понеділок. Починається війна, на чию зміну виторг записувати — ту, що була в суботу, чи в понеділок”.

Жінка не приховує, що навіть у такий нелегкий час продавці мають і заробітки “мимо каси”. Наприклад, вони мають право зробити 5% знижки покупцю. Якщо людина не торгується і дає повну ціну — в журнал записують зі знижкою, а суму ділять між собою. Коли напарниці довіряють одна одній (власниця спеціально тасує зміни з різних магазинів між собою, аби не встигали здружитись), то можуть прибрехати ціну (саме тому на деяких речах цінників нема), або повішати одну дві свої речі (купують за нижчу ціну на Краківському, а продають дорожче “в бутику”. Категорія покупців їхнього магазину по базарах не ходить, а навіть якби їм сказали, що на Краківському є таке ж, але дешевше, — скажуть, підробка.

Зізнається продавець, що інколи “позичають” собі річ на кілька днів. Якщо власниця спитає — кажуть, взяла знайомій, щоб поміряла — може, купить. Сходила на забаву — повернула.

Жінка каже, якщо економічна криза не буде затяжною, то за рік-два відкриє власний магазин лаконічних речей. “Одна й та ж робота може бути і виснажливою, і приємною — залежно, як до цього ставитись. Якщо акцентувати на тому, що мені доводиться інколи на колінах повзати перед клієнткою, аби засунути замок на чоботі, мити підлогу по кілька разів не день (коли дощ), протирати вітрини, то у мене найгірша робота у світі. Але з іншого боку, мені сухо і тепло, не тягаю важкого, маю час почитати. Мені подобається моя робота, тому хотіла б і далі працювати в магазині, але уже у власному, — каже продавець. — Це буде магазин акуратних лаконічних речей. Табу на пайєтки, стрази, і кислотні кольори. Магазин, у якому зможуть вдягатись жінки, які працюють у банку чи викладають в університеті. У Львові є крамниці з елегантним одягом, але вони надто дорогі. Жінка, яка отримує середню зарплату, не може дозволити собі там вдягатись”.