Все для армії, все для перемоги!

Не отримавши бажаного результату внаслідок бліцкригу, путін налашту­вався на довгу війну. Мовляв, не хотіли «по-хорошому», а «Київ за три дні» і парад перемоги на Хрещатику — це у його розумінні по-хорошому, буде по-поганому. путін вирішив за будь-яку ціну знищувати непокірну Україну — вбивати українців і стирати з лиця землі окуповані території. Тому для нього чим довше цей суцільний жах, тим краще. Те, що при цьому гинуть десятки тисяч російських окупантів, його зовсім не бентежить. Вони б і так здохли під парканами у своїх депресивних містах від паленого алкоголю, дешевих наркотиків чи поножовщини. Цього непотребу на просторах ро­сії ще багато. Плюс пʼяні баби нових народять. А не захочуть народжувати, змусять. Там все йде до того, що заборонять аборти. Комісія з питань за­хисту родини, материнства та дитинства при РПЦ запропонувала держдумі росії закріпити на законодавчому рівні, аби заміжні жінки мали питати до­зволу на проведення аборту у чоловіка.

Тому путін може вести виснажливу для України війну ще не один рік, а може, і не один десяток років. Допоки не перетворить нашу країну у суціль­ну руїну або поки вимордувана Україна не піде на його умови. Він вважає, що йому тепер поспішати нема куди, бо у тривалій затяжній війні він по­чувається у більш вигідній позиції. Російський народ буде терпіти і мовчати скільки треба. Втім, його усі попередні роки накачували мілітарними нара­тивами та ненавистю до України. Цієї пропаганди вистачить надовго. Тим паче, війна не на їхній території…

А ось Україна, яка вже знекровлена двома роками інтенсивної війни та втратою частини територій, дозволити собі воювати роками не може. Те, що ми героїчно тримаємося два роки, вже диво. Нагадаю, наші західні со­юзники давали Україні «два тижні». Але який у нас вибір? Який шанс на пе­ремогу?

Єдиний. Україна має тотально мобілізуватися, перевести не лише еко­номіку, а всю країну на військові рейки. Все для армії, все для перемоги!

Для цього насамперед треба, щоб влада нарешті перестала займатися політиканством та думати про себе, коханих, про свої політичні перспекти­ви! Це і у мирний час неприпустима практика, яка гальмує розвиток країни, а у військовий і поготів. Коли енергія і ресурс влади зосереджені на власних амбіціях, це негативний сигнал для пересічних громадян, яких політикан­ство влади деморалізує. Бо якщо президент і його оточення переймаються внутріполітичними розбірками — змінюють нелояльних професіоналів на більш лояльних та зговірливих, переслідують опозицію, утискають неза­лежних журналістів, то такі дії влади відбиваються на настроях суспільства, відволікають від головної небезпеки — кривавої війни. Не дивно, що вщухає волонтерський рух, падають донати. Суспільство дезорієнтоване оцими політичними танцями на кістках.

Замість того, аби займатися дискредитацією попереднього Головкома ЗСУ Залужного, провладні нардепи і журналісти мали би своїми діями чи бодай промовами, навпаки, піднімати, а не пригнічувати бойовий дух укра­їнців. А він занепадає.

Бо в країні суцільні подвійні стандарти. З одного боку, влада каже, що політика «не на часі», з іншого, сама розпалює внутрішні конфлікти. З одно­го боку, забороняє виїзд чоловіків, що підлягають мобілізації, за кордон, з іншого — через корупційний «шлях» виїжджають і не повертаються сотні мажорів та наближених до влади персонажів. Один з найяскравіших при­кладів — одіозний і гидотний Арестович, який донедавна був радником Офі­су президента і вішав українцям локшину на вуха, спокійно виїхав за кордон та насолоджується життям у найдорожчому готелі в Монако. Українці на це дивляться і відчувають шалений когнітивний дисонанс, бачать, що люди, наближені до влади, живуть в іншій реальності. Хіба не зрозуміло, що такі факти демотивують українців і аж ніяк не сприяють мобілізаційному духові! Втім, бачимо, на який ганебний цирк перетворили ухвалення закону про мобілізацію. Таке враження, що той закон як проказа — ніхто у владі не хоче з ним мати справи. Як наслідок, чимало українців у тилу думають не про те, як піти у військо, щоб захищати країну, а як «відкосити». Найсвіжіший пока­зовий випадок — бунт у селі Космачі на Франківщині проти мобілізації чоло­віків. Такі «патріоти» своєї держави думають, що до них війна не докотиться. Мовляв, наша хата скраю… Два роки тому жителі Бучі та інших постражда­лих від російських звірів міст також вірили, що у травні будуть шашлики…

Тил не може продовжувати жити так, ніби війна його не стосується. Ко­жен українець у тилу має бути якось задіяний в інтересах фронту. І це має бути продумано та вирішено на державному рівні!

Лише повна концентрація на потребах армії може зламати хід війни.

Звичайно, в ідеалі треба було б створити уряд національного порятунку, який би переорієнтував країну — від економіки до освіти — на військові рей­ки. Міністр цифрової трансформації Михайло Федоров сказав, що дрони можна робити на кожній кухні. На кожній кухні навряд, а ось у школах на уроках «Захист України» старшокласники під керівництвом фахівців цілком могли б. Вся країна, від малого до старого, має працювати для ЗСУ!

Ну і, звичайно, без тотальної та надійної, а не «по чайній ложці», підтрим­ки Заходу, ми, за усього бажання, не дамо собі ради. Тому наші західні со­юзники повинні нарешті перестати боятися путіна і його ядерного шантажу. Бо цей ірраціональний страх, ця нерішучість зламати світовому злу хребет також неабияк підживлюють цього монстра.

Захід завжди сприймався як оплот демократії, а зараз, як на мене, іс­торичний і поворотний момент, коли демократія повинна показати зуби автократії. Бо якщо демократичні країни виявлять слабкість і автократії ви­являться сильнішими, це може мати вкрай негативні наслідки для всього світового порядку.

Якщо путіна негайно не зупинити, його агресія надихатиме інші автокра­тії і тиранії. Зокрема Китай та Північну Корею. І тоді вже «занепокоєннями», санкціями чи навіть допомогою зброєю не обійдеться. Світ порине у вели­ку, глобальну, всепоглинальну війну.