Проросійські опзжшники співають гімн в Раді найголосніше
Це коробить. Бо добре памʼятаю ті часи, коли жоден з них рота не відкривав, то там було «поганим тоном»…
Бах. Ба-Бах… Це вітер і гілля у вікна чи ракети? З просоння завжди чомусь виникає в голові це питання, особливо, як проспала тривогу…
Де там телефон? Куди влучили? О Боже! Великий будинок. Горить. Люди, тварини, стільки горя. Знову…
Йду на роботу. По дорозі знову жінки з плакатами. Просять демобілізацію через 18 місяців служби. Розповідають історії своїх чоловіків… Я їх добре розумію, ми щодня вітаємось і говоримо про наболіле, бо ходжу пішки.
Більшість колег переїжджають блок пост на автівках, сьогодні дві жінки підійшли з плакатами поближче до тих автівок. Впізнаю колег в авто, які за палінням айкосів всі дружно відвертають голови в інший бік, аби не бачити біль тих жінок на плакатах та їх очі… За пару годин ці колеги проголосують мобілізаційний законопроєкт, що по суті не дає права демобілізації.
В урядовому кварталі дорога пуста, бо ж заїздять лише автівки колег, але на переході мене ледь не збиває броньований мікроавтобус, який хвацько розвертається на самому переході, аби висадити шефа прямісінько біля самого входу в Раду. Вікна затемнені. Чекаю побачити того швидкісного мачо.
З авто вилазить опзжник Сергій Ларін, давній друг і партнер Льовочкіна. Ну все ясно в принципі, ці люди були «королями життя» ще з часів Кучми-Януковича. Зараз теж нормально себе чухають, просто голосуючи все, що скаже влада. Пішки вони не ходять, автівки обовʼязково дорогі, скло — завжди темне.
Пригадую як років 7−8 тому часом бачила Ларіна в ресторані Липський особняк. Я любила там купувати круасани на ранок, він сидів в центрі зали з … редактором Страни Ігорем Гужвою. Явно був його куратором. Там ніколи не писали про багатомільйонні будинки Льовчкіна, зате регулярно — про мою сумку Furla і штани Massimo Dutti.
Спочатку я наївно думала, що то така «світська хроніка». А потім зрозуміла, що така увага була саме до людей, які просували українські закони, на підтримку мови, кіно, культури і т.д. Саме цих людей треба було дискредитувати, зробити токсичними, іміджево знищити. І це робили люди, які не соромлячись брали російські бабки і просували російські наративи.
На початку кожного засідання Рада нині співає гімн, я часто дивлюся направо, там проросійські опзжшники співають найголосніше. Це коробить. Бо добре памʼятаю ті часи, коли жоден з них рота не відкривав, то там було «поганим тоном»…
А далі був Боррель, один з небагатьох європейських політиків, до якого маю щиру повагу. Хоча б за його визнання помилок Європи в 2014 і за заяви про те, що ЄС мусить думати про власні Збройні сили.
Його промова почалася з Революції Гідності, і з людей, які з Майдану пішли на війну з росією. І загинули там.
Він говорив про Романа Ратушного і Вікторію Амєліну, дуже тонко підмітив, що українці борються за свою свободу та ідентичність, за свою культуру за право говорити своєю мовою і писати нею книжки. І що це боротьба демократії з автократією.
І що нам потрібен діалог влади з опозицією, і консенсус, і що довіра і цінності важливі для унікально сильного українського народу.
Він говорив багато про путіна, і йому явно не подобаються путінські методи, хто б їх не застосовував.
Це було сильно. Найсильніше, власне, що чула за останні роки. Дуже тихо і спокійно. Але так глибоко і по суті. І про людей. І про майбутнє. Наше в ЄС.
По дорозі додому зайшла в магазин. Останнім часом там геть мало чоловіків: або люди в формі, або підлітки. На диво зайшли двоє в цивільному. Придивилася: в одного під рукавом куртки не було руки, в іншого підкатані штани і кросівок на протезі…
Подумала: ми платимо найвищу в світі ціну за свою свободу і за вибір Європи. Платимо не грішми. Руками, ногами, життями, зруйнованими долями і містами… Нервами. Кровʼю.
І при цьому так часто чуємо про втому від України. Але самі собі повторюємо, що не маємо права втомлюватися… Хоча будемо чесними: ми втомлені. Навіть виснажені. Нам боляче. Дуже.
…Це один з тих днів, коли я декілька разів дивилася відео Букви, де чоловік прощається з загиблим сьогодні в тому будинку псом… І почувалася відповідно. Тварини ж бо теж жертви цього людського абсурду, що зветься війною. І вони ні в чому не винні…
Це пост без аналітики. Без моралі і висновків. Це емоція. Інколи ми маємо на неї право… Особливо напередодні 24 лютого…
