Зустріч Байдена та Сі не знайде рішення для всіх світових проблем і для наших теж, але…
Занадто велика прірва в позиціях і відсутності довіри. Але атмосферу відносин вона значно покращила
Назовні, навіть показово, але також і всередині. Кожен з лідерів може записати собі в плюс серйозні речі: Сі чітку декларацію американцями політики «Єдиного Китаю», а Байден заяву Сі про бажання об’єднатися з Тайванем невійськовим шляхом.
Домовленості про поновлення каналів спілкування у кризових ситуаціях та контроль за експортом з Китаю речовин, що використовуються для виробництва синтетичних наркотиків (від цього у США кожного року гине понад сто тисяч американців) — теж позитивні. Все це, однак, не означає зростання довіри між США та Китаєм, а скоріше нормалізацію відносин. «Довіряй, але перевіряй», як сказав Байден. Пекін та Вашингтон і надалі сприйматимуть світ як суперництво Китаю і США, і не програти у цьому суперництві для них стратегічний пріоритет номер один. рф на цьому рівні не гравець, але впливати на баланс протистояння може і буде робити, щоб довести свою користь для Китаю, щонайменше поки Путін при владі, адже принципово інших альтернатив в нього немає. Китай не полишить російський режим напризволяще, але й не буде дратувати США військовим співробітництвом з рф. Китай здатний натиснути на рф в питаннях незастосування ядерної зброї, свободи мореплавства у Чорному морі, де в нього є інтерес підтримання світових ринків продовольства та залізної руди, та ударів по цивільних об’єктах. Навряд чи він виступатиме із спільною зі США позицією, але координувати її з американцями — чому б і ні? Але така позитивна координація не виключає виникнення у майбутньому і «негативної», зокрема, щодо «деескалації» бойових дій як мети замість подальшого тиску на рф.
При всіх фундаментальних розбіжностях позицій Заходу та Китаю щодо нашої війни з рф, які є і залишаться, вони обидва зацікавлені в «контрольованості» того, що відбувається, а значить ситуативно, хоч і не стратегічно, можуть спробувати скоординовано діяти. Якщо така зміна обставин виникне, то критично для нас буде переконати Європу у тому, що на кону і її безпека, тобто вона має стати геополітичним гравцем і сказати своє слово. Інакше вся світова політика робитиметься на берегах Тихого океану, а назва Північноатлантичний альянс звучатиме кепсько.
До цього дуже і дуже далеко, але раніше теж любили казати, «як пішки до Китаю». Україна є шансом Європи на безпекову суб’єктність, і цей шанс слід використати зараз.
