Чому важливо знімати кіно про війну вже зараз
Для кіномитців війна все ж таки почалася майже десять років тому
Молода пара жила сама для себе й принципово ігнорувала тривожні новини. Та одного лютневого ранку вони прокинулися від вибухів за вікном. І дуже скоро опинилися в окупації, яка несподівано й трагічно продовжила їхній медовий місяць.
«Медовий місяць» — назва нового кінопроєкту, початкову стадію розробки якого підтримав цьогоріч «Український культурний фонд». Це ще не початок зйомок. Якщо команда знайде гроші на виробництво, стрічка дійде до глядача в кращому випадку за півтора року. Адже планується повний метр, тут інакший цикл виробництва, ніж у телевізійному кіно.
У цій царині все значно швидше. Вже в листопаді на глядача очікує прем’єра — шестисерійна стрічка «Перші дні», над яким працювало відразу кілька українських режисерів. Серіал про долі українців, які кожен по-своєму зустріли початок повномасштабного російського вторгнення, покажуть одночасно в 12 країнах, серед яких — Австралія. Це копродукція з трьома скандинавськими мовниками, і відзняли стрічку навесні цього року. Крім того, вже цьогоріч українське телебачення або вже показало, або ще готує кілька прем’єрних мінісеріалів, сюжетна основа яких — перші місяці нової фази війни.
Подібні новини — красномовна відповідь на болюче запитання активної частини суспільства, чи треба саме зараз знімати кіно про війну? І дискусії, які час від часу зринають здебільшого в Facebook, переважно плутають поняття, внаслідок чого плутаються самі учасники. Найперше серед дискутантів нема згоди щодо визначення часових рамок війни. «Не треба знімати про війну, зарано, травматичний досвід, до війни, почалася війна» — це про кінець лютого 2022 року, про початок березня 2014-го чи взагалі про перші вбивства на Майдані після 19 січня того ж року? Бо якщо міряти війну від 2014-го, то дискусії не мають сенсу. Адже серіалів на задану тему лише за 2022−2023 рік знято в рази більше, ніж за період 2014−2021 роки, коли війна на українській території тривала і російська окупація мала й дотепер має місце.
Проте повнометражне кіно, здебільшого державним коштом та навіть часом у копродукції, знімали без проблем. А проєкти на воєнну тематику не лише подавалися, а й схвалювалися. Вони навіть проходили за окремою тематичною секцією «Патріотичне кіно».
Результат не міг бути швидким, бо знімати повнометражне кіно довго. Але він усе ж не минув непоміченим. Від вересня 2022 року у національному прокаті один за одним почали «вистрілювати» воєнні різножанрові стрічки: «Снайпер. Білий ворон», «Мирний 21», «Бачення метелика», «Обмін», «Клондайк» чи ось найсвіжіша прем’єра — «Шлях поколінь» Михайла Ухмана. Вони мали дуже цікавий ефект для глядача: сприймалися як фіксація та художнє переосмислення саме нинішньої, гарячої фази війни. І ніде не чулося про «не на часі».
Таким чином, для кіномитців війна все ж таки почалася майже десять років тому. Чому ж до масштабного вторгнення страху перед воєнними стрічками в суспільстві не було, а зараз він раптом з’явився? Причому настільки, що серед чинних лідерів думок є прихильники поставити створення художніх стрічок на велику паузу. Зосередившись на документалістиці. Бо там — правда не художня, без умовностей, і зразком такої жахливої, але потрібної правди є стрічка «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова.
Чому проти зйомок художніх фільмів ніхто з тих, хто сьогодні протестує, дотепер проти не був. Ба більше: фільмам «Кіборги» Ахтема Сейтаблаєва, «Іловайськ» Івана Тімченка, «Наші котики» Володимира Тихого аплодували, оцінювали високо, досі ставлять як зразки у своїх жанрах та сегментах (військова драма на реальних подіях та військова чорна комедія). Аж раптом звучать заклики витрачати гроші на дрони для ЗСУ, а не на кіно й серіали. Невже зараз такий продукт не потрібен? Пояснення комплексне й складається з кількох компонентів.
Перший, і найважливіший: потреби армії після
Звідси виходить другий компонент: недовіра. Чому агресивне ставлення до кожного нового кінотелепроєкту? Бо фінансується виробництво непрозоро. Особливо, коли йдеться про державні кошти, які за замовчуванням розподіляють між собою лояльні до влади виробники. Або ж реалізують проєкти колишні комедіографи, прямо причетні до «Студії Квартал'95». Так сталося з фільмом «Буча», який минулого року вже після оприлюднення тизеру й оголошення про зйомки викликав скандал, відторгнення й хвилю хейту. Продюсером і сценаристом виступив «кварталівець» Олександр Щур, і неприйняття цього активною частиною культурної спільноти базується не на сумніві щодо професійності, а насамперед на недовірі до всього «кварталівського».
Інший свіжий приклад — телефільм «Юрик» Олександра Тименка. На відміну від «Бучі», якої ніхто, крім виробників, ще не бачив, цю стрічку під шаленим тиском автори змушені були вилучити з доступу. Причому, тут ніщо не віщувало біди. Раніше ця команда зняла мінісеріали «Мама» і «Мама-2» Тараса Ткаченка, теж на воєнну тематику, і їх зустріли дуже прихильно. До створення «Юрика» не причетні «кварталівці», знімали його не за державний кошт, фінансування прозоре — проєкт виграв конкурс соціально важливих стрічок від USAID. Але на виході образив та неабияк розлютив маріупольців. Відтворені в фільмі кадри з життя обложеного Маріуполя не відповідали реаліям, а деякі сюжетні лінії — зокрема, можливість евакуації «зеленим коридором» за підтримки ОБСЄ, — взагалі підспівували російській пропаганді. Самі творці теж постаралися стрельнути собі в ногу: почали огризатися й заявляти, що маріупольці… самі винні, бо колись вітали «русский мир».
Нарешті, третій компонент: фаза війни, яка почалася наприкінці лютого минулого року, справді стосується кожного з нас. Навіть того, хто вперто відвертався й не помічав російської агресії. Щоденні повітряні тривоги, нічні обстріли, руйнації, загибель дорослих та дітей — все це тут і поруч.
Тому є цілком зрозумілі застереження: а що, як буде ретравматизація? Раптом фільм чи серіал про війну та окупацію викличе в людей, яких це торкнулося прямо, повторні біль та страждання — власне, так уже сталося з «Юриком», і цього бояться в «Бучі». Але водночас «Юрик» став водорозділом та зробив виробникам потрібне й вчасне щеплення. Сьогодні в приватних розмовах керівники й редактори студій, які себе поважають, вже на етапі заявки категорично наголошують: аби не повторити «Юрика», не дай Боже. Дмухають на холодну воду — і правильно роблять.
Тож розробка й запуск у виробництво фільмів та серіалів на воєнну тематику з огляду на це потроху стає відповідальним. Саме цим, а не лише бажанням висловитися на актуальну тематику й відрефлексувати, пояснюється досить значна кількість втілених і ще більша кількість анонсованих проєктів. Кіно перестало боятися війни. Бо ті, хто ризикнув узятися за справу, справді бояться перебору, трешу й ретравматизації глядача. Що свідчить про відповідальність. Хай не всіх, але — багатьох.
