Озвучена Денисенком ідея заборонити виїзд — це діч, звичайно, але це від відчаю
Навіть при ідеальному для нас варіанті завершення війни попереду десятиліття зализування ран, розгрібання завалів, розмінування тисяч кілометрів. Так як було — вже не буде!
Ще у 2017-му 69% українців ніколи не були за кордоном (додам, що перебування ще кількох десятків відсотків «тих, хто виїздив» у турецькому чи єгипетському олл інклюзіві мало що дає для розуміння світу чи цих країн зокрема). Минулого року мільйони українців таки потрапили на Захід.
Певен, що після початкового шоку і, у декого, ейфорії прийшло усвідомлення, що дуже багато речей в Україні робиться неправильно, не по-людськи і що залишитися в нових країнах а) реально, б) безпечно, в) вигідно, г) багатьом просто нема куди їхати, бо «дому» нема і так далі.
Частина вимушених біженців все ж повернеться, бо справді вважає цінністю життя на батьківщині або не зможе (не захоче) адаптуватися, вчити мову і традиції.
Соціологія каже про приблизно половину, які навряд чи повернуться. І кожен місяць продовження війни збільшує кількість і якість соціальних зв’язків, які зв’язують наших з теперішніми країнами перебування.
Озвучена Денисенком ідея заборонити виїзд — це діч, звичайно, але це від відчаю. І від розуміння порядку втрат — людських, економічних, інших.
Навіть при ідеальному для нас варіанті завершення війни попереду десятиліття зализування ран, розгрібання завалів, розмінування тисяч кілометрів. Так як було — вже не буде! Не буде стількох шахт на Донбасі, не буде такого сільгоспвиробництва на Херсонщині та Запоріжжі, не буде безпечного відпочинку на всіяних мінами і бомбами пляжах півдня. Отже, має бути проєкт, не прожект — а що буде. Якою буде Україна після перемоги. Коли нас буде трохи більше 30 мільйонів, з яких більша частина вже чи ще непрацюючі. Завжди можна сказати — що це не на часі і у влади є зараз набагато важливіші справи. Частково погоджусь. Але відсутність перспективи призводить лише до швидшого укорінення тих, які виїхали, і вагаються — там, за кордоном. Ну, і з розмов знаю, що частина вояків чекають демобілізації (колись таки вона станеться, люди не залізні), щоб об’єдналися з родинами. Якщо це ще буде актуально. Бо знову ж таки — кожен місяць на відстані в тисячі кілометрів руйнує сім’ї, звичний донедавна триб життя. Хочеться, щоб ми про це думали і говорили. Без образ і політиканства.
