На саміт НАТО у Вільнюсі президенту їхати треба!
До саміту НАТО у столиці Литви залишилося десять днів
Напружені переговори й консультації (як між Альянсом і Україною, так і поміж країнами-членами НАТО) ще тривають, і точні формулювання щодо майбутнього місця Києва у цій системі колективної безпеки з’являться ближче до початку заходу у Вільнюсі. Однак прогнози щодо рішень, які будуть ухвалені на саміті на українському напрямку, можна зробити вже сьогодні.
За останніми соціологічними опитуваннями, вступ України до Організації Північноатлантичного договору підтримують нині аж 90% українців. Без сумніву, усім нам хочеться, аби на своєму саміті у Вільнюсі НАТО офіційно запросив Україну стати 32-м членом цього військово-політичного союзу. Як на мене, Альянс цілком міг би ухвалити таке сміливе рішення, навіть попри те, що в Україні зараз триває війна. За приблизно такою схемою: запрошуємо вже, а формальний вступ відбудеться відразу після завершення війни, коли Україна повністю відновить свою територіальну цілісність.
Утім, наші бажання часто не збігаються з ненашими можливостями… Це якраз той випадок. Гадаю, сподіватися на те, що у Вільнюсі Україна матиме офіційне запрошення до Альянсу, не варто. Чому саме такий варіант розвитку подій є найбільш імовірним? На це є купа причин.
Достатньо лише нагадати, що такі відповідальні рішення у НАТО ухвалюють консенсусом, тобто за згодою усіх країн-членів. А серед них є Угорщина, прем’єр-міністр якої Орбан днями заявив, що Україна вже не суверенна держава, бо живе на гроші Заходу. І що Заходу не варто підтримувати Київ до перемоги, бо її не буде… Очевидно, вмовити такого Орбана підтримати запрошення України до НАТО було би на нинішньому етапі практично не можливо. Цей знахабнілий промосковський політик навіть не вніс на розгляд парламенту Угорщини ратифікацію заявки Швеції, через що вона стане членом Альянсу не раніше осені…
ОК, офіційного запрошення не буде. А що буде? Судячи із заяв натовських політиків, просування відносин Україна-НАТО на новий, значно вищий рівень, у Вільнюсі все-таки відбудеться. Схоже, керівники країн Заходу готові взяти на себе зобов’язання щодо подальшого, аж до нашої остаточної перемоги, забезпечення України усім необхідним, зокрема, зброєю і боєприпасами. (Із так званими гарантіями безпеки наразі не ясно, найімовірніше, це питання формалізувати у Вільнюсі не вдасться).
По-друге, так виглядає, що лідери НАТО наближаються до згоди у ще одній важливій для нас темі. А саме — начебто є готовність приймати Україну до Альянсу в майбутньому (тобто після завершення війни) без ПДЧ, Плану дій щодо членства в НАТО. Його виконання потребувало би певного часу, а без ПДЧ Україна зможе вступити до Альянсу швидше. Фактично, за тією моделлю, за якою членом НАТО стала торік Фінляндія і ледь не стала Швеція (останній вставили палиці у колеса лідери Туреччини й Угорщини, Ердоган і Орбан).
Як на мене, вищезгадані кроки у відносинах із Україною, на які, схоже, готовий піти Північноатлантичний альянс, є справжніми проривами. Це гігантські стрибки вперед! Якщо про них ітиметься у документах саміту в Литві, то він однозначно увійде в історію — як надзвичайно успішний для Києва.
На тлі таких перспектив якось тривожно стає від туманних сигналів про «дилему», що начебто виникла в офіційного Києва — потрібно чи не потрібно президенту Володимиру Зеленському їхати на саміт НАТО до Вільнюса. Зокрема, з Банкової прозвучала заява про «мужність», яку начебто мають знайти у собі натовці. І це можна розшифрувати так: буде інформація, що у Вільнюсі Україну офіційно запросять до Альянсу, — то президент на саміт НАТО поїде. А не буде такої інформації, то може й не поїхати…
Як на мене, такий підхід є абсолютно не правильним! Висловлю «крамольну» думку: президент України мав би їхати на саміт НАТО до Вільнюса навіть у тому випадку, якби Київ не одержав там ані гарантій забезпечення зброєю і боєприпасами до кінця війни, ані обіцянки обійтися у майбутньому без ПДЧ.
Чому? Тому що вступ до НАТО — наш глобальний, стратегічний і цивілізаційний вибір! Цей шлях мусимо пройти, як би важко нам на ньому не було. Іншого виходу просто не маємо… Тому жодних «дедлайнів», термінів, коли наші партнери з НАТО «мусять» прийняти ті чи інші рішення, Україна визначати не повинна. Якщо партнери нас не до кінця чують, не повністю розуміють, то треба ще й ще раз пояснювати, доводити, аргументувати! І якраз саміт НАТО у Вільнюсі — чи не найкращий для цього дискусійний майданчик. Відмовлятися від нього — величезна помилка.
До речі, підозрюю, що візит до Києва, який здійснили 28 червня, на День Конституції, президенти Литви й Польщі, Ґітанас Науседа й Анджей Дуда, мав на меті, зокрема, заспокоїти деякі надто гарячі голови у Києві. Недарма ж Науседа наголосив: він був би неабияк заскочений, якби президент і перша леді України не відвідали 11−12 липня саміт НАТО у Вільнюсі… Хочеться вірити, що ці сигнали від найбільших друзів України в НАТО наша влада почула й зрозуміла.
