Наповнена змістом хвилина
Привіталась біля під’їзду, де живуть мої батьки, зі сусідами. Вони порпались на ділянці втрамбованої землі, де колись квіти росли, а тепер іноді навіть автівки паркуються.
Сусіди відволіклись від роботи — подивились усміхненими очима, видно було, що робота їм добре йде, злагоджено: сусід вкопував автошини, жінки — його дружина і мама — йому допомагали…
А минулої суботи я знову провідувала батьків — і навіть призупинилась біля нашої брами. Ті банальні шини не пізнати: чорнота гуми сховалась під яскравою фарбою, а за веселою огорожею виріс квітник. Краса! Для усіх, чиї вікна виходять на новий квітник, і для тих, хто лише попри нього йде, ¬ радість. І усе це зробила одна сім’я, до деяких витрат, як мені пояснили, і жек підключивши. Просто вийшли — і зробили, повернули колишню привабливість невиразному куточку біля під’їзду.
Згадала їхні очі, коли вони ті шини перевертали. Я ж думала, люди ставлять звичайне загородження від машин, а вони квітник облаштовували. Така була у них наповнена змістом хвилина, що ця повнота життя відбивалась в очах.
Колись давно у нашому дворі ми з татом і мамою садили дерева. Ті берези та верби вже давно сягають верхівками п’ятого поверху. Аж бачу тепер — поруч з ними з’явились саджанці: яблуньки, вишня, горіх... Маленькі¬маленькі. Звідки вони тут? А ті самі сусіди посадили.
Людей, від яких іде тепло, зустрічаємо усюди. І для цього не обов’язково, щоб, як¬то кажуть, щастило на добрих людей. Вони зустрічаються усім, але не кожен їх помічає. Вчора вранці їду вулицею Городоцькою, бачу зі спини пару закоханих: руки переплетені за спинами, йдуть, обійнявшись. Хода, однак, не молодеча. Обганяємо: і очі прикипають до цих двох. Їм далеко за шістдесят. Усміхаються, гомонять про щось, і видно, що приємно їм іти, притиснувшись одне до одного. Якби не їхала, а йшла, не втрималася б — перевірила, чи «по¬нашому» говорять, бо промайнула думка, чи це, бува, не західні туристи¬пенсіонери. І не у зручному одязі справа (наші вже теж так одягаються), а саме у зовнішньому вияві ніжних стосунків.
А попереду, на шляху тієї пари, сидить на ослінчику під вітриною старша жінка, може, й ровесниця тих двох. Біля неї ¬ відро садових ромашок. Квіти продає. Хоча, яке там продає! Книжку читає. Занурилась у читання, нікого не помічаючи. І ніщо їй цієї хвилини не цікаве за розгорнуту на колінах книжку.
Ту картинку ранкового Львова я раз у раз протягом дня витягала з пам’яті. Працюємо над номером, що ви зараз у руках тримаєте, вибираємо резонансні важливі новини, а мені раз у раз пригадується хвилина, що вплинула на увесь мій день: двоє літніх людей неспішно йдуть, обійнявшись, наближаються до жінки¬квітникарки з книжкою… І у кожного з них своя, наповнена змістом та життям хвилина.
