На велосипеді з вітерцем

Буковисько, Польща

У дитинстві, коли пройшла період триколісного транспорту, вимолювала у батьків купити мені “дорослий” велосипед. Часи були тяжкі, і мама з татом, як могли, переконували, що їздити на ровері — справа чоловіча. Коли влітку приїжджала до тіток у село, за цукерки “орендувала” велосипед у своїх ровесників. Моя мрія збулася: у 8-му класі мені таки купили ровер, але насолоджувалася я ним недовго. Його вкрали... Не думала, що через кілька десятків літ пощастить знову сісти на велосипед і проїхати майже 20 кілометрів!

На запрошення українського представництва “Польської туристичної організації” побувала у Польщі. Прес-менеджер представництва Олена Бондаренко скинула програму поїздки, у якій одним з пунктів був зелений туризм у Білостоцькому воєводстві і подорож на велосипеді. Кілометраж тримали у таємниці, але запевнили: хто не зможе “доперти” до фінішу, ровер на собі нести не доведеться — автобус тих, хто зійшов з дистанції, підбере. Щоб не осоромитися, “взяла напрокат” у своєї свахи велосипед і пізно ввечері, коли на шкільному стадіоні не було нікого, вийшла потренуватися. Чоловік тримав “сідушку” і мав бігти за мною, щоб я не скрутила ані собі, ані роверу в’язів. Чоловік мене підштовхнув, і... ура! Я знову їду! Якби у нас була так гарно налагоджена велосипедна “система”, як у Польщі, я би бодай два-три рази на тиждень їздила на роботу на ровері.

Велосипеди у Польщі — це окрема тема і чудовий наочний приклад для України. По-перше, практично в усіх містах, які ми відвідали, навіть невеликих (що вже казати про столицю воєводства — Білосток. — Г.Я.), є велосипедні доріжки. На двох колесах їздять не лише спортивні молоді особи у повній екіпіровці, а й жінки поважного віку. Їдуть і за покупками у магазин, і на роботу, і просто на прогулянку. По-друге, тут працює розгалужена мережа пунктів велопрокату. Можна зареєструватися через Інтернет і, заплативши символічну суму — 10 злотих (40 гривень. — Г.Я.), прийти на стоянку і взяти собі велосипед. Перші 30 хвилин можна кататися безоплатно, а за кожну наступну годину доведеться викладати злотувки. Деякі поляки вдаються до хитрощів: від стоянки до стоянки, змінюючи велосипеди, вкладаються у 30 хвилин.

По-третє, і це, мабуть, найголовніше, велодоріжки прокладені вздовж автомобільних трас, що проходять через ліси. Мене “тиснула жаба”, коли бачила, як там масово проводять дорожно-ремонтні роботи. Причому реконструюють не лише траси, що втратили “товарний” вигляд, а й ті, які у нас би вважали суперовими. На дорозі, яку ремонтують, можна побачити інформаційний щит, на якому написано: даний проект частково фінансується за рахунок грантів Євросоюзу. Якщо об’єкт не комерційний, скажімо, будівництво дороги, “європейська” частка у ньому може становити... 80 відсотків. Зате у реставрацію чи, наприклад, відновлення замку, де планують відкрити готель, ЄС може вкласти не більше 15 відсотків.

Автобусом доїхали у Буковисько, на пункті велопрокату на нас вже чекали велосипеди. Новенькі і, що найголовніше, зручні. Сказали: тримайтеся “зеленої” траси і через три години приїдете у призначене місце, де чекатиме автобус. Як це через три години?! Уявляла, що ми будемо їхати доріжками, автобус повзтиме за нами, і можна буде зійти з дистанції через якихось два-три кілометри. Мене охопив жах, але вирішила не відступати. Вибрала ровер кольору слонової кості — “інтелігентний”, з широким сидінням. Зручно, як у машині. Рушили з місця і полетіли на “зелену” трасу. Дехто з українських журналістів повернув ліворуч у ліс, а ми чогось поперли автомагістраллю вгору. Добре, що директор представництва Влодзімєж Щурек нас наздогнав, а то би доїхали до кордону з Білорусією. Повернулися у ліс. Закінчилася вимощена бруківкою велосипедна доріжка, тож довелося крутити сильніше педалі лісовою стежкою. Після дощу у пісковику грузли колеса. Позаздрила тим, хто менше важить. У деяких місцях, що йшли круто вгору, ровер доводилося пхати. Зрозуміла, що таке “зелена” траса. На деревах зеленою фарбою позначки, що означало — дорога для непрофесійних велосипедистів. То, виявляється, нам ще й легшу дорогу дали, а що би ми робили на “червоній” трасі?!

У лісі так спокусливо пахло грибами, що затяті грибники покидали велосипеди і за хвилин двадцять принесли стільки грибів, ніби зайшли на ринок і купили готові “купочки”. Маслюки, польські, білі, боровики, підберезники “полетіли” в одну торбинку. Потім увесь урожай віддали нашому польському гіду пані Анні.

Не маючи спеціальної карти, часто збивалися з траси, тому й “намотали” зайвих кілька кілометрів. Коли прибули на роздоріжжя траси, була приємно вражена культурою і турботою керівників зеленого туризму про велосипедистів. На цьому роздоріжжі дерев’яний “відпочинковий” комплекс. З дощок збиті спеціальні ніші для паркування велосипедів, встановлено кілька столів з лавами, щоб велосипедисти могли перекусити. Туалет, сміттєві баки, в яких свіжі поліетиленові пакети.

Коли дісталися до пункту призначення, дехто з наших уже відпочивав. Нас зустрічали оплесками і жартами, мовляв, нарешті доперли... Ага, доперли — якби не заблукали, були би першими. Ті, хто не відважився сісти на велосипед, а просидів в автобусі, нам співчували: “Ото завтра відчуєте “кріпотуру”. Нічого я не відчула, ноги-руки не боліли. А от задоволення — фізичне і моральне — отримала таке, що передати важко. Мене може зрозуміти тільки той, хто сяде на велосипед і промчить лісовими стежками 20 кілометрів!

Редакція “Високого Замку” за організацію подорожі дякує українському представництву “Польської туристичної організації”.