Хлопці з Небесної роти

22 червня під вечір із хмельницького Старокостянтинова до Львова прибув літак з тілами двох із семи українських воїнів, які минулого четверга загинули у бою із сепаратистами поблизу Ямполя на Донбасі — Юрія Прихода і Віктора Сивака. Перед тим борт приземлявся у Тернополі, куди привезли загиблого надзбручанця Віктора Семчука. Ці воїни входили до складу 24-ї окремої Залізної механізованої бригади імені Данила Галицького Сухопутних військ ЗСУ, яка дислокується в Яворові на Львівщині. Саме з цього західноукраїнського містечка уродженці Шепетівки, Коломиї, Славути, Сокаля, яворівського села Семирівки, радехівського Дмитрова, теребовлянського Залав’я відбули у своє останнє бойове відрядження на схід...

— Поховаємо нашого земляка Юрія урочисто — як героя, — сказав у розмові з кореспондентом “Високого Замку” заступник голови Яворівської РДА Роман Кураш. — Зустрічатиме його територіальна громада, в останню путь загиблого проведуть його бойові побратими, молодь, школа, духовенство. Всі витрати на поховання візьме на себе держава...

Список Небесної роти (так тепер називають полеглих у боях із терористами) із Залізної дивізії поповнили 37-річний підполковник Ігор Ляшенко, батько двох дітей, 27-річний капітан Степан Воробець, в якого залишилася одна дитина, старший сержант Андрій Повстюк (31 рік), в якого теж напівсиротою стала донеч­ка, старший солдат Юрій Прихід (21 рік), солдати Микола Шайнога (19 років), Віктор Сивак (21 рік), Вік­тор Семчук (23 роки). Всі були розвідниками, загинули на передовій. За попередніми даними, їхній підрозділ, поспішаючи на виконання чергового бойового завдання, потрапив у засідку сепаратистів. “Мирні ополченці”, як називають цих нелюдів російські ЗМІ, стріляли по наших бійцях із крупнокаліберних протитанкових кулеметів. Від шквального вогню ворога не могли врятувати ні бронежилети, ні броня БМП...

Ми поспілкувалися з людьми, які знали убієнних героїв. Для жительки села Семирівки Ольги Голиш Юрій Прихід був не просто сусідом.

— У всіх 112 хатах нашого маленького села плачуть за Юрою — дуже добрий був хлопчина, гордість своїх батьків і молодшої сестри, яка закінчила 11 класів. Поганих звичок за ним ніхто не помічав. До горілки і курива був байдужим, зате любив спорт, виступав за футбольну команду сусіднього села. Вчився у Львові у кооперативному коледжі, вивчав митну справу. Зі служби повернувся минулого року у листопаді, на самого Дмитра. Сказав рідним: чого буду сидіти вдома? І знову пішов служити, уже за контрактом. 10 квітня у нього був день народження. Як виявилося — останній... Батько, як почув цю трагічну новину, відразу знепритомнів...

Автор цих рядків заглянув у персональну сторінку Юрія Прихода в одній із соціальних мереж. Останній запис у ній був таким: “Ніщо не дає стільки переваг перед іншими, як здатність залишатися спокійним і холоднокровним у будь-якій ситуації”. Ці слова можна було б зробити епіграфом до короткого, але яскравого життя цього Українця...

Як і до земної дороги Віктора Сивака із Сокаля. Мер цього міста Богдан Зарічний розповідав нам:

— П’ять років тому Віктор закінчив нашу місцеву гімназію, одну з кращих в області. Ровесники відгукуються про нього однозначно: життєрадісний, комунікабельний, позитивна людина... Як і його батько, працівник пошти, дуже любив спорт. Мама хлопця в останній час їздила на заробітки за кордон. Минулого року Віктор закінчив 4 курс Одеського національного політехнічного університету. Ставши бакалавром, захотів служити в армії. Призову на той час уже не було, але Віктор будь-що хотів здійснити свою мрію. В об’єднаному червоноградсько-сокальському військкоматі йому запропонували служити за контрактом, і після Різдва він поїхав у Яворів. А як стало неспокійно на сході країни, разом з товаришами подався туди... В останню путь проведемо нашого краянина з найвищими почестями. Для похорону використаємо і ті кошти, які залишилися у Штабі націо­нального спротиву з часів Майдану. Над могилою героя пролунає військовий салют...

При згадці про Віктора Сивака не може стримати сліз директор Сокальської гімназії Любов Омеляш:

— Це був незвичний хлопець — не “гладенький”, не в усьому “правильний”, але із загостреним почуттям справедливості. Вчився у міру своїх можливостей, однак був небайдужим до всього, що відбувалося навколо. Завжди мав на все свою думку. Можливо, вона не збігалася з офіційно прийнятою, але він її наполегливо відстоював. Не мирився із неправдою, говорив прямо в очі те, що думав. Коли треба було захистити позицію класу, він ставав горою, не думав про те, що його нібито можуть чимось покарати, якщо скаже “щось не те”... Його друзі розказували, що Віктор мріяв про службу у миротворчому контингенті, про французький легіон. В його кімнаті висів плакат з промовистим написом: «Быть, а не казаться!». Це була Особистість!

Напевно, те ж саме могли б сказати рідні, близькі про інших п??’ятьох воїнів Залізної дивізії, які свою останню годину зустріли у найгарячішій нині точці країни. Від нас вони відійшли Героя­ми.

Розповідаючи про них, треба сказати і про тих, які безпричинно додали болю сім’ям інших військовослужбовців з Яворова. Мова — про безвідповідальних політиків, які утричі завищили кількість убитих під Ямполем, розтиражувавши неперевірену інформацію із затишної парламентської зали. Йдеться, перш за все, про народного депутата Ірину Сех, яка наразі залишається головою Львівської ОДА. Це вона, посилаючись на свої “надійні” джерела, на всю країну ляпнула про більш як два десятки убитих воїнів-яворівців. Дезінформовані звісткою від пані Сех, родини яворівських військовослужбовців перекрили міжнародну автотрасу... Голова Верховної Ради Олександр Турчинов змушений був ставити на місце імпульсивного депутата-чиновника. “Прошу, щоб у наших виступах не було паніки, — сказав він. — Особливо, коли жінки-народні депутати розповідають про цифри загиблих, які не підтверджуються. Колеги, ми повинні зробити все, аби армія могла виконувати свій обов’язок і дуже конструктивно та відповідально ставитися до цього питання”. Своєю чергою, у коментарі для “ВЗ” керівник Західного регіонального медіа-центру Міністерства оборони України Олександр Поронюк зауважив: “Найбільш достовірну інформацію із зони бойових дій мають прес-служби антитерористичної операції, РНБОУ, Міністерства оборони, треба користуватися їхніми даними. Коли ж політики, не розібравшись, що й до чого, хочуть про себе нагадати усілякими вигадками, то завдають важкої психологічної травми людям, рідні яких захищають країну. Складається враження, що ці політики — з категорії мазохістів. Замість того, щоб у важку хвилину підтримати наших оборонців і їхні сім’ї, розривають їм душу...”.

Сьогодні у Семирівці повинні поховати Юрія Прихода. За попередніми даними, сьогодні ж у Сокалі проведуть в останню путь Віктора Сивака. Дату останнього прощання цих та ще п’ятьох воїнів визначатимуть самі рідні, яким ніяк не хочеться прощатися зі своїми синами...

А тим часом...

Президент України Петро Порошенко відзначив високими державними нагородами кілька десятків воїнів, які загинули у боях за Україну, зокрема представників Львівщини. “За виняткові військові заслуги перед Українською державою, героїзм і самопожертву, виявлені у захисті державного суверенітету України” звання “Герой України” присвоєно генерал-майору Сергію Кульчицькому зі Львова. За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі та незламність духу орденом Богдана Хмельницького III ступеня посмертно нагороджено старшого лейтенанта Віталія Бахура зі села Зозулі на Золочівщині.

Таким він хлопцем був... Віктор Сивак — гордість Сокаля, який загинув, захищаючи Україну.

Фоторепортаж можна переглянути тут