Не просто Боря

«Я завжди хотів бути мільярдером, і, так чи інакше, я ним стану», — заявив Борис Ложкін у торішньому інтерв’ю, скромно змовчавши, що мріє про мільярдні статки у «зеленій» валюті. У гривневих мільярдерах 42-річний медіа-менеджер давно ходить, залишаючись завсідником топ-100 українських товстосумів. У блокноті, куди Борис Ложкін записує свої плани (вірячи, що думки матеріалізуються), поряд з бізнес-нотатками запису «хочу бути главою президентської Адміністрації» не було. Кажуть, отримавши від президента таку кадрову пропозицію, Ложкін не одразу погодився. Крісло на Банковій не вписувалося у його формулу: цікавішим за бізнес може бути лише ще успішніший бізнес. Одна річ — бути вхожим у чиновницькі і політичні коридори (для великого бізнесу без цього — ніяк). Інша — самому стати частиною цього адміністративного натюрморту. Для Ложкіна це не стільки виклик (з його менеджерськими талантами вживатися у нові ролі — не проблема), скільки експеримент. Схоже, вкотре вирішив довести собі й іншим улюблену теорему: «Життя — це рух, не можна стояти на місці. Я люблю вчитися і бути першим, чим би не займався». Ця установка для Бориса Ложкіна з дитинства — як «Отче наш».

Ще Маркса не читав, а вже капітал «колотив»

Залишившись на утриманні матері (батько завів іншу сім’ю), харківський школяр Боряі засвоїв головне для себе «житейське» правило: хочеш вибратися зі злиднів — вибивайся у люди. Працюючи на телефонній станції, мама заробляла «копійки». Жили в малюсінькій «однокімнатці», у спартанських умовах.

Свій похід «у великі люди» Боря почав, озброївшись ленінським гаслом: «Вчитися, вчитися, і ще раз — вчитися». Багато читав (особливо на історичну літературу налягав), захоплювався шахами. «По вулицях і дискотеках ходити особливо було ніколи», — згадує Борис Ложкін свої шкільні роки.

Зачитавшись романом Василя Аксьонова «Остров Крым», Боря вирішив, що хоче бути схожим на головного героя — власника і редактора газети «Русский Курьер» Андрія Лучнікова. До того ж — дворянина. У журналістику Борис Ложкін у дев’ятому класі стартанув. Спочатку в «Ленинской смене» (бойовому «листку» Харківського обкому комсомолу) друкувався, згодом в газеті обласного комітету Компартії «юнкорив». «Писав, — каже, — на різні теми: від історії про дикого кабана, який невідомо як забрів на територію школи майже у центрі Харкова, до заміток на захист молоді і гласності (якраз горбачовська перебудова у розпалі була. — «ВЗ»)».

Дворянського титулу, як у літературного кумира Лучнікова, у Ложкіна не було. Зате на журналістських хлібах Боря нажив дворянський (як для радянського старшокласника) капітал. Бувало, що й 90 рублів гонорарами заробляв. Майже стільки, як мамина зарплата.

Великому кораблю — велике плавання, вирішив Борис і, закінчивши школу, взяв курс на факультет журналістики Московського університету. Але на другому іспиті абітурієнта Ложкіна «потопили». Розповів що, його вигнали за те, що допомагав сусідці по екзамену твір писати.

Повернувшись до Харкова без студентського квитка, Борис без діла не засидівся. Його класний керівник шепнула своєму чоловікові, який працював відповідальним секретарем у газеті «Вечірній Харків», про таланти Борі. Вчорашнього випускника школи взяли у штат — відповідальним випусковим. Так Боря став хай маленьким, але начальником. «У мене в підпорядкуванні, — каже, — було четверо коректорів, три верстальники, набірниці. Ця перша школа менеджменту послужила мені хорошою базою для кар’єри. Зрозумів, що все треба робити швидко і якісно. Відтоді і живу у такому активному ритмі».

Від Сталлоне і «секс-преси» — до медіа-імперії

Московський держуніверситет Ложкін таки «трошки закінчив» — підготовче відділення. Але омріяного столичного диплома не отримав, бо і з другої спроби на московську журналістику не вступив. Цього разу через «трійку» з історії, яку йому вліпили за те, що насмілився дискутувати з екзаменатором, згадуючи при цьому «неугодну» статтю з журналу «Новый мир» (того, в якому Солженіцина друкували). Довелося Борису опустити планку: з МДУ до Харківського педагогічного інституту. Але бути дипломованим філологом амбітному Борі Ложкіну видалося замало. Другий диплом про вищу освіту (за спеціальністю «менеджер вищої ланки управління») у нього — Мade in USA. Виданий Міжнародним інститутом гуманізації і розвитку (США).

Судячи з офіційної біографії, американську освіту Ложкін здобував паралельно з навчанням у Харківському пед­інституті. Ще й у газеті тоді працював і власний бізнес взявся розкручувати. Ну просто вундеркінд широкого профілю.

У 18 років, як розповідає Ложкін, вже мав свою прибуткову справу. «Створив, — каже, — у Харкові першу роздрібну мережу торгівлі друкованою продукцією. Іноді сам за яткою стояв». Товар (книги, календарі, брошури з бойових мистецтв, газетки «а-ля секс-прес», плакати з модними тоді Брюсом Лі, Сталлоне, Шварценеґґером) возили з Прибалтики і Росії. Вже через рік вирішив на зароблені гроші власну газету запустити. Підприємницька жилка не підвела. У Харкові на той час був популярним цілодобовий телеканал «АТВ», на якому крутили модні фільми (тоді це дефіцит був — подивитися бойовики й «ужастики» можна було хіба що на відеокасетах). Боря Ложкін і додумався випускати друковану телепрограму «АТВ», домовившись, що керівництво каналу плануватиме показ фільмів на тиждень вперед, а він друкуватиме цей «план». Так з’явився перший медійний проект Ложкіна — газета «АТВ».

За попитом на телепрограму популярного телеканалу не заіржавіло. Телеманам — радість, Ложкіну — прибуток. Собівартість одного примірника виходила п’ять копійок, а роздрібна ціна була удесятеро більшою. «З «АТВ» я в «десятку» потрапив, — хвалився Ложкін. — Черга за газетою вишиковувалася через усю площу Дзержинського. Гроші від продажу складали у мішки з-під картоплі і возили у багажнику «Жигулів».

Мішок до мішка — і медіа-бізнес Ложкіна обростав новими активами. Додалося власне рекламне агентство, продакшн-студія, і нарешті — «АТВ» в удосконаленому варіанті, приправлена світськими хроніками. Це була газета «Теленеделя», прибутки від продажу якої почали «капати» вже з третього номера. Через два роки видання з харківською пропискою виходило вже у десяти великих містах України. А ще через шестирічку Ложкіну вдалося проштовхатися з «Теленеделей» на російський медіа-ринок.

Про стиль керівництва Ложкіна красномовно свідчить картинка з «біографії» «Теленедели». Якось у київській редакції видання збунтувався технічний відділ — через затримку зарплати. Свої кровні бунтарі отримали, але разом з розрахунковими. Співробітників Ложкін звільнив, а щоб не зірвати випуск номера, викликав з Харкова дизайнера і набірників (нічним потягом ті встигли добратися до Києва і зробити термінову роботу).

У 33 роки Борис Ложкін став президентом власної медіа-імперії — United Media Holding group. UMH group розросталася популярними брендами, і не лише друкованими. Журнал «Корреспондент», українські версії Forbes, Vogue, «Комсомолки», «Аргументов и фактов», газета «Команда», радіостанції «Ретро FM», «Наше радио», Europa Plus, «Авторадио», портал Bigmir.net — далеко Ложкіним холдинг посів 15-ту сходинку у рейтингу найбільших медіа-компаній на пострадянському просторі.

Політика — дірка від бублика

На запитання, у чому секрет його успішного бізнесу (без впливового покровительства, мовляв, навряд чи вдалося б свої менеджерські таланти реалізувати), Ложкін запевняв: «На різних етапах життя мені багато людей допомагали. Але впливових покровителів, на жаль, чи скоріше — на щастя, не було». А навіщо, коли у бізнес-партнерах такі акули, як «ПРИВАТники» Коломойський з Боголюбовим чи Ахметов? І з братами Суркісами у Ложкіна спільні медіа-активи були, і з Порошенком (відтоді у Петра Олексійовича з Борисом Євгеновичем і «зав’язалося»).

Та все-таки розпрощатися зі своєю імперією Борису Євгеновичу довелося. У листопаді 2013-го UMH group перетекла до рук харківського «вундеркінда» Сергія Курченка. Після продажу холдингу Ложкін черпаками вигрібав закиди на свою адресу, що, мовляв, прогнувся під Сім’ю, прирік солідні медіа зі свого «портфеля» на цензуру (зі зміною власника пішли журналісти з «Кореспондента», Forbes). Але Ложкін і тут свою лінію гнув: ніякої, мовляв, політичної акробатики — лише бізнес-інтереси. «Я втомився шукати інвестиції. І до того ж мені запропонували дуже хорошу ціну (за інформацією, яка прозвучала у ЗМІ, йдеться про 340 мільйонів доларів. — «ВЗ»)», — відбивався від звинувачень Ложкін.

Про політику він говорити не любить. Може, тому, що особисто там бував. Чотири роки (з 94-го по 98-й) Ложкін депутатствував у Дзержинській райраді Харкова. Потім стільки ж — у Харківській міськраді. А перед парламентськими виборами 2002-го подумував навіть про «верховний» мандат. Але передумав. «Зібрав, — каже, — своїх ключових «топів» і спитав, чи балотуватися до Верховної Ради. Вони одноголосно сказали «ні». І я сам відчував, що ні. Мені бізнес цікавіший, ніж безкінечні розмови і нуль вихлопу».

Обходив Ложкін велику політику, а тепер вона сама до нього прийшла. Що з того вийде, час покаже.

З цитатника Бориса Ложкіна

• «Не хочу бути найманим менеджером у чужій компанії, незалежно від того, хто власник» (про можливість залишитися у своєму медіа-холдингу після продажу його Курченкові).
• «Як у будь-якої нормальної людини, у мене є комплекси. Великих, напевне, немає. Я був журналістом: ця професія комплексів не передбачає. А так... Є відчуття, що не зробив всього, що хотів».
• «Взагалі не відвідую косметичні салони. Чоловікові достатньо бути охайним, поголеним і підстриженим. Вранці мені вистачає 15 хвилин, щоб прийняти душ, почистити зуби і поголитися. Щодо зовнішнього вигляду, підтримую його фізичними вправами. І оскільки часто їжджу у справах, стараюсь зупинятися у готелях, де є фітнес-зал».
• «Через півроку після весілля купив першу у своєму житті двокімнатну квартиру. Незважаючи на те, що житло було старим, із запліснявілими стінами, почувався щасливим».
• «У доньки (Анастасії — 20, з 13-ти навчається в Англії: закінчивши коледж, вступила до UCL — одного з кращих британських вишів. — «ВЗ») досить скромний місячний бюджет. Правда, іноді Настя «попрошайнічає». Звичайно, моє серце може здригнутися. Залежить від того, що саме просить донька і чи заслужила».