«На моїх очах загинуло 15 побратимів!»

Їх було 17. Вижило — тільки двоє. Олег Томащук (на фото) з Тернополя — один з тих, кому вдалося вціліти у кривавій бійні, яку влаштували снайпери на вул. Інститутській 20 лютого.

«У Київ приїхав у середу, 19 лютого. Це була моя третя поїздка у революційну столицю. 23 січня дістав поранення від “тітушок”. Пішли з хлопцями за цигарками. Троє молодиків у спортивній формі кинули у нас світлошумову гранату. Отримав контузію. Мене доправили в Олександріївську лікарню», — розповідає пан Олег. “І після цього дружина відпустила вас у Київ?!” — питаю. “З дружиною ми — два чоботи пара. Вона також рвалася на Майдан, але сказав, щоб сиділа вдома з дитиною (сину — 12 років)”. На очах у пана Олега загинули десятки людей. Попри це, він тримається. Щойно повернувся у рідний Тернопіль. Але знову рушає на Київ...

“Приблизно о 8.10-8.15 почали витісняти “беркутівців” з периметру Майдану. Запам’ятав, яка година, бо хтось мене про неї спитав, і я глянув на годинник. Усім кортіло якнайшвидше відновити втрачені позиції, відбудувати барикади. Хтось крикнув: “Ми їх погнали, погнали!”. І ноги самі понесли, — пригадує події “Чорного четверга” чоловік. — Дівчата також йшли у наступ. Були з нами і Олеся (медик-волонтер, якій снайпер поцілив у шию. — Авт.), і інші медики. Постійно бігали туди-сюди... Протистояння з “беркутівцями” тривало півгодини-годину. Зі “зброї” у нас були тільки щити і “коктейлі Молотова”. Силовики продовжували відступати. Близько 10.00 снайпери відкрили вогонь по нас. Багато людей загинуло відразу — ніхто ж такого не очікував. Ми почали відходити (по четверо і по двоє — прикривали один одного щитами). Тоді стало зрозуміло, що снайперів є кілька. Лінія вогню проходила по лівому фронту. Один з чоловіків піднявся з землі і почав перебігати на наш бік. Тільки й встиг йому крикнути: “Стій, не біжи!”, як смертельна куля поцілила у нього”...

Олега Томащука врятувало дерево, за яким сховався. “Потім довго обіймав його, плакав, кричав: “Тут мої хлопчики, тут!” — переказують очевидці. Ризикуючи власним життям, допомагав медикам виносити з поля бою мертвих та поранених.

«Стягую з людини шапку, а звідти — мозок витікає...»

Лікаря-волонтера, який виносив поранених з поля бою, нагородили медаллю «За відвагу»

Андрію Кухарю — лікареві-стоматологу зі Львова, який у “Чорний четвер”, 20 лютого, виносив поранених з поля бою, вручили на Майдані медаль “За відвагу”.

«У Києві був з 11 груд­ня. Їхав на Майдан, повертався додому, знову їхав... Коли не було силових зіткнень, не мав чим зайнятися. Розносити таблетки від застуди не хотів, — каже. — Після подій 18 лютого вирішив знову їхати до столиці. Дружина була проти. У нас — маленький син. Але я їй сказав: “Дитині мого напарника — 1,5 року. І це його не стримує”.

“Моєму колезі на Грушевського влучили гумовою кулею прямо у зображення Червоного Хреста. Тому був свідомий того, що снайпери будуть стріляти не тільки по мітингувальниках. Пересувався по Інститутській під прикриттям щитів. Кілька хлопців, що мене прикривали, отримали вогнепальні поранення. Одному медикові прострілили ногу. На моїх очах загинуло семеро людей. Усі — від вогнепальних поранень у шию або голову. Були на передовій і дів­чата. Дивом вціліли”, — розповідає.

“Якого покарання вимагали би для тих, хто дав наказ розстрілювати людей і тих, хто його виконав?” — питаю. “Смертної кари. Коли підбігаєш до людини, якій вцілили у голову, знімаєш з неї шапку, а звідти вивалюється мозок, бо куля півчерепа знесла... Що можна відчувати до катів? По Майдану гуляє “фронтова” легенда. Буцімто люди упіймали снайпера, який стріляв з готелю “Україна”, і порубали його на шматки саперними лопатками. Ті, що стали свідками масового убивства, ніколи не пробачать вбивцям”...

«Я би себе перестав поважати, якби не стояв на передовій»

33-річний Іван з Коломийського району Івано-Франківської області лікується в одному з відділень львівської лікарні. Хлопця поранили 18 лютого на Інститутській. Чоловік переніс операцію на око, після якої розрізняє лише обриси. Лікарі не дають гарантії, що буде бачити. Розмовляти зі мною спочатку категорично відмовляється. Та слово за словом, і сам розговорився.

За його словами, хлопцям після пережитого психологічно важко адаптуватися. Ще дуже свіжий біль. За тих, хто зазнав більшого каліцтва, навіть страшно, щоб не наробили часом дурниць, не зірвалися. Вони один одному морально допомагають, з пораненими працюють психологи.

— Кажуть, я герой. Я так не думаю. Ті, що загинули на Майдані, — герої. А у мене руки-ноги цілі, і слава Богу! Якщо б не поїхав на Майдан, себе б не поважав, — каже Іван.

«Після двадцяти хвилин бою мене зачепило. Я був у передніх рядах. У хлопців фанерні щити, у мене — металевий. Ми прикривали щитами своїх, щоб ті ззаду могли чи каміння, чи “коктейлі” кидати. Силовики тоді картеччю лупили. Страшно було, не передати. Гранати розривалися звідусіль. Я без окулярів, але в касці. Зараз прокручую ту ситуацію і не можу зрозуміти, як мені в око вцілили...».

За словами Івана, ніхто не знає, скільки насправді людей загинуло. «У Будинку профспілок, який спалили, повно поранених було. Сто загиблих — це неправда. Не стало п’ятнадцяти осіб тільки з нашої сотні (14-та коломийська сотня. — Авт.). На моїх очах хлопцеві двадцяти років відірвало руку гранатою! Молодий хлопчина, що зі мною у палаті, мав міцні окуляри в сітку. Два беркутівці били його молотком по окулярах, то в нього така гематома… Жінку на моїх очах застрелив снайпер… Як таке пробачити? У 17-й київській лікарні взагалі жах… Туди звозили всіх — у кого покалічений хребет, у кого ноги, у кого руки, у кого голова, очі… На що я звернув увагу: у більшості травмоване ліве око. Це ж треба бути такою тварюкою, щоб стріляти саме по очах!» — каже Іван.

Не може пробачити своїм командирам того, що відпускали захоплених «беркутівців» з повною амуніцією. «Коли брали Український дім, з нашої сотні тридцять-сорок осіб забарикадували там «вевешників», «беркутню». Вели перемовини, був там якийсь генерал-лейтенант у відставці. Ми чотири рази робили коридор, щоб провокацій не було, вже не проти були — хай виходять, але щоб здали амуніцію. Але ж ні! З чим ми тоді воювали? Навіть бронежилетів не мали», — обурюється хлопець.

— Що найбільше вразило?

— Був один випадок. Ніч. Ми на перепочинку. До мене підходить благенька бабуся з паличкою, років під вісімдесят. Простягає булочку: «З’їж, внучок!». Я заперечив: «Нас годують!». А вона непохитно: «Я тобі купила булочку, з’їж, щоб не був голодний!». Я тоді хотів крізь землю провалитися — за останні гроші купила, щоб нас підтримати. Всі тоді на революцію не могли поїхати, я це розумію. Але моральна підтримка, як це багато для нас тоді означало! А було навпаки. Вразило, коли односелець запитував: «Скільки тобі там заплатили?».

Вдома ніхто не знав, що стою на Грушевського. Мама після інфаркту, намагаюся її не нервувати. Обманював, що стою на самому Майдані і нікуди не пхаюся. Односелець приїхав «туристом» на Майдан (це ті, що виберуться на один день, подивляться — «вав, тут стріляють!», пофотографуються на барикадах — і додому). Коли повернувся, прийшов до моєї мами і каже: «Іван на перших барикадах стоїть, у перших рядах!». У мами серцевий напад.

— Якщо політики не виправдають довіри людей і якщо знову покличуть на Майдан, підеш?

— Так. Але якщо буде з чим. Обмундирують, озброять. З голими руками вже не піду.