Фредерік Бегбедер: «Живу для того, щоб закохуватися. Це єдина цікава річ, яка зі мною відбувається»

«Коли мені було сім років, я почав писати. І відтоді не зупинявся. Весь час пишу, де б не був, - у кімнаті, машині, потязі, літаку, нічному клубі. Писання — це як хвороба. Ніби не живеш, а весь час коментуєш власне життя, дивишся на нього зі сторони. Це, фактично, відмова від життя. Це болісно й сумно. Письменників треба лікувати та жаліти. Ніколи не забувайте, що письменникам потрібна допомога та поцілунки, їх треба втішати».

Так на прес-конференції Форуму видавців розповідав про себе знаний французький прозаїк, публіцист, літературний критик і редактор Фредерік Бегбедер (на фото). Скандальний літератор (такої слави набув через те, що закоренілий гуляка, діджей, а в молоді роки навіть знявся у порнофільмі) вважається одним з найцікавіших сучасних письменників Франції. Непідвладний рокам, 51-річний зірковий гість прилетів у Львів пізно ввечері 16 вересня і одразу, «з корабля на бал», поринув у клубну ейфорію - в одному з нічних закладів Львова “запалював” за пультом діджея. Публіка шаленіла, а метр демонстративно пив горілку «з горла», стрибнув зі сцени в аудиторію, яка носила його на руках...

Про цю вечірку Бегбедер розповів на прес-конференції наступного ранку. Попри те, що призначена вона була на 11-ту годину, з’явився туди свіженький і багато жартував. Про те, що письменник «з великого бодуна», свідчила хіба що деяка його вальяжність. Бегбедер не приховував, що не цурається алкоголю й наркотиків, навіть жартував: «Спробував майже всі наркотики, але вони не дуже допомагали в писанні — за винятком хіба що екстазі (натяк на свої “Оповідання під екстазі”. - Авт.). У кожного письменника є свої слабкості, речі, що дозволяють подолати страх писання. Я часто працюю вночі, і тоді мені потрібні вино чи пиво. Не рекомендую вживати міцний алкоголь, тому що він може завадити роботі — одразу хочеться йти гульнути. Втім, найгірша моя письменницька звичка — мені потрібна самотність. Я вимикаю телефон, телевізор, мені треба тиші та усамітнення, щоб просто дивитися в небо. Це паскудна звичка, особливо для тих, кого любиш».

Представити на Форумі одразу чотири українські переклади творів Бегбедера заповзялася Видавнича група «КМ-букс». Це світові бестселери «99 франків», «Кохання живе три роки» (обидва були успішно екранізовані), його останній роман «Уна і Селінджер» (історія юнацького кохання славетного автора «Ловця у житі» Джерома Селінджера та Уни О’Ніл - дочки американського драматурга Юджина О’Ніла і майбутньої дружини Чарлі Чапліна) та збірник інтерв’ю «Бесіди нащадка епохи» (зібрані за останні 15 років інтерв’ю з такими видатними особистостями, як Умберто Еко, Бернар Франк, Мішель Уельбек). Автограф-сесія і зустріч із читачами викликала шалений ажіотаж серед молоді, особливо дівчат, які навперебій фотографувалися зі знаменитістю.

«Дуже тішуся, що я в місті Леопольда фон Захер-Мазоха, який саме тут написав «Венеру в хутрі», - розповідав Бегбедер. - Дуже подобаються львівська бруківка, Опера, старі будівлі. Це трохи нагадує стару Австро-Угорщину. Видно, що це старе європейське місто. В одних містах світу почуваюся гірше, в інших — краще, ці, останні, пасують моєму стилю життя. Наприклад, вчора був на вечірці на даху, в Парижі. Там небагато таких місць. Але тепер проситиму друзів у Парижі імітувати Львів. Чув, що Львів називають «маленьким Парижем». Але я би сказав, що Париж — це великий Львів».

Письменник ділився рецептами творчості, не обійшов увагою своє захоплення діджейством: «Мені важко пояснити, чим займаюся, бо сам до ладу не розумію цього. Не можу проаналізувати власну працю: це те саме, що гуску попросити проаналізувати її печінку на прикладі фуа-гра. Не думаю, що я діджей. Я письменник, якому подобається ділитися своїми музичними смаками. Граю раз на три місяці, а пишу щодня. Мені подобаються вечірки. Я сором’язлива людина, тому використовую вечірки, щоб виходити в люди. Нелегко на це наважитися, та коли трохи хильнеш, стає легше. Мені подобається, коли втомлений після вечірок. Тоді скорочується відстань між мозком і тим, що пишу».

Звичайно, мешканки «маленького Парижа» не могли не запитати у француза: «Чи буває кохання справжнім?» На що метр віджартувався: «А що таке несправжнє кохання? Проституція?» Але потім відповів відверто: «Я дуже романтична особа. Живу для того, щоб закохуватися, — це єдина цікава річ, яка зі мною відбувається. Увесь цинізм і песимізм у моїх книжках - це від того, що їх пише романтичний чувак, який часто розчаровувався. Розчаровувався не в жінках, а в собі. Поза декадансом, відчуваю надію на справжню любов на все життя. Але немає більш абсолютного кохання, ніж любов до Бога. У цьому випадку немає зворотного зв’язку…»

Фото прес-служби Форуму видавців/ Олег Кохан / Фотоагентство LUFA