«У того вбивці очі були, як у скаженого вовка...»

Коли хлопець просив жителів с. Верхня Білка допомогти затримати нелюда, вони відмахувалися: нам того не треба!

Моторошна історія сталася у селі Борщовичах, за два десятки кілометрів від Львова. Місцеві жителі стали свідками нечуваної жорстокості і водночас - виняткової хоробрості. 46-річний злочинець, руки якого раніше вже були у крові, у хаті своєї колишньої дружини убив її тітку-пенсіонерку і важко поранив ножем та молотком сонного шваґра. Затримати нелюда голими руками зумів 22-річний солдат військової служби за контрактом Микола Гончар, який на той час перебував у відпустці. За бандитом воїн пробіг понад дев’ять кілометрів...

Ось як пригадує той день сам Микола:

- Це було десь приблизно о 8.20. Ми з другом Любомиром Адамовичем йшли до магазину, що у кінці села. Аж тут побачили, як з ближньої хати вибіг з розбитим чолом і скривавленим животом 31-річний Назар Рудий і просить: “Допоможіть! Мене підрізали. Викликайте “швидку”!”. Назар сказав, що якийсь чоловік убив його родичку...

Микола з Любомиром подзвонили до медиків і побігли до хати, де розігралася трагедія. Побачивши переслідувачів, злочинець-здоровань закрився зсередини, а потім через заднє вікно подався через городи до залізничної колії.

- У мене була “чуйка”, що бандит спробує втекти таким способом, — розповів кореспонденту “ВЗ” Микола Гончар. — Тому з Любомиром кинулися наздоганяти його. На колії я вдарив бандита, щоб зупинити його, а він з газового балончика бризнув мені в обличчя. Я присів, закрив очі, бо нестерпно пекло. А він давай у бік Львова бігти. Бачу, бандюга відривається. Знову кинувся у погоню. Він ще раз бризнув з балончика. Я думав, що мені буде капець. Пекло неймовірно...

Хоч як не важко було, Микола не відступав, не давав бандитові змоги відірватися і десь сховатися. Бо якби залишив його, той, можливо, накоїв би ще більшої біди (за даними «ВЗ», у злочинця був також електрошокер).

Злочинець побіг через рови, попри річку Полтву, у бік Верхньої Білки.

- Я тоді взяв патика і вдарив того типа по руці — щоб викинув балончик, — каже Микола. — Але це його не лякало, болю ніби не чув. Очі у нього були, як у вовка, як у звіра скаженого...

У такій зв’язці втікач і переслідувач наблизилися до села Верхньої Білки. Микола просив тамтешніх жителів, щоб допомогли скрутити вбивцю, але вони відверталися. Казали: нам того не треба! Зупиняв машини — не зупинялися. Благав одного водія: дайте подзвонити у поліцію, а він каже, я зі свого телефону дзвонити у поліцію не буду. Гримнув дверцятами і поїхав.

Два слова про нашого героя. З багатодітної сім’ї, має трьох братів і сестру. Після школи вчився у Львові на муляра-штукатура. Мати працює на рибному заводі. Ще й досі переживає за те, що сталося з її Миколою. Люди в селі кажуть: молодець! Військове начальство представило воїна до нагороди.