Він – її ноги, вона – його очі...

У районі кільця на пр. Чорновола у Львові спостережливі перехожі можуть помітити зворушливу пару, що неквапом просувається тротуаром. Він — наче її ноги, вона — його очі. Тендітна жіночка на інвалідному візку і незрячий кремезний чоловік, який штовхав його поперед себе. Вони залежні одне від одного, тому часто нерозлучні. Письменниця Марія Кундик і її друг Юрко Новосад (на фото) дивують своїм оптимізмом. Мешкають в одному будинку, тільки на різних поверхах. Обоє фактично одинокі, їхні родичі живуть окремо.

Ці люди з особливими потребами давно навчилися самостійно давати собі раду в житті і водночас робити щось корисне для інших. Марія через хворобу з дитинства не могла ходити. Юрко народився зрячим, та в п’ятирічному віці осліп. Закінчив спецшколу для сліпих, працював на підприємстві від Львівського об’єднання УТОС. Вона навчалася у Львівському кооперативному технікумі та Кам’янець-Подільському планово-економічному спец­технікумі. Зустрілися наче за Божим провидінням, щоб вже багато років допомагати одне одному.

«Дивовижне світло супроводжувало нас додому»

У невеличкому помешканні Марії (22 кв. м) на перший погляд ніде й розвернутися звичайній людині, не те що «візочнику». Та господиня настільки все зуміла впорядкувати, що для всього знайшлося своє місце. Є тут шафка з книжками, комп’ютер, стіл з дзиґликами, навіть пристосування для фізичних вправ.

У кімнаті майже цілий рік відчинене вік­но, через яке Марія «ловить» свіже повітря. Адже найважче — це вирватися з полону чотирьох стін, особливо взимку, коли виїхати візочком на промерзлі тротуари фактично нереально, руки обмерзають, навіть у рукавицях. Розмовляємо у малесенькій кімнатці, господиня пригощає мене і Юрка кавою. “Що найбільше допомагає не втрачати сили духу? Молитва. Коли дозволяє здоров’я, починаю «бити поклони» зі словами з 150 Псалма «Все, що дихає, нехай Господа хвалить». Це вправи на хребет і для душі одночасно”, — розповідає пані Марія. Для себе вона зрозуміла, що потрібно постійно вчитися, скільки б не було тобі років. «І ще одне життєве правило: що б не трапилося, людина повинна бути чистою, акуратною, напрасованою, усміхненою та підтягнутою, — каже жінка. — Вдома самотужки виконую те, що можу, — перу, прибираю, варю. На що бракує сил, допомагають соцпрацівники та «Карітас».

«Стався зі мною і Юрчиком дивовижний випадок, — веде далі. — Ми пішли на подвір’я церкви, хотіли повернутися додому ще завидна, але не встигли, надійшов вечір. Незважаючи на те, що усюди вже потемніло, на небі пропливала хмаринка, яка давала невелику ясність, і це дивовижне світло супроводжувало нас аж додому. Така тоді була радість на душі, я зрозуміла, що у нас усе буде добре. Якщо не будемо лінуватися, себе шкодувати, нити, а дивитися позитивно на світ — життя зміниться. Але це все праця над собою. У свої п’ятдесят з гаком років мені все цікаво — спорт, кіно, література, в’язання. Ремонт потрохи роблю. Пишу поезію та прозу». За свій кошт, з невеличкої пенсії, жінка видала друком сім книжок: про своє життя, філософські роздуми, дитячі вірші та пісні.

«Всіх ворогів на порох ми зітремо…»

Не обділений творчими здібностями і Юрко. Кілька років тому вийшла друком збірка його віршів «Вільна пісня мавки». Чоловік має чудову пам’ять і надиктовує текст, який створив в голові. «Під впливом подій в країні запланував написати бандерівський марш, — усміхається. — Ось фрагмент: «Ми, українці, ми люди дружні, і на чуже ніколи не підем, а ми, бандерівці, ми люди дружні, всіх ворогів на порох ми зітрем…». Юрко щодня слухає новини, добре обізнаний з тим, що відбувається. «Перемога буде за нами, — переконаний. — Вірю в це, молюся». При згадці про війну помітно хвилюється. Разом з Марією вносять свою частку в спільну перемогу — долучаються до збору коштів для військових. Має Юрко хобі — колекціонує рідкісну українську музику. «Маю колекцію платівок гуртів, які виступали в діаспорі. З канадців це квартет «Верховина», ВІА «Рушничок», ВІА «Сини степів», тріо «Калина» та ін., — з гордістю розповідає про свої захоплення. — Знайшов в одного колекціонера записи квартету «Верховина» дві платівки — «Бодай ся когут знудив», «Ганю моя, Ганю». Той пан зробив для мене копію, бережу її. До речі, цей квартет колись виступав в Канаді, а у Львові в 1967 р. їх передавали по місцевому радіо завдяки композитору Івану Майчику. Люблю слухати Анну Герман, Анну Вєскі, «Самоцвєти», Назарія Яремчука, Софію Ротару, Віктора Шпортька, пісні Володі Івасюка».

У буденному житті пан Юрко навчився робити те, що не кожен здоровий чоловік зуміє: самостійно готує собі їсти: картоплю смажить, яйце зварить чи макарони. Допомагає Марії виїхати візочком надвір, разом з нею гуляє, відвідує крамниці і ринки. Разом вони долають пороги і бордюри, нерівні дороги й інші життєві перепони.