Передплатити Підтримати

«Коли виходжу на сцену, відчуваю щось таке, що неможливо пояснити. Це як віра у Бога»

Ексклюзивне інтерв’ю з актрисою театру і кіно Марією Пашкуровою-Петренко

Фото прес-служби каналу 2+2

Марія Пашкурова-Петренко вже 16 років служить на сцені дніпровського театру «Віримо!», проте дебют акторки у кіно відбувся лише рік тому. Марія зіграла одразу у двох гучних проєктах: повному метрі Романа Балаяна «Ми є, ми поруч», прем’єра якого відбулася у рамках Варшавського кінофестивалю, та у серіалі Ахтема Сеїтаблаєва «Доброволець». 12 квітня фільмографія акторки поповнилась ще однією великою роллю — у детективному серіалі «Опер за викликом-5», прем’єрні серії якого виходять на телеканалі 2+2. Марія зізнається, що роль наглядачки Анни Коган, яку доля закидає до секретного Департаменту кримінальної розвідки, далась їй непросто. Адже у житті темпераментна харизматична Марія мало в чому схожа на холодну та сувору Коган. Про найнеочікуваніші образи в детективі «Опер за викликом», ризиковані зйомки під водою та доленосне знайомство з чоловіком-режисером Марія Пашкурова-Петренко розповіла журналістці «Високого Замку».

— Головні герої «Опера за викликом» — агенти під при­криттям. Анна Коган також виходить на завдання в різ­них образах? Яка з «легенд» найбільше запам’яталась?

— Перевтілень буде достат­ньо. Найнезвичнішим для мене було перевтілення у чоловіка. Це не було прописано в сцена­рії і стало для мене, чесно кажу­чи, сюрпризом, але наш режи­сер Валерій Ібрагімов не шукає легких шляхів. Найбільше мені сподобалися зйомки першо­го завдання Анни Коган у скла­ді Департаменту кримінальної розвідки. Разом з Артемом Тро­фімовим вони йдуть на весілля дітей мафіозної групи. Анна по­чувається дуже дивно і незвич­но у новій для себе ролі аген­та спецвідділу під прикриттям. Як для актриси, було що грати. До того ж у зв’язку з виїзною ло­кацією була можливість пожити тривалою дистанцією персона­жа, як у театрі. Сцени знімалися майже хронологічно.

— З появою нової героїні у серіалі глядачам чекати лю­бовної лінії?

— Я б не сказала — любовної лінії. Швидше, глядачам варто чекати на трансформацію Арте­ма Трофімова. Адже, зустрічаю-чи кожну нову людину в жит­ті, ми так чи інакше під її впли­вом змінюємося, щось набува­ємо і щось втрачаємо. Артем Трофімов зміниться, працюючи у парі з майором прокуратури Анною Коган. І Анна, своєю чер­гою, теж. А ось що вони візьмуть одне від одного, глядач дізна­ється, коли подивиться п’ятий сезон.

— У детективах завжди ба­гато екшн-зйомок. Вас такі сцени не лякають?

— Екшн-сцени були. Не можу сказати, що я суперпідготов­лена акторка для таких зйомок, але в цілому своїм тілом займа­юся регулярно, — йога, хорео­графія, силові тренування. Мене у новій справі рятує те, що труд­нощів не боюся, і навіть певною мірою люблю. Знімаючись у клі­пі для одного дніпровського му­зиканта, мені довелось багато годин занурюватись на дно ба­сейну, в нічну зміну. Було важко, але цікаво однозначно. Мене не лякають ні синці, ні бійки, ні пе­рестрілки. Мене можуть наля­кати лише легковажне ставлен­ня і дилетантизм. Тому я завжди на майданчику намагаюся дру­жити з каскадерами та піротех­ніками. Роблю все за інструкці­єю. Мені важливо, щоб жертви заради мистецтва були зважені.

— Перший проєкт за вашої участі вийшов торік. Чому так довго не наважувалися спро­бувати себе у кіно?

— Моя любов до професії перш за все пов’язана з Дні­провським театром «Віримо!». До цього я вчилася у театраль­ному коледжі на сценографа. Все, що мені потрібно для щас­тя, — це грати на сцені рідно­го театру, що я роблю і досі. А потреби в кіно просто не було. Крім того, мені завжди хочеться робити або ідеально, або ніяк. Тому я відмовлялася і досі від­мовляюсь від участі у проєктах, які з певних причин мені не під­ходять.

— На відміну від кіно з те­атром вас пов’язують 16 ро­ків. Ви завжди розуміли, що будете працювати на сцені?

— Ні, актрисою ставати не мрі­яла. І, чесно кажучи, вибір пер­шої професії також стався майже випадково. У школі я не будува­ла жодних планів і стратегій, ні­куди конкретно йти не хотілося. Вирішила вступати на художни­ка лише тому, що добре вдава­лося малювати. Але на другому курсі все змінилося — очі заго­рілися і перехопило подих від театру. Стало зрозуміло, де по-справжньому мій світ. І, слава Богу, усі 16 років цей стан мене не полишає (усміхається).

— Після випуску одразу по­трапили до театру?

— Ще отримуючи диплом ху­дожника-сценографа в Дніпро­петровському театрально-ху­дожньому коледжі (на курсі Івана Шулика), я фактично про­щалася з професією, бо пла­нувала пов’язати своє життя з театром «Віримо!», але вже як актриса. Хто ж знав, що доля змусить мене згадати про свою першу освіту.

— Що маєте на увазі?

— Приблизно три роки тому з нашого театру пішла головна ху­дожниця Марія Ткаченко. Саме під її керівництвом я робила свої перші кроки як сценограф. І тоді, зовсім неочікувано, художній ке­рівник запропонував мені зайня­ти це відповідальне місце. Я не хотіла давати згоду, мене абсо­лютно влаштовував статус ак­торки. Це був складний період — були і сльози, і страх, хоча я вже мала досвід роботи художника з нашим режисером, акторами, мала професійну освіту.

— Не було моменту, коли хотілося залишити профе­сію?

— Попри емоційність, я не схильна приймати по­спішні рішення. Я жадібна (сміється. — Г. Я.). Мені шкода ви­трачених зусиль та часу. Бажання піти виникало через почуття вну­трішнього дискомфорту. Але не тому, що мені перестав бути ці­кавим наш театр або репертуар. Ні. Просто в якийсь момент стало дуже важко. Психологічно. Про­те я не вірю, що десь існують ро­боти або стосунки, в яких легко, в яких люди ніколи не зіштовхують­ся з внутрішньою кризою. У пана­цею не вірю. Якщо ти втрачаєш сенс, якщо театр (як організація) і актор не можуть домовитися жити у взаємній радості і повазі, у взаємному терпінні та любові, то, звичайно, треба йти. Грошей у те­атрі не заробиш, тут люди збира­ються заради іншого. Якщо втра­чається ось це «заради чого?» — треба йти. У мене, слава Богу, склалося інакше. Мене втрима­ли, і я втрималася. І це сталося не тому, що режисер — мій чоло­вік (у цій ситуації взагалі більше недоліків, ніж переваг). Просто я дуже люблю наш театр. Я люблю бути його частиною. Люблю наші вистави, нашого глядача. Коли виходжу на сцену, відчуваю щось таке, що неможливо описати і по­яснити, як віру в Бога, наприклад. Це те, що не дає мені піти, навіть коли нестерпно важко.

— Ви вже згадали про чоло­віка. Ви познайомилися за­вдяки спільній справі?

— Так, ми познайомилися в театрі. Але спочатку Володимир Петренко був для мене просто вчителем, майстром і режисе­ром. Чоловіком та дружиною ми стали набагато пізніше.

— Згадайте найнезвичнішу зйомку.

— Це був повний метр «Іній» литовського режисера Шару­наса Бартаса. Дві доби ми (ак­тори масових сцен) знімали­ся, не знімаючись. Тексту у нас не було, але незвичним було те, що режисер не оголошу­вав, коли починається зйом­ка, а коли закінчується. Оголо­шували по суті тільки перерву на обід. Ми просто стояли біля столиків, поїдали і випивали реквізит, іноді ходили, сиділи і розмовляли між собою. На пи­тання «Коли почнеться зйом­ка?» нам відповідали, що вона вже йде. І, справді, придивив­шись, можна було побачити, як повз нас періодично проходять люди з мікрофонами, камерою в абсолютній тиші. Голосів у ра­ції ми не чули зовсім. Підбадьо­рювало те, що за сусіднім сто­ликом у таких же незвичайних умовах разом з нами знімала­ся відома французька актриса і співачка Ванесса Параді. Тому ми не прагнули розбиратися, у чому справа, думали, так, ма­буть, і повинні проходити зйом­ки. Після другого знімального дня, на 12-ту годину зміни, нам сказали, що зйомки завершені. Режисер Шарунас Бартас вий­шов до нас і кожному з вдячніс­тю потиснув руку. Все. У фільмі я побачила в розфокусі свій си­лует. Це і був мій перший, дуже дивний досвід у кіно.

— Практично усі зйомки кі­нопроєктів проходять у Киє­ві. Чи не думали переїхати до столиці?

— Київ я, звичайно, дуже лю­блю, і мені подобається при­їжджати в це місто, змінювати, так би мовити, картинку перед очима, відпочивати від Дніпра. Але думок про переїзд у мене не було зовсім, я живу в Дніпрі і служу в театрі «Віримо!». Це моє рідне місто, я тут народилася. Тут мої рідні і мої друзі. А до Ки­єва лише 6 годин потягом. Сто­лиця, насправді, поруч.

— Багато акторок відтягу­ють вагітність — аби не втра­тити проєкти, ролі на сце­ні. Ви ж завагітніли, коли ще були студенткою. Не було пе­реживань щодо кар’єри?

— Ні, переживань не було зовсім. Я дуже хотіла дити­ну. Це була моя мрія. Для мене мистецтво не може заміни­ти собою материнство, на­віть якщо це високе мисте­цтво. До того ж я до останнього була у формі. Навіть планува­ла на шостому місяці складати іспит з фехтування, але викла­дачі відмовили. Вагітна жінка зі шпагою — це ще та картина (сміється. — Г. Я.)! Це був остан­ній курс навчання, моя диплом­на вистава була майже гото­ва. А після пологів мені вдалося швидко повернутися до репе­тицій. Не скажу, що було легко. Було велике бажання мати ди­тину і не втратити професію.

— Які ваші головні правила виховання?

— Приймати, підтримувати, берегти, піклуватися. Але це не лише правила виховання дітей, швидше, правила нашої сім’ї.

— Ви якось написали: «У 33 мені здається, що я починаю свій шлях до свободи». Що це за етап у вашому житті?

— У силу характеру, професії, сімейного стану або виховання я сильно себе обмежувала… У певний момент відчула, що моє життя складається зі суцільних заборон і зобов’язань. Відчу­ла, що втрачаю радість і жагу до життя. Втрачаю її смак. Склад­ний період. Довелося багато чого переглянути у собі, сво­їх принципах, у деяких ситуаці­ях подорослішати і зняти з очей рожеві окуляри. Побачити чес­но себе, побачити чесно людей, які тебе оточують, і зрозуміти, хто з них насправді за тебе. Хто бажає тобі свободи і щастя, а хто користується тобою заради якоїсь вигоди. Своєрідний про­цес очищення, в якому зайве викидається, а найголовніше і цінне залишається. Важкий пе­ріод, але цікавий. Не скажу, що він закінчився. Думаю, здобути свободу — це завдання на все життя.

— На що ви ніколи не витра­тите грошей?

— Гроші я можу витратити на все, що завгодно. Адже це лише гроші. А ось свій час витрачаю дуже вибірково. Мені здається, що це найцінніше, що ми маємо.

— Що може підняти вам на­стрій?

— Смачна кава, цікава книга або фільм, хороша вистава, обій-ми з донькою, розмова з чоло­віком.