Передплатити Підтримати

Той з «Пса», що у білому плащі

Ексклюзивне інтерв’ю з відомим українським актором Андрієм Самініним

Фото з альбому Андрія Самініна.

Заслужений артист України Андрій Самінін має ще одне звання — його називають офіційним голосом Тома Круза. Понад 20 років дубляжу не лише у фільмах, де головним героєм був Круз, а й озвучування Шрека з однойменного мультика та інших зарубіжних акторів. А ще Андрія називають тим із «Пса», що «у білому плащі». Саме він уже шість сезонів поспіль грає романтичного ревнивця Олексія Леонідова у детективному серіалі «Пес», шостий сезон якого з успіхом йде на каналі ICTV. Про зйомки фільму, творчість і дружину, відому актрису Лесю Самаєву, Андрій Самінін розповів журналістці «ВЗ».

— Андрію, чи змінився ваш герой за шість сезонів у серіалі «Пес»?

— Серіал побудований на тому, що основна четвірка головних героїв має бути статичною — сценарій їм не дозво­ляє змінюватися. Правда, якщо у пер­шому сезоні мій Леонідов не вступав у бійки, то тепер може надавати злочин­цям стусанів. Але, за сценарієм, Лео­нідов — фігура, яка заважає Максиму і Лєні поєднатися. Він наче камінь при дорозі. У певних моментах його при­сутність не потрібна. У перших сезо­нах мій Леонідов — ідеальний чоловік, надійний. Попри те, що у нього немає почуття гумору, Олексій Леонідов уваж­ний. А тепер, я зауважив, є такі серії, де мій герой стає неуважним, забуває, які гарні слова треба казати дружині.

— Окрім людей, у серіалі є ще один головний герой — вівчарка Пес. Скількох «акторів"-собак ви змінили за оці шість сезонів?

— Раніше у нас був пес Граф. Він грав головну роль, виконував усі основні трюки. Але Граф вже був дуже старень­ким, тож динамічніші сцени, пересліду­вання, чи коли треба було когось схо­пити, усе це виконував його брат Рекс. Графа вже немає на цій землі, але по собі він залишив Мухтара — це його син. Він — молодий собака, виконує всю ро­боту сам. Йому не допомагають дубле­ри.

— Важко звикати до нового акто­ра-собаки?

— У нас чудовий кінолог. Він привчає собак до нашої присутності. От зараз на знімальному майданчику з’явився і син Мухтара — маленький пес, він ще дуже юний, але вже навчається «актор­ських азів». Звикає, як працювати з ка­мерою, звикає до партнерів, до певних команд. Це правильна технологія, бо пес вже звикає до процесу зйомок.

— А якщо, за сценарієм, його хтось копне чи розмахує дуже рука­ми, він же може і «цапнути»?

— Ніякого болю собаці не завдаємо. Навіть якщо за сюжетом треба копну­ти Пса, то це виконує Віталій. Він одя­гає костюм чи плащ — такий, як у когось з нас, і з’являється спиною у кадрі. Бо у собаки з господарем свої стосунки. Якщо ж на собаку нападатиме хтось з акторів, то це дуже небезпечно. Розу­мієте, у кіно є свої хитрощі.

— У серіалі — ви закоханий роман­тик і ревнивець. А як поза кадром? Так само ревнуєте свою дружину Лесю Самаєву?

— Те, що мій Олексій ревнує, — є така у нього негативна риса. Почуття його трохи гіперболізовані. Іноді це вигля­дає смішно. У житті все добре в міру. Якщо людина зовсім не ревнує, то це також викликає подив. Я дуже люблю свою дружину і ставлюся до неї трепет­но. Приводів її ревнувати не маю — вона їх просто не дає. Хоча Леся — гарна жін­ка. Десь в душі, може, і трошки ревную (сміється. — Г. Я.). Бо якби я зовсім не ревнував, було б якось не зовсім пра­вильно.

— Як це жити двом відомим акторам під одним дахом?

— За популярністю моя Лесенька — на першому місці. Вона жінка, актриса. Приємні бонуси нашої професії, як-от увага людей на вулиці, отримує Леся.

— Леся тих бонусів має більше від вас?

— (Сміється. — Г. Я.). Та звісно! От чого варте тільки «Скажене весілля» — наш український блокбастер, у якому грає Леся. Там грають всі українські ак­тори. Людина, яка вміє сміятися з себе, це дуже розумна людина. У цій карти­ні підібралися саме такі актори. Я вітав Лесю з прем’єрою, пишаюся, що саме вона — моя дружина. Тож бонусів слави Леся отримує набагато більше, і я ра­дію з цього.

— Як відомо, акторські шлюби не­довготривалі. Однак ви з Самаєвою відсвяткували 20-річний ювілей по­дружнього життя. Поділіться секре­том: як зберегти почуття людям од­накової професії?

— Ми багато знімалися разом у філь­мах, репетирували вистави, тож наші енергії якось так зливаються в одно­му руслі. Але так не завжди буває, щоб ми синхронно знімалися у кіно чи гра­ли в одній виставі. Буває, що хтось з нас мінімально зайнятий роботою, а ін­ший працює 24 години на добу. Це той момент, де повинно бути розуміння. Жодних ревнощів і заздрощів не може бути у таких випадках. Навпаки, має бути максимальне розуміння і допомо­га. Якщо до таких моментів поставити­ся відповідально і водночас з гумором, тоді у сім’ї пануватимуть любов і злаго­да. Мабуть, у цьому секрет стосунків. Коли дружина (чи чоловік) на гребені хвилі, то її (його) на цій хвилі треба під­тримати.

— Ви з Лесею популярні не лише в Україні, а й у Китаї здобули шале­ну популярність після того, як на їхні екрани вийшов фільм «Як гартува­лася сталь». Це правда, що ви там стали мало не національними геро­ями?

— Для мене і Лесі зустріч у цьо­му фільмі стала доленосною. Під час зйомок ми покохали одне одного. Це фільм китайських кінематографістів. Коли у них була Культурна революція, коли палили всі книжки, коли було все абсолютно заборонено, книгу «Як гар­тувалася сталь» можна було тримати вдома… Китайці сюди приїхали зніма­ти картину, зробили 20 серій. Ніби сама доля звела нас у цьому фільмі. Це була «лав-сторі». За щасливим збігом об­ставин ми зіграли у цій картині головні ролі. І не просто головні ролі — ми гра­ли закохану пару. Кохання вже й не тре­ба було грати — ми кохали одне одно­го. Ми одружилися, і у нас народилася донечка Маша. А коли поїхали у Китай, для нашої сім’ї це був момент щастя. Ми тоді були на гребені хвилі.

— Які сувеніри привезли тоді з Ки­таю, адже ви там були кілька разів?

— Маємо кілька таких сувенірів, які висять у нашій оселі вже понад 20 ро­ків. Коли китайці облаштовують нове житло, у чотирьох кутках, тобто на чоти­ри сторони світу, вішають металеві ма­ленькі тарілочки, на кожній з яких — своя стихія. Це навіть не сувенір, бо для ки­тайців це традиційна штука, виконана з особливою любов’ю, навіть прискіпли­во. У нашому домі є такі чотири тарілки, які нас оберігають. А ще ми маємо ки­тайський компас, який показує все на­впаки. Він металевий, а посередині має скляне віконце, на яке ставиться мета­лева магнітна ложка. У нас компас по­казує на північ, а у цьому компасі ручка ложки показує на південь. Цей сувенір нам вказує правильний напрямок.

— Ваша мама — театральна ак­триса. То ваше акторське майбутнє було закладено ще з пелюшок?

— У багатьох своїх колег я колись за­питував, чи вони у дитинстві розуміли, що колись стануть акторами. Жоден не сказав мені, що як тільки він почав го­ворити, знав, що стане актором. Я, як і інші діти, хотів бути космонавтом, зго­дом — лікарем, ветеринаром. Думав, що буду інженером, архітектором… Але коли виповнилося 17 років і треба було обирати майбутню професію, саме тоді я і зробив цей вибір. І він був для мене дуже органічним. В якийсь момент я побачив, що мій друг Михайло Кукуюк, з яким ми виросли, готується до іспитів у Театральний інституту імені Карпен­ка-Карого, і подумав: «А чого ж я не го­туюся?». Ми разом з Михайлом вивчи­ли програму, разом вступили на курс до Миколи Рушковського, потім разом і працювали в одному театрі. Михайло зараз працює у Театрі імені Івана Фран­ка, а я знімаюся у серіалах.

— Під час карантину творчим лю­дям, особливо акторам і артистам, важко пережити карантин. Театри закриті, концертні зали — також. Як даєте собі раду у цей складний час?

— Можу тільки побажати усім моїм колегам, у яких зараз нема репетицій, і немає вистав і знімальних днів, — ви­тримки. У мене зараз є знімальні дні, але ж їх також може й не бути. Що я ро­битиму? Сяду на велосипед і буду їзди­ти полями і лісами, набиратися сили і здоров’я. Буду багато читати, телефо­нувати студентам, і будемо планува­ти і навіть втілювати якісь нові проєкти. Для акторів — це неймовірно важке ви­пробування, коли закриті театри. Досі не можу зрозуміти, чому першими під час пандемії закривають театри? Люди їздять у транспорті — автобусах і ме­тро, ходять щось купувати на ринки, а от театр, де заповнено лише третину залу, закривають. Коли граєш на сцені, йде таке відлуння, ніби зал взагалі по­рожній. Аж раптом не можна ані репе­тирувати, ані грати вистави. Не розу­мію, чому саме актори потрапляють під цю першу хвилю заборон. Але вірю, що скоро все відкриють…

— Можливо, на карантині у вас з’явилося нове хобі?

— Рік тому ми з Лесею придбали ве­лосипеди. Богу дякувати, живемо за містом, маємо і ліс, і поле, тож може­мо так кілометрів з 15 подолати. А ще у нас з’явився собака, з яким ми гуляє­мо. Я почав слухати аудіокнижки під час велопрогулянок.

— Тепер розумію, чому вам легко було знайти спільну мову з Мухта­ром у «Псі»…

— Саме наявність Мухтара на зні­мальному майданчику мене підштов­хнула до того, що у нашому домі з’явився собака. Ми його взяли з при­тулку. Якось під час перерви на зйомках побачив в Інтернеті стрічку, що жінка знайшла собаку і виходила його. У ньо­го була переламана задня лапка. Жін­ка його виходила і пропонувала людям з добрим серцем забрати цього песи­ка. У цей момент стрічка у мене зупи­нилася перед очима. Я зателефонував Лесі і попросив поїхати подивитися на песика. Леся з донькою того ж вечора забрали його додому.

— Вас називають офіційним укра­їнським голосом Тома Круза. Чи мали нагоду особисто познайоми­тися з ним?

— Мабуть зо три роки не займаю­ся дубляжем. Хоча з ним прожив 20 років. Почав це робити ще в інститу­ті. Мені це страшенно подобалося. На жаль, з роками часу на дубляж зали­шалося все менше й менше, тому до­велося поставити крапку на цій ро­боті. Не звик працювати наполовину. Знаю, що Том Круз приїжджав в Укра­їну, але ми не зустрілися, на жаль. Офіційно я вже не працював у дубля­жі. Знаю, що він — дуже уважний до професії, тож коли він чи його агенти затверджували актора на дубляж іно­земною мовою, мій голос затверджу­вали протягом 20 років.

— Останнім часом акторам біль­ше подобається змінювати твор­чу роботу на депутатське крісло. Чи не мали наміру піти слідами деяких своїх колег?

— Ніколи про це не думав. Нікого не засуджую, хто це зробив. Я не вмію цього робити, хоча цікавлюся політич­ною ситуацією в Україні і у світі. Але у депутати ніколи не піду. Можливо, має бути покликання. Це не моє. Моє ж міс­це — на знімальному майданчику.