«На Донбасі мене рятували майданівська безстрашність і паспорт з донецькою пропискою»

Олена Мокренчук — учасниця ІІІ Всеукраїнського форуму військових письменників, що проходив у березні у Львові. З перших днів Майдану вона висвітлювала події Революції Гідності, жила у прес-центрі Майдану на другому поверсі Будинку профспілок, а коли почалася війна на Донбасі, опинилася там у вирі подій. Про все побачене і пережите написала дві книжки для дітей, а зараз працює над третьою — уже для дорослих.

— Я родом із Донеччини, жур­налістикою почала займатися саме там, тож хто такий Януко­вич, я знала набагато краще за пересічних донеччан, — розпоча­ла розмову Олена Мокренчук. — Зрештою, нам довелося виї­хати з Донбасу: як там тоді ка­зали, «хто багато знає, той дов­го не живе».

— Коли і куди ви переїхали?

— До Києва у 2009 році, хоча вже з 2004-го я працювала по­заштатним кореспондентом у київському журналі. Тоді була дуже болючою релігійна темати­ка в журналістиці. Люди плута­лися в поняттях — не розрізняли, хто такий архімандрит, хто архі­єрей… Цим питанням займали­ся в Інституті журналістики КНУ імені Тараса Шевченка. Згодом у Львові відкрився Український католицький університет, а в Ки­єві, у 2006 році, — факультет ре­лігійної журналістики в Христи­янському університеті за моєю авторською програмою.

— У чому була його особли­вість?

— В індивідуальному підході до кожного студента та програ­мі, розрахованій на два роки на­вчання в університеті і три роки інтерактивних способів отри­мання фахових знань у ході прак­тичної діяльності. Простіше ка­жучи, у світських вишах навчання триває 5 років. У нас не було та­кої розкоші, бо релігійні журна­лісти були потрібні негайно. Тож ми за два роки готували фахівців і далі працювали з ними через наукові конференції та самоосві­ту. У нас в житті все було добре, ми орієнтувалися на Європу, як раптом восени 2013 року уряд Януковича-Азарова почав дивні коливання: буде чи не буде Укра­їна інтегруватися в Євросоюз, а може, підемо в Митний союз Пу­тіна…

— І почався Майдан…

— 21 листопада я працювала за комп’ютером, коли побачи­ла заяву Азарова, що євроінте­грації не буде. На той час уже всі зрозуміли, хто такий Янукович, і знали: якщо його не стримати, він наробить багато біди. І тоді ми вийшли на Майдан. Розуміли — наші діти в «совку» не прижи­вуться, ми їх зовсім інакше вихо­вували! Коли хтось ностальгує за Радянським Союзом і смачним морозивом, я кажу: «Ви розуміє­те, що це морозиво з присмаком крові?». Наші діти, тобто студен­ти, прагнули у вільну Європу, а не в радянський ГУЛАГ. На Майдані ми з молодшою донькою фак­тично жили — я в прес-центрі, у профспілках, а вона — в палатці зі своєю сотнею самооборони. Найстарша донька і старший син на той час уже мали свої сім’ї, тож третій син вчився і жив у цей час зі сім’єю старшої доньки.

— То у вас четверо дітей?

— Четверо дітей і четверо ону­ків. Та лише Крістінка, наймен­ша, зі мною пройшла весь Май­дан і фронт. На Майдані їй було 16. Закінчивши школу, у 2015 році вона приїхала до мене на фронт волонтеркою, а коли їй виповнилося 18-ть, пішла слу­жити в армію, в артилерійський дивізіон моєї 72-ї окремої меха­нізованої бригади.

— З Майдану ви відразу пої­хали на фронт?

— Ні, моя війна починалася з журналістики і активного волон­терства. Перед тим ще був Крим. 28 лютого 2014 року ми поїхали в Крим і, об’їздивши його, зро­зуміли: тут щось не те відбува­ється. Було чітко видно, як чужі люди агітували за Росію. Їх було небагато, не більше півсотні, тож неважко було їх запам’ятати. Коли ми переїжджали з місця на місце, ті люди нас теж помітили і почали вітатися. Потім тих самих людей я зустрічала і в Миколаєві, і в Одесі, і в Харкові, і в Донецьку, і в Луганську… Вони «гастролю­вали» по всій Україні і розхитува­ли ситуацію скрізь, де вдавалося її розхитати.

— Ті «гастролери» говорили, що вони за Росію?

— Так, запевняли, ніби вони тут «мєстноє насєлєніє», але па­лилися щоразу. Наприклад, одну й ту саму жінку я бачила в Кри­му, де вона кричала: «Крим — Ра­сія!», і вона ж у Маріуполі 8 трав­ня кричала: «Донбас — Расія!». І скрізь на Донбасі нам говорили, що ті, хто кричав за Росію, це не наші, а привезені. Варто лише послухати, як вони говорять, — з воронезьким чи ростовським ак­центом. Вони приїжджали вран­ці о шостій годині, 10−15 авто­бусів, виходили десь близько 9-ї і робили мітинги на камери, по­тім сідали в автобуси і їхали геть. Я переконалася, що місцеві роз­повідали нам правду, коли мене арештували в Донецьку в захо­пленій ворогом будівлі облдер­жадміністрації, і водили на до­пити всіма 11 поверхами. Ті, хто мене допитував, навіть не соро­милися говорити, з яких облас­тей Росії вони приїхали, то вже потім вони почали приховувати це.

— Вас арештовували як журналістку?

— Так. Я ж тоді скрізь пха­ла свого носа, ми не розумі­ли, що відбувається. То вже по­тім, коли мене в підвал кидали, я почала трохи остерігатися. А попервах навіть по Криму хо­дила з синьо-жовтою стрічкою. На Донбасі мене рятувало те, що мій паспорт досі залишав­ся з донецькою пропискою. Я на той час уже 10 років жила в Ки­єві, але не переробила пропис­ку, — все було ніколи, та й потре­би не було. А тепер майданівська відвага і донецька прописка бук­вально рятували мені життя і допомагали виконувати важ­ливі завдання. Навіть через оку­повані території спокійно проїж­джала — показувала паспорт, де прописка «Волноваха», місце на­родження — Сніжне, і їхала далі.

— Чому ви почали писати книжки про війну, та ще й для дітей?

— Це арт-терапія, лікуван­ня словом, коли ти всі свої про­блеми виписуєш на папері і по­тім тобі самій вже з ними легше розбиратися. Мені хотілося зберегти кожну мить цих подій, кож­не ім’я моїх майданівських дру­зів і фронтових побратимів, закарбувати в історії кожну осо­бистість, яка траплялася мені на цьому шляху, — бо випадковос­ті невипадкові, і кожна зустріч мала наслідки в майбутніх поді­ях. Цих людей я зустрічаю й за­раз, і починаю розуміти, що світ патріотів таки доволі тісний. Нам здавалося, що вся Україна така ж патріотична, як ми, — але, ви­являється, що не так уже й дуже.

— У книжках ви пишете, що вам доводилось втрачати друзів…

— Коли загинув мій близький друг Андрій Жук «Мауглі», його смерть для мене стала великим особистим потрясінням. Я й досі пам’ятаю кожну мить: як мча­ла степовими дорогами з поля у Волноваху; як приїхала в госпі­таль, де його оперували; як вий­шов лікар, зняв рукавички і ска­зав: «Він пішов…». Я запізнилася буквально на дві хвилини. Ці миті треба зберігати, — якщо не для себе, то для рідних тих людей, не заради мертвих, а заради живих.

— Про все пережите пи­шете, коли повертаєтеся до­дому, чи безпосередньо на фронті?

— На фронті нема часу. Коли ми були на Майдані, про все пи­сала на своїй сторінці у Фейсбу­ці. Але, на жаль, ця соцмережа «вбиває» акаунти час від часу. І мій акаунт з подіями Майда­ну вони ліквідували. Тому поча­ла фіксувати на папері, коли по­верталася додому. Коли стала прес-офіцером бригади, писати стало важче, бо завдань додало­ся, територія збільшилася, а ще ж треба було щодня водити око­пами по 5−6 команд репортерів, які приїжджали висвітлювати по­дії на фронті.

— Про що ваші книжки?

— Перша книжка — розмальов­ка «Україна-мрія» — була створе­на після того, як на Майдані ми з львівським художником Володи­миром Свачієм провели однойменну арт-акцію «Україна мрії». Ця акція була задумана ще на по­чатку Революції Гідності, але ре­алізувалась уже аж після кри­вавих розстрілів на Майдані, 22−25 лютого 2014 року. Люди були у дуже пригніченому ста­ні. Коли у грудні 2013-го побили перший раз студентів, ми всі ви­йшли, тому що ми нікому не дава­ли права доторкатися до наших дітей. А коли сталися розстріли — у нас був просто шок. Наших ді­тей, громадян України, цинічно розстріляли на головній площі нашої країни! Мозок відмовлявся у це вірити. Люди були настільки розгублені і пригнічені, що треба було з цим щось робити, — осо­бливо з огляду на події, які, ко­ристуючись нашим станом, росі­яни розгортали в Криму.

Того дня на Майдані проща­лися з Небесною Сотнею. Горіли шини, все навколо було чорне, як наше горе… Навіть дощ па­дав з неба, просякнутий чорною гіркою сажею… І ми розгорну­ли полотна, дали людям фарби, і люди малювали Україну сво­єї мрії яскравими фарбами. Жо­ден не взяв чорної чи коричне­вої фарби, всі малювали Україну нашої мрії жовтим, синім, чер­воним — яскравим! І поки не ви­малювали усі 10 полотен, не за­спокоїлися. Потім такі самі акції ми робили в Донецьку та Лу­ганську. А вже у розпал війни я вирішила зробити дитячу кни­жечку «Україна-мрія», щоб дати дітям можливість намалюва­ти і змоделювати, запрограму­вати у своїй свідомості ту краї­ну, до якої вони прагнуть. І, що цікаво, жодна дитина не малю­вала «хрущовок» чи радянські символи; жодна дитина не ма­лювала Україну як хатку-мазан­ку зі солом’яною стріхою. Вони малювали європейську Україну — красиву, сильну, потужну дер­жаву. Саме в цьому була мета цієї книжки, і вона була досяг­нена.

«Аліска — фронтова лисичка» — книжка про життя справжньо­го лисенятка, яке залишилося сиротою через війну. Фронто­ва собака Лана притягнула ледь живе маля в бліндаж, вигодувала власним молоком, і воно прижи­лося серед військових. Малень­ке крихітне створіння, через яке було дуже добре показати різ­ні моменти, які трапляються на фронті… Книжка про Аліску ілю­стрована оригінальними фото­графіями, щоб було зрозуміло, що лисенятко справжнє, і що ця історія не вигадана.

«Афінка з «Куби» — теж прав­дива книжка, але вже про фрон­тову собаку і про події 2014−2016 років під Волновахою.

— Важко, напевно, опису­вати реальні фронтові події, адже ви наново все пережи­ваєте?

— Дуже важко. Саме через це я ніяк не можу дописати свою осно­вну книжку, яку почала ще на Май­дані, — «Вітер зі сходу». Я досі її пишу. Коли починаєш усе згаду­вати, доводиться робити перерви і брати час на відновлення.

— Чула, що ментальність чоловіків Донбасу відрізня­ється від, скажімо, менталь­ності галицьких мужчин.

— Це правда. На Донбасі чо­ловіки здебільшого пасивні. Їх або забирають у банди, або від­стрілюють — тих, які більш-менш активні, — або вони живуть за принципом «навіщо мені це тре­ба» — і все лягає на плечі жінки. Хлопці зі Львова, Тернополя ди­вувалися: стукають у двері міс­цевих, виходить жінка — завжди! Навіть якщо чоловік вдома. Усі питання вирішує жінка. А доне­цькі дівчата, познайомившись з нашими хлопцями, зрозуміли, що існують інші чоловіки — ті, які можуть щось вирішувати, брати на себе відповідальність, турбу­ватися про жінку. Багато хлопців з нашої 72-ї бригади одружили­ся з тамтешніми дівчатами, які побачили справжніх чоловіків, а хлопці зустріли дівчат, які не че­кають, що їм хтось щось прине­се на блюдечку, а беруть і ро­блять самі, — справжні бойові подруги.

Довідка «ВЗ»

Олена Мокренчук — журналіст, волонтер, офіцер Зброй­них сил України, військова письменниця. Народилася 19 серпня 1967 року у м. Сніжне Донецької області. З 21 листопада 2013 року брала участь у Революції Гідності і з Майдану поїхала на фронт. З 3 серпня 2015 року і досі — військовослужбовець ЗСУ, старший лейтенант, т.в.о. на­чальника прес-служби оперативного командування «Північ». Автор трьох дитячих книжок про війну, співавтор збірок про Голодомор та інших історико-публіцистичних проєктів.