Передплатити Підтримати
  • You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • «Перші п’ять гривень я заробив у десять років, коли розвантажував коробки з новорічними іграшками»

«Перші п’ять гривень я заробив у десять років, коли розвантажував коробки з новорічними іграшками»

Ексклюзивне інтерв’ю з відомим українським актором Богданом Юсипчуком

Фото прес-служби каналу «2+2»

За три останні роки Богдан Юсипчук став дуже популярним: акторові вдалося здобути титул найкрасивішого чоловіка світу на конкурсі краси Mister Sea World 2018 у Перу, стати ведучим кількох популярних проєктів, «Модель XL» і «ЖВЛ» («Життя відомих людей») і навіть отримати роль у голлівудському фільмі з Жаном-Клодом Ван Даммом, який знімали у Києві. За плечима Юсипчука участь у багатьох українських кінопроєктах, серед яких «Тіні забутих предків», «Крути 1918», «Гола правда», «Гвардія»… 15 березня на каналі «2+2» відбудеться прем’єра фінального сезону детективу «Ментівські війни. Харків». Богдан Юсипчук зіграв одного з головних героїв — харизматичного, принципового і справедливого оперативника Дмитра Воронова, який разом з друзями продовжує боротися проти кримінального світу рідного міста. Про фінал культового детективного серіалу «Ментівські війни. Харків», зйомки у закордонних проєктах та особисте життя Богдан Юсипчук розповів журналістці «Високого Замку».

— Богдане, чим будете ди­вувати у новому сезоні «Мен­тівських воєн»?

— Це найгучніший сезон, фі­нал. Історія нашої ментівської трійці добігає кінця, але наоста­нок наші персонажі дадуть остан­ній бій. Найрезонансніші справи, розслідування, неочікувані лю­бовні лінії. Буде цікаво! І в роботі, і в стосунках буде зроблено оста­точний вибір.

— Що найбільше запам’ята-лося з цих зйомок?

— Те, як ми знімали фінальні сцени. За сюжетом — кілька днів до Нового року, ми у светрах та теплих куртках грали, ніби ще хвилину тому були на морозі. Так перейнялись історією, що навіть на майданчику була передсвят­кова атмосфера. Мені вже хоті­лося пити шампанське та зага­дувати бажання. А після команди «Стоп, знято!» вийшов на вули­цю, а там — вересень і неймовір­на спека…

— Яке бажання хотіли зага­дати?

— Щоб був четвертий сезон «Ментівських» (сміється. — Г. Я.).

— Це правда, що ви могли і не потрапити у проєкт?

— Не зовсім так. Я потрапив у серіал завдяки випадку та напо­легливості кастинг-директора Ві­кторії Ткаченко. Вона буквально схопила мене за руку у коридо­рі, коли я виходив з кастингу про­єкту «Модель XL». Продюсери по­над місяць шукали актора на роль Воронова, кастингували багатьох талановитих акторів і, врешті, за­пропонували мені. Я пройшов проби — продюсерам сподоба­лось, мене затвердили. Хоча чув, що спершу пропозиція спробува­ти мене на роль опера була для творців серіалу неочікуваною. Але я вмію дивувати.

— Такі герої, як Воронов, — принципові і справедливі, у реальному житті взагалі бува­ють?

— Наші головні герої настільки чесні й правильні, що мені інколи самому здається, що «Ментівські війни. Харків» — це фантастика, а не детектив (сміється. — Г. Я.). Але, думаю, такі хлопці існують у реальному житті. Чесно кажу­чи, Артем Позняк і Сергій Лісту­нов дуже схожі на своїх персона­жів. Хоча я не можу сказати це про себе. Ми з Вороновим різні. Я більш непередбачуваний.

— Коли востаннє відчували гостру потребу досягти спра­ведливості?

— Для мене справедливість — поняття відносне. По-перше, у кожного своя правда. По-друге, немає поганих людей. Той, хто погано вчинив з тобою, може бути насправді доброю, чесною людиною стосовно близьких лю­дей. Більше того, ми не завжди знаємо, як вплине на нас чужий вчинок. Можливо, результат буде геть іншим, і ти зрозумієш, що помилявся. Я завжди згадую, що Господь дав нам одні вуста та два вуха, щоб ми більше слухали та менше говорили. І я користуюсь цим, а ще постійно вчусь. Якщо мені здається щось несправед­ливим, то я вже не галасую від обурення, як це було раніше. На­впаки, аналізую та роблю висно­вки.

— Після першого сезону «Ментівських» ви казали, що так і не навчились не закрива­ти очі під час пострілу. Після трьох років зйомок призвича­їлися?

— Звісно, ні. Необхідно зроби­ти близько тисячі пострілів, щоб не закривати очі. Має бути бага­то практики, лише тоді це увійде у звичку. У нас було багато пере­стрілок і бійок на зйомках, але до них я вже був підготовлений. Те­пер мені хочеться ще складніших трюків та екшн-сцен.

— А в житті екстримом захо­плюєтесь?

— Банджі-джампінг (стрибу­на прив’язують еластичним ка­натом, і він тривалий час пере­буває у вільному падінні. — Г. Я.), конкурс військової підготовки у Великій Британії, підкорення гір­ських вершин, стрибки з парашу­том. До речі, з останнім пов’язана кумедна ситуація. Ми стриба­ли компанією, поїхали на полі­гон дуже рано і близько шести годин проходили тренування. Ін­структор кілька разів проговорю­вав правила: потрібно прив’язати кільце, що відкриває парашут, до руки, інакше під час польоту ти його загубиш. А ще обов’язково убезпечити запасний парашут, бо за 200 метрів до землі він відкри­ється, і тобі доведеться платити штраф. Я ще сміявся: яким треба бути телепнем, щоб забути все це зробити, коли тобі повторили 400 разів! І що ви думаєте, я був єдиний у групі, у кого відкрився нижній парашут і хто загубив кіль­це (сміється. — Г. Я.).

— Завжди реагуєте на не­вдачі з гумором?

— А чого сумувати? Можу за­смутитися, але впадати у від­чай не буду. Це даремна спра­ва. Поки ти витрачаєш свій час на страждання, хтось інший працює, створює нові проєкти, отримує новий досвід.

— Ви пам’ятаєте своє життя до телебачення? Коли головні ролі та проєкти були тільки по­переду. Що це був за період?

— Я ніколи не сидів без робо­ти. Перші п’ять гривень я заро­бив у десять років, коли розван­тажував коробки з новорічними іграшками. На той час це були ве­личезні гроші, я міг купити собі багато цукерок. Але пам’ятаю, що послухав батьків і витратив гроші на щось інше. Потім, у під­літковому віці, я збирав яблука у саду. Вже тоді мріяв про кар’єру актора і усім розповідав, що буду зніматися у кіно. Звісно, мої мрії всі сприймали несерйозно. Але вже за кілька років я вступив до університету імені Карпенка-Ка­рого. На першому курсі знайшов роботу — розвантажував техніку і апаратуру для свят. Це було важ­ко, бо працювали ми вночі, по­верталися у гуртожиток о шостій, а потім йшли на пари. Вже на тре­тьому курсі я сконцентрувався на акторстві, почав ходити на кас­тинги і навіть знімався.

— Батьки завжди підтриму­вали вашу ідею стати акто­ром?

— Мої батьки — художники. Вони завжди переймались моєю освітою, багато розповідали про картини, акторів, видатних лю­дей. Я вдячний їм за підтримку, а ще більше за те, що вони ніко­ли не забороняли мені займатися улюбленою справою.

— У вас є молодший брат — режисер Олесь Юсипчук. Не­щодавно на своїй сторінці у Фейсбуку ви дуже тепло при­вітали його з днем народжен­ня. У вас завжди були такі дружні родинні стосунки?

— Я старший за Олеся майже на три роки. У дитинстві, як і всі хлопці, ми часто билися. Зізна­юсь, я був хуліганом і зазвичай першим починав бійку. Але пере­став це робити одразу після того, як одного разу Олесь добря­че вмазав мені у голову. Думаю, ці дитячі суперечки загартували його. Олесь набагато мудріший, розумніший за мене.

— Ви один із небагатьох в Україні акторів, хто активно займається своїм іміджем, веде соціальні мережі. Як зрозуміли, що це вам потріб­но?

— В якийсь момент я зрозу­мів, що потрібно бути не лише актором, а й медіа-особистістю. Після перемоги у міжнародно­му конкурсі Mister Sea World та отримання титулу «Найкрасиві­ший чоловік світу» мене почали запрошувати на інші конкурси, я став ведучим, отримав кілька крутих пропозицій від режисе­рів. І зрозумів, що мені не мож­на зупинятися, я маю працюва­ти над собою щодня. Якщо ви подивитесь на Європу та Аме­рику, там актори та ведучі — це селебрітіз, життя яких активно обговорюють. Але там є що об­говорювати, бо зірки встигають зніматися у кіно, записувати піс­ні, випускати свої бренди одягу та відкривати нові бізнес-про­єкти.

— У вас такі ж грандіозні плани?

— Так, я почав займатися біз­несом, маю намір написати кни­гу, можливо, цього року спробую себе у ролі реп-виконавця. Я не боюсь ставити собі амбітні цілі.

— До речі, ви вже можете похвалитися зйомками в за­кордонних фільмах. Зокре­ма, у бойовику з Жаном-Кло­дом Ван Даммом «Останній найманець».

— Так, я потрапив у фільм в останні дні зйомок у Києві. Ра­дий, що мав такий досвід ро­боти, ще й у проєкті з голлівуд­ською зіркою у головній ролі. Кілька років тому для мене, хлопця з Косова, це було не­здійсненним бажанням. І як ві­рити тим, хто каже, що мрії не збуваються?

— Це ваша не перша робо­та в закордонному проєкті. Велика різниця з українським виробництвом?

— Усе набагато масштабніше: техніка, декорації, підготовка. І що мені подобається, ніхто ніку­ди не поспішає. Знімальна гру­па приїжджає завчасно, тому усі мають час спокійно викона­ти свою частину роботи. Ми зні­мали багато дублів, могли одну сцену відпрацьовувати пів дня! Крім того, там відчувається, що ставлення до всіх однакове — і до головних акторів, і до гриме­рів, і до акторів масових сцен.

— Який період зараз пере­живає українське кіно?

— Наш кінематограф актив­но розвивається. До каранти­ну в один місяць могло бути по дві українські кінопрем’єри, в той час, як раніше знімали один фільм на рік! Тому не варто по­рівнювати наше кіно з голлівуд­ським. Там інша система, від­працьована роками, ми ж лише на старті. Ми робимо перші фільми і перші помилки. Це нор­мально. Наразі працюємо на кількість, щоб потім показати якість. Нашому ринку потрібно більше часу і більш відповідаль­не ставлення до процесу від кожного члена знімальної групи.

— І останнє запитання — коли ви розпрощаєтесь зі статусом холостяка?

— Зараз на першому місці у мене робота: зйомки у сері­алах і фільмах, кілька бізнес-проєктів, участь у телепро­єктах. Я зосереджений на кар’єрі, а не на стосунках. Тому найближчим часом прощатися зі статусом холостяка не пла­ную. Хоча хіба можна заплану­вати кохання?

  • You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • «Перші п’ять гривень я заробив у десять років, коли розвантажував коробки з новорічними іграшками»