Передплатити Підтримати
  • You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • «На проби „Кіборгів“ я приїхав у броніку й касці, які мені купила дружина, споряджаючи на фронт»

«На проби „Кіборгів“ я приїхав у броніку й касці, які мені купила дружина, споряджаючи на фронт»

Український актор Роман Семисал — про участь у АТО, фільм «Кіборги» і зйомки у 4-му сезоні серіалу «Виходьте без дзвінка»

Фото прес-служби каналу “Україна”.

16 січня в Україні відзначили День пам’яті кіборгів. Хоча актор театру й кіно Роман Семисал Донецький аеропорт не захищав, режисер Ахтем Сеїтаблаєв довірив Романові роль комбата у своєму фільмі «Кіборги». Можливо, через те, що Роман був учасником АТО, щойно почалася війна на сході. Не чекав, поки йому прийде повістка, а сам зателефонував на «гарячу» лінію Міноборони й попросився на фронт… Після цього були «Кіборги», «Черкаси» та серіали українською мовою. Серед них — серіал «Виходьте без дзвінка», четвертий сезон якого стартує на каналі «Україна» 1 лютого. Про головні секрети продовження детективної історії та головне випробування минулого року виконавець головної ролі Роман Семисал розповів у ексклюзивному інтерв’ю журналістці «ВЗ».

— Романе, чим інтригуватиме гля­дача четвертий сезон серіалу?

— У четвертому сезоні хочемо вряту­вати дитину Надії, яку викрадають. Ки­немо всі сили і поліції, і моїх зв’язків, аби повернути хлопчика додому, на батьків­щину. Ще у продовженні з’являється но­вий персонаж, якого я не одразу гото­вий дружньо сприймати. Допомагає нам у розслідуваннях, а також — поставити на ноги сина Надії. Нові серії насичені де­тективними історіями. Буде більше бі­йок, гонитви, задіяні професійні каскаде­ри. Будуть і перестрілки, і поранення, що стосується, зокрема, мого персонажа.

— Знаю, у кадрі більшість складних трюків виконуєте самі. А у яких сце­нах усе-таки доводиться залучати каскадерів?

— Трюки з машиною. Звичайно, я так не можу. Було кілька перегонів, машина переслідує іншу, підрізає. Усе, що стосу­ється небезпечних трюків із машиною, роблять каскадери.

— Четвертий сезон знімався в умо­вах карантинних обмежень. Уже зви­кли до них?

— Звикли. Дотримувалися усіх за­ходів безпеки. Хоча ми, актори, не хо­дили в масках, нам у кадр — із кадру, маска стиратиме грим. А знімальна група ходила в масках. Щоранку пе­ревіряли температуру, відстежували стан здоров’я. Наш із Світланою стар­ший син захворів на коронавірус, ми про це одразу сказали групі. Того ж дня нам зробили тести. Виявилися нега­тивними. Син одужав, ми попередили всю команду. Всі з розумінням до цьо­го поставились. Інакше не можна. Тре­ба бути максимально чесними, бо існує така небезпека.

— Син важко переніс хворобу?

— Живе вже окремо від нас. Пішов на самоізоляцію. Переніс доволі легко. Була слабкість, температура перші 3−4 дні. Втратив нюх і смак на кілька днів. По­тім почав одужувати. Після 10 днів син зробив тест, який показав, що він подо­лав цей вірус.

— У цьому сезоні ваш персонаж значно стильніший. Чи комфортно вам у такому образі?

— Комфортно. Я дуже люблю піджа­ки. Просив, щоб вони у мене були в цьо­му сезоні. А щодо одягу, чи комфортно… Навіть якщо він не дуже комфортний, ти все одно через 3−4 зміни до нього зви­каєш. І на певному етапі тобі вже зручні­ше ходити в цьому ігровому одязі, аніж у своєму звичайному.

— А в реальному житті який ваш гардероб? Чи у цьому питанні ви міні­маліст?

— Як на мене, одягу трошки забага­то. Дружина каже, треба оновити гар­дероб. Люблю класичний стиль. Але така у мене робота, що я озвучую, си­джу перед мікрофоном. Футболки, све­три, бо піджаки десь шарудять, шелес­тять, мікрофон усе це ловить… Якихось конкретних уподобань не маю. Єдине — мені не дуже подобаються джинси. Лю­блю одяг вільніший.

— На самоізоляції перебирали свій гардероб? Чого позбулася ваша ро­дина?

— Ми регулярно робимо це, десь так раз у півроку, коли накопичуються і наші речі, і, особливо, молодшого сина. Він росте. І ми все це збираємо і відвозимо на одну заправку. Там є така скриня, на­віть, я б сказав — контейнер для малоза­безпечених родин. Віддавали туди взут­тя і одяг, іграшки і книжки, навіть м’ячі старі футбольні.

— Минулий рік багатьом запам’ятався не тільки карантином, а й якимись змінами. Чи були у вашій родині події, які можна назвати ви­пробуванням?

— Мама перенесла операцію на сер­ці у Києві. Живе в райцентрі Дніпропе­тровської області, і якби у мене не було машини… Транспорт тоді не ходив, а у Дніпрі не було такої можливості проопе­рувати її. Ми з братом кинулися допома­гати мамі. Її прооперували, слава Богу, все нормально.

— Чи вдалося торік відпочити?

— У Грибівці відпочивали. Приїха­ли в середині червня, були там 10 днів. На щастя, море ще було холодне. Чому на щастя? Бо було мало відвідувачів, і я встиг перший десь тиждень відпочити. Потім потепліло, море нагрілося, почали з’їжджатися багато відпочивальників. Це вже перетворилось на такий собі вулик. А я не люблю людних місць. Волію абсо­лютно безлюдний відпочинок, максимум із родиною.

— Повернімося до воєнних часів. Чому вирішили піти на війну добро­вольцем?

— Не міг всидіти вдома. Побачив по те­левізору, що організовуються жіночі ба­тальйони, і це мене остаточно присоро­мило… У третій хвилі призову на фронт брали всіх підряд. Служив гранатомет­ником у 2-му, потім — у 1-му батальйоні 24-ї бригади. У Молодому театрі працю­вав на разових виставах. Якраз поставив «Рядового Шевченка». Батьки і дружина (Світлана — актриса) моє рішення піти на фронт переживали важко. Світлана спо­чатку відмовляла. Потім заспокоїлась і сказала: «Якби я була чоловіком, Рома­не, напевно, зробила би так само».

— 2008-го ви возили на Донбас ви­ставу «Стусове коло». Ворожих на­строїв до українського слова тоді не відчували?

— Виставу грали в Донецьку, Маріу­полі, Горлівці, Слов’янську, Луганську. В Донецьку, навпроти нашого готелю, на стіні тоді написали щось на зразок «уез­жайте домой, нацыки» чи «фашисты»… А глядачі феноменально сприймали ви­ставу! Була для них культурним шоком. «Стус, виявляється, наш чоловік, — ка­зали акторам. — Ми ж нічого про нього не знали». Як можна любити те, чого не знаєш?.. Люди навіть намагалися пере­ходити з нами на українську мову. Стусо­ва Україна — не шароварна, вона інтелек­туальна, аристократична, європейська.

— Ви зіграли роль комбата у філь­мі «Кіборги» — про 242-денну оборону Донецького аеропорту. Як почували­ся, коли знову довелося одягнути вій­ськову форму і пережити жахіття ві­йни на знімальному майданчику?

— Ми працювали на совість. Окрім мене, війну на собі відчув актор Олег Щербина, чимало чоловіків з масовки. «Кіборги» — одна з найкращих україн­ських кінострічок. Ставку зроблено не на спецефекти чи батальні сцени, а на дієві діалоги, зіткнення різних світоглядів, ха­рактерів. Це великий плюс фільму. Коли почалися зйомки, я вже півтора року як повернувся з фронту. Деякі навички вже призабулися. Було тривожно, але був і азарт — знову вдягнути форму, взяти ав­томат у руки, відчути маску бруду на об­личчі, долонях… Ще до зйомок до нас прийшов боєць 93-ї бригади, який був у аеропорту. Кирило Недря став консуль­тантом фільму. Ми його весь час заки­дали запитаннями: чи ставили вони ав­томати на запобіжники, перебуваючи у терміналі. Нас цікавили суто солдатські технічні моменти. Побут також цікавив: де спали, як саме, як відбувалася варта, чергування. Я порівнював те, що він роз­повідав, зі своїм досвідом. Там, де був я, — другорядний плацдарм. Це Луганський напрямок: Кримське, Новотошківське, Бахмутська траса. Там не було таких за­пеклих боїв, як на Донецькому чи Марі­упольському, Мар’їнському чи Світло­дарському напрямках, під Дебальцевим. Мені було цікаво порозпитувати Кирила про все, бо в аеропорту вони були в бето­ні, а ми — у землі. Звичайно, в хлопцях за­кладено таке пацанство: береш автомат в руки, вдягаєш каску, берці, форму… Хоча було й відповідально. Донецький аеропорт — це вже новітня історія. Не можна збрехати, бо все було на слуху. — Під час зймок носили свою форму?— Я на проби приїхав у формі, броні­ку та касці, які мені купували дружи­на з братом, споряджаючи на пере­дову. Ахтем здивувався, коли менепобачив: «Ти одразу отак, у повній екі­піровці?». «Ну так, — відповів. — Інакше не відчуєш». Тільки коли носиш на собі 12-кілограмовий бронік, коли ноги взуті у берці, усе повертається на рівень так­тильних відчуттів. Це занурює тебе у ті обставини. Але на зйомках нам поміняли форму. Бо у мене була «пікселька» (ка­муфляж. — Г. Я.) — нам її видали напри­кінці 2014 року. А в кіно ми граємо ще у «дубку» (інший камуфляж — Г. Я.)

— Знаю, що зі зйомок «Кіборгів до­дому ви повернулися не самі…

— Кішку Тасю зі зйомок «Кіборгів» за­брав. Вона там знімалася. Її хотіли після зйомок віддати у притулок, але я сказав: «Вона поїде додому». Тепер у нас зага­лом вдома чотири мурчики. Трьох приніс я, а четвертого котика — моя Світлана.

— А потім були «Черкаси»…

— У цьому фільму я зіграв роль капі­тана Федаша. Зізнаюся: відтворити об­раз командира було нелегко. Найсклад­ніше було знайти манеру подачі команд. У мене театральна постановка голосу. А Юрій Петрович каже: «Ні, ти уважно по­слухай, як розмовляють між собою мо­ряки. Це має бути монотонно, але чітко, ясно та, найголовніше, дуже переконли­во». Над цим довелося серйозно попра­цювати.

  • You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • «На проби „Кіборгів“ я приїхав у броніку й касці, які мені купила дружина, споряджаючи на фронт»