Передплата 2024 «Неймовірні історії життя»

«Перед виходом на сцену читаю «Отче наш…»

Ексклюзивне інтерв’ю із заслуженим артистом України Юрієм Дяком

Актор театру імені Лесі Українки Юрій Дяк має багато і кіноролей. От незабаром на каналі ICTV вийде комедійний серіал «Козаки. Абсолютно брехлива історія», у якому Юрій Дяк зіграв головну роль — Івана. За сюжетом, простий сільський хлопець Іван краде коштовності у московського царя, щоб викупити свою матір з турецького полону. Виявляється, він вкрав магічну сережку, яка є запорукою непереможності московської влади. Іванові не вдається її вберегти. Скарб потрапляє на Січ і опиняється у вусі Кошового. А забрати сережку у козаків значно важче, ніж у царя… Про свого героя Івана, український кінематограф, хобі та особисте життя Юрій Дяк розповів в ексклюзивному інтерв’ю журналістові «ВЗ».

— У фільмі «Козаки. Абсо­лютно брехлива історія» ви граєте одну з головних ро­лей. Про що ця картина і хто він, ваш герой?

— Це 12-серійний пригод­ницький фільм, що вийде на екрани 17 листопада. У філь­мі йдеться про любов, дружбу, підлість, заздрість, одне слово, — про усі людські якості і риси характеру. Кожен з нас зможе «побачити» у фільмі себе.

— Ваша роль позитивна?

— Можливо, для когось вона буде навіть негативною (смі­ється. — Г. Я.). Мій герой — хло­пець, який заради благої і світ­лої мети здатен на багато що, починаючи від брехні до не­ймовірних вчинків. Він може щиро кохати і так само щиро не­навидіти. У всьому він щирий, і це найголовніше. Він прекрас­на людина. Таких людей, як мій Іван, має бути якомога більше у нашому житті. Я б хотів, щоб мій герой став прикладом для бага­тьох людей.

— Ви не лише знімаєтеся у кіно, а й служите у театрі. Яка роль у вашій творчій біогра­фії була для вас найважчою? Можливо, не вдавалося ви­тиснути зі себе сльозу чи зі­грати якийсь вчинок, що вам не притаманний.

— Усі ролі — різні і по-своєму цікаві і складні. Виділити якусь окремо не можу. Щодо «витис­нути» сльозу… Актори не ви­тискають сльозу, а мають так зіграти, щоб плакав глядач. Не важливо, чи заплаче у кадрі сам актор. Повернуся до своєї ролі у «Козаках. Абсолютно брехли­вій історії». На таку роль актор може чекати усе своє життя і не дочекатися. Бо у цій ролі є все — увесь акторський діапазон, який тільки може бути насправ­ді. Не можу сказати, що ця роль складна, бо коли працюєш над такою роллю, отримуєш неймо­вірне задоволення. Навіть якщо знімають складні сцени, коли ти виснажений фізично, але ду­ховно і морально в абсолютно піднесеному стані, бо це тебе надихає. І за якихось кілька го­дин ти відновлюєшся і не йдеш, а летиш на майданчик, і щасли­вий, що саме тобі дісталася ось така неймовірна роль.

— Чи можете сказати, що сьогодні українське кіно є? Чи з приходом нової влади укра­їнський кінематограф зробив крок назад?

— Українське кіно є. І буде. Це залежить від багатьох факторів, а не лише від влади. Усе зале­жить від потенціалу творчих лю­дей, які хочуть це кіно робити. Українське кіно було, є і буде! Якщо, до прикладу, взяти 90-ті роки минулого століття, тоді також щось знімалося, але хо­роших картин було мало. Мрію, щоб українському кінематогра­фу, і мистецтву загалом, при­діляли більше уваги, щоб воно було більш значущим для людей при владі. Важливо, щоб при владі були проукраїнські сили, люди, які люблять Україну і вбо­лівають за неї, люди, які хочуть, щоб майбутнє їхніх дітей було світлим і яскравим, тоді вони бу­дуть думати про мистецтво. Тоді будуть виділяти кошти і будуть знімати кіно.

— А чому ви стали актором?

— Напевно, так захотів Гос­подь.

— Але ж ви не з акторської родини?

— Так, не з акторської. Ма­буть, буде неправильно, якщо лише діти акторів будуть йти в цю професію. Я отримував ша­лене задоволення, коли мені вдавалося розсмішити когось, коли виступав на шкільній сце­ні і хтось отримував від цьо­го задоволення. І я від цього отримував ще більше задово­лення, тому й вирішив вступи­ти в театральний інститут імені Карпенка-Карого.

— Тобто рішення ви при­йняли ще у школі?

— У нас не було, на жаль, аматорського театру, але мені пощастило бути знайомим з директором Будинку школя­рів у Могилеві-Подільсько­му Наталею Бадан, випус­кницею Санкт-Петербурзької театральної школи, клас ре­жисури. Коли я готувався до концертів, ми вчилися за всі­ма правилами акторської шко­ли. Я того ще не розумів. Вона мене вже тоді попереджала, мовляв, той шлях, який ти оби­раєш, дуже важкий і складний.

— Батьки вас не відмовля­ли від вступу у театральний?

— Відмовляли ще з дев’ятого класу. Наводили багато різних аргументів, але я стояв на сво­єму і йшов до цієї мети. Тому за­вжди раджу людям, особливо молоді, хто вступатиме цьогоріч чи хто лише вчиться у школі і ду­має, куди вступати: не потрібно зраджувати своїм мріям, якщо ви чогось хочете досягти. Слу­хати тільки своє серце. Якщо у вас щось не вийде, то потім не матимете ні до кого претензій, а лише до самого себе.

— Кілька місяців тому було запроваджено суворий ка­рантин, коли не працюва­ли театри і не знімали кіно. Чим у той проміжок часу ви займалися і як «виживали» у той складний для творчих людей час?

— Насправді я карантинив. Сидів удома, на вулицю вихо­див лише тоді, коли треба було щось купити. За цей час пере­дивився багато цікавих філь­мів і серіалів, читав книжки, за­ймався саморозвитком. Знав, що карантин закінчиться, тре­ба бути готовим, коли ти з ньо­го вийдеш. Тому робив усе для того, що підтримувати мозко­ву діяльність, не втрачати на­вичок. Карантин був часом пе­реосмислення. До багатьох речей я почав ставитися по-іншому. Відбувся перегляд цін­ностей. Переосмислив, скіль­ки потрібно одягу, скільки чого потрібно для того, щоб про­сто жити. Не напоказ для ко­гось, щоб хизуватися перед кимось. Карантин — великий урок для усіх нас. Хочеться, щоб ми щось винесли з того уроку. І зараз, коли щодня фік­сують страшні цифри захворю­вання на ковід, люди врешті-решт повинні зрозуміти, що не можна розслаблятися, не мож­на забувати про елементар­ні речі. Треба носити маску, не опускати її нижче носа! Якщо навчимося думати не лише про себе, це свідчитиме про те, що ми вміємо аналізувати і дбати про когось.

— Можливо, під час каран­тину ви відкрили у собі нове хобі?

— Чогось нового не відкрив, але люблю своє давнє хобі — іноді малюю писанки. Сам на­вчився. Дещо мені підказала заслужена майстриня народ­ної творчості у Могилеві-По­дільському Марія Гуцуляк. Першу писанку зробив п’ять років тому. Писанкарством за­ймаюся не щодня, а кілька ра­зів на рік.

— У колекції маєте багато писанок?

— Я їх роблю на Пасху на ва­рених яйцях і з’їдаю (смієть­ся. — Г. Я.). Тому у мене немає колекції. Останнім часом кіль­ка писанок зробив, але то ще не колекція. Треба постійно малювати, набивати руку. Це дуже чудова терапія! Писан­карство настільки захоплює, час минає дуже швидко.

— Чи маєте якісь ритуали перед виходом на театраль­ну сцену?

— Щоразу читаю «Отче наш…». Щодо забобонів, їх у мене нема. Від забобонів я звільнився після роботи з пси­хологом. Це як «одна бабка ска­зала», і з цим люди живуть усе життя. І це заважає розвивати­ся. Та й жити також заважає. По­стійно думаєш: щоб те не тра­пилося чи ось це. Туди не стань, туди не глянь, бо може статися щось страшне. Багато проблем іде від нас самих.

— А чому зверталися до психолога?

— Наше буденне життя скла­дається з різних історій — до­брих і злих. Так було завжди і так буде. Вважаю, що будь-яка людина повинна мати сво­го психолога, відвідувати його, але це має бути професіонал своєї справи, людина, яка не просто називається психоло­гом, а яка тобі насправді змо­же допомогти. У певний період я зрозумів, що накопичило­ся багато питань, які потрібно вирішити, але я сам цього не зможу зробити. Або я намага­юся їх вирішити, але натикаю­ся на якісь уявні стіни, які зава­жають мені розвиватися. Тому я й вирішив пройти якийсь свій курс з психологом, щоб був ре­зультат. Тим людям, які кажуть, що той, хто ходить до психоло­га — хворий, хочу сказати, що саме їм треба у першу чергу йти до психолога.

— Чи були випадки, коли ви відмовлялися від ролей — у театрі чи у кіно?

— Відмовлявся. Таких істо­рій було небагато, але вони були. Був випадок, коли ми здавали виставу, а треба було вже давати згоду на зйомки. Усе наклалося в часі, тому й відмовився від зйомок. Були випадки, коли мені не подо­бався сценарій.

— Коли повертаєтеся піс­ля важкого знімального дня чи репетиції або вистави, хто на вас чекає вдома?

— Особисте життя — це осо­бисте життя. На те воно й осо­бисте, щоб залишалося у сер­ці. Наразі я не одружений.

Схожі новини