«Якщо хоч раз опинився на театральній сцені, відчув провал і успіх, театр тебе не відпустить»

Капітан міліції Олег Долін розплющує очі на лікарняному ліжку і дізнається, що в комі він пролежав майже 25 років. За цей час світ змінився, міліція перетворилася на поліцію, рекет і «братки» залишилися в минулому. А у нинішній реальності всі «сидять» у ґаджетах, знімають блоги і, що зовсім дивно, їдять суші барабанними паличками. Для «прибульця» з лихих 90-х, який зберіг професійні навички, серце і душу молодого хлопця, знайдеться робота і в новій поліції. Адже, як і раніше, погані хлопці роблять погані вчинки… Про це йдеться у серіалі «Коп з минулого», що цього тижня стартував на каналі ICTV. А головну роль у ньому зіграв відомий український актор Дмитро Суржиков, у творчому портфелі якого близько 140 кіноролей. Дмитро любить кіно і обожнює театр. Свого часу намагався відпустити театральну сцену, але театр не відпустив його. Про новий фільм, зйомки у російських серіалах, магію та особисте життя Дмитро Суржиков розповів журналістові «ВЗ».

— У серіалі «Коп з минулого» гра­єте головну роль. Чи маєте спільні риси характеру зі своїм героєм?

— Мабуть, спільні риси маю з усіма своїми героями, бо ж вони все одно че­рез мене проходять. Навіть якщо захо­чу не бути схожим, мені це не вдасться. Бо тоді гра буде нещира. У «Копі з мину­лого» граю поліцейського, який проле­жав у комі 25 років. У нього є дружина і донька, яка народилася ще тоді, 25 ро­ків тому. Дружина за цей час вийшла за­між за співробітника того ж поліцейсько­го відділку. Мій герой виходить з коми і починає новий етап життя. За будь-що хоче повернути дружину і дочку, повер­нутися на роботу у правоохоронні орга­ни. Через мого героя добре видно, як за ці 25 років змінилося наше суспільство, а у ньому і ми. Насправді, це цікаво — по­дивитися на себе збоку.

— У вашому житті був такий пері­од, коли ви паралельно знімалися у кількох серіалах і коли життя постій­но було на колесах. І тоді театр, у яко­му ви починали, відійшов на другий план. А тепер ви знову все більше у театрі. Чому повернулися на теа­тральну сцену? Почало набридати кі­новиробництво?

— Коли завершив свої відносини з Те­атром драми і комедії, подумав, що біль­ше театру у моєму житті не буде. Тоді збіглося багато речей — і особистих, і професійних, тож вирішив для себе, що на театрі ставлю крапку. Однак одра­зу з’явилася така антрепризна виста­ва «Про що мовчать чоловіки?» (спочат­ку називалася «Дикун, forever!». — Г. Я.). І я зрозумів, що театр мене ніколи не від­пустить, мене тягне на сцену. А потім у моєму житті з’явився Молодий театр, ху­дожній керівник якого Андрій Білоус за­просив мене у свій театр, хоча у той час я грав цю антрепризну виставу. Тобто те­атр мене постійно кличе, манить, і я цьо­му не пручаюся. Так я став членом Моло­дого театру. І я вже тут сім років. Жодного разу не пошкодував, що тоді сюди прий­шов. Це — моя професія, заради чого я їхав до Києва. З іншого боку, треба при­слухатися до свого серця і своєї інтуїції.

— Але ж у фінансовому плані слу­жіння у театрі не дає великих стат­ків…

— Нема у нашій країні акторів, які пра­цюють у театрі заради грошей. У будь-якому театрі, навіть у такому, що має ста­тус Національного, за ті гроші, які там платять, прожити неможливо. Все одно треба шукати підзаробіток. Але це зовсім інше, робота у театрі — це підтвердження твого професійного статусу. Є актори, які ніколи не працювали у театрі. Знімаються у кіно, і у них навіть не виникає таких ду­мок — йти чи ні на театральну сцену. Але якщо ти вже там опинився, і ти вдихнув цей аромат театру, відчув провал і успіх, то ось так просто це не відпустить.

— Свого часу ви багато знімалися у російських фільмах. А як зараз?

— Колись, до війни, усі знімалися у російських фільмах і серіалах. Не лише я. Все знімалося тільки для Росії і за ро­сійські гроші. Про це всі знають і для всіх це було нормально. Головні ролі у цих фільмах грали лише російські акто­ри. Наші актори грали другорядні ролі, та й це у кращому випадку — якщо по­щастить. Навіть у той час, коли це все відбувалося і у мене з’являлися одна-дві головні ролі, то це траплялося не через те, що мене затвердили, а через те, що якийсь актор з Росії з невідомих причин відпав. Шукали швидко заміну — від сьогодні на завтра. То мені ось так пощастило. Тепер ситуація інша. Те­пер ми знімаємо самі для себе укра­їнською мовою — про нас наше кіно. У фільмах задіяні українські актори. Чому не знімаюся у російських серіалах те­пер? Та бо це неможливо з моральної точки зору.

— А вас туди кличуть?

— Кличуть. Але я відмовляюся. Іно­ді складається враження, що російські колеги не зовсім правильно розуміють. У їхньому розумінні ніби й не було Май­дану, ніби й нема війни… Вони просто кличуть зніматися і не розуміють, чому не погоджуюся, бо ж деякі українські актори радо відгукуються на їхню про­позицію.

— Попри те, що ви — молодий ак­тор, у вашому творчому портфелі близько 140 кіноролей. Яка з усіх зі­граних ролей стала для вас найваж­чою?

— Роль енкаведиста у фільмі Ахтема Сеїтаблаєва «Хайтарма». Мій герой за­читував наказ Сталіна про депортацію кримських татар. Дія відбувається вночі на площі. Війська заходять у місто, вики­дають речі з вікон кримських татар, зга­няють, як худобу, усіх жителів на площу. От я виходжу і зачитую цей наказ. Річ у тім, що люди, які брали участь у зйомках, кримські татари старшого віку. Це вже я потім дізнався, що багато цих людей літ­нього віку були учасниками цієї депор­тації, коли їм було по 5−6 років. Вони це все пережили, повернулися до Криму і на зйомках пережили ще один шок. Їм ставало погано, до них викликали каре­ти «швидких», медики приводили до сві­домості старших людей на знімальному майданчику. А вони… проклинали мене! Бо ці люди усе сприймали як правду. У мене також піднявся тиск, мене повезли до лікарні, де поставили крапельницю.

— Ви вірите в магію? Адже наро­дилися 31 грудня, у день перед Но­ворічною ніччю, коли, кажуть, здій­снюються усі бажання?

— У магію не вірю. Але у те, що існує інший світ, вірю. Але говорити про ньо­го і притягувати — не варто. Що є інші сили — також. Те, що загадую у Ново­річну ніч, здійснюється у мене щороку. Усі мої бажання з реального життя, ні­чого надможливого намагаюся не зага­дувати. Мабуть, через це все і здійсню­ється (сміється. — Г. Я.).

— А чому ви стали актором?

— Мабуть, тому, що не став режисе­ром. Мріяв бути режисером, але не ви­йшло. Я грав у народному театрі, потім після школи два роки служив у Маріу­польському театрі. Ми там також на­магалися створити студію. А через два роки роботи у цьому театрі зрозумів: якщо хочу це робити професійно, тре­ба вчитися. Якщо ні — то на такому рів­ні все життя і працюватиму. Поїхав до Києва і вступив у театральний інститут.

— Чи не відмовляли вас батьки?

— У той час помер мій батько. На тлі цієї трагедії мама мене відпустила. А коли вже я закінчував театральний, мама сама собі дивувалася — як у такий момент вона на це погодилася? Ма­буть, тільки на тлі втрати чоловіка, мама до кінця не усвідомлювала, як мене від­пустила, щоб я робив те, що я хотів.

— Ваша дружина Алла — також ак­триса…

— Алла уже не моя дружина. Ми роз­лучилися 2015 року.

— О, а цього ніде не написано.

— Трохи більше року тому одружив­ся. Моя дружина Олександра не зі світу кіно і театру. І ми дуже щасливі!

— Як ви її ніжно називаєте?

— Сашуня.

— Ваші донечки також майбутні актриси?

— Вони про це говорять відверто, ка­жуть, що хочуть навчитися усього від мами й тата. З власного досвіду знаю, наскільки важливо дати дитині шанс. Нехай вона спробує, можливо, наб’є гулі, але вона сама має вирішити — по­трібно їй це чи ні. Якщо мої донечки оберуть цю професію — прошу дуже. Буду радий і допоможу в усьому.

— Дівчата уже мають досвід зйо­мок?

— Зі старшою донькою Поліною ми знімалися в одному фільмі. Дівчата вже вміють триматися перед каме­рою і розуміють, хто чим займається на знімальному майданчику. Набира­ються досвіду.

— Свого часу ви багато ролей зі­грали у серіалах, знятих «Квар­талом-95». З приходом до вла­ди Зеленського багато учасників «Кварталу» стали депутатами ВР і навіть отримали вагомі портфелі в уряді. Чи не було у вас бажання до­лучитися до них і чи вам щось поді­бне пропонували?

— Мені цього не пропонували. Але я зовсім інша людина. Навіть якби й за­пропонували, я б не погодився. Це не для мене. Моя справа — театраль­на сцена і знімальний майданчик. Тут я знаю, що робити. А головне — люблю це робити. Змінювати своє життя на­стільки кардинально я не готовий. Це ж зовсім інша професія. Я сумніваюся у тому, що роблю. І так буває щоразу. Кожна прем’єра у театрі чи прем’єрний показ фільму — для мене завжди ви­клик. Я сумніваюся тут. Але не уявляю, що повинно відбутися, щоб я повніс­тю змінив своє життя і пішов туди, де я взагалі нічого не розумію.

— Чи відмовлялися від ролей і у якому фільмі не погодитеся зігра­ти?

— Кілька разів відмовлявся. От, при­гадую, мене запросили зніматися у Польщі. На кастинг надіслали лише одну сцену. Я її зіграв і таким чином потрапив у цей фільм. Увесь сценарій дають читати, коли вже затвердили актора на роль. Перед тим, як летіти до Польщі, прочитав, про що йдеться у майбутньому фільмі. І я відмовився. За сценарієм, якісь бандити купува­ли у Білорусі ракети для терактів. Не хочу зніматися у чомусь містичному. І, звісно, політика. Якщо йдеться про зневагу. Скажімо, якщо у зарубіжному фільмі доведеться зіграти недолуго­го українця, — не погоджуся. Кіно і те­атр мають вирішувати інші проблеми — проблеми людини. Іноді, на жаль, нас намагаються використати як полі­тичний інструмент.