«Поліція ходить з бамбуковими палицями і заганяє ними місцевих додому»

Уже не вперше роблю інтерв’ю з програмним директором Кримського Дому, журналістом і правозахисником Алімом Алієвим. (Пригадую, після повернення з перемогою на «Євробаченні» української співачки Джамали Алім, який супроводжував співачку до Стокгольма, перше своє інтерв’ю дав саме «Високому Замку»). Кілька днів тому побачила у соцмережах, що Алієв зараз у далекій Індії. Алім розповів мені про особливості тамтешнього карантину й ставлення місцевого населення до європейців.

— Аліме, як під час карантину опи­нилися в Індії?

— За останні шість років мій організм виснажився, тож дав собі слово: мушу відпочити. Вирішив перезавантажитися. Двоє моїх друзів, які також з Криму (один із них воїн АТО, обидва живуть у Львові), знайшли недорогі квитки і запропонува­ли мені полетіти в Індію. До нашого то­вариства долучилася сестра ще одного мого товариша. Квитки викупили восе­ни. Прилетіли в Індію наприкінці лютого, а назад мали повернутися наприкінці бе­резня.

— Мали квитки на зворотний шлях?

— Аякже! За чотири місяці перед ви­льотом придбали квитки в обидва боки, вони тоді були значно дешевші. Для мене це був виклик, бо прожити місяць в іншій країні, куди їдеш не працювати чи вчити­ся, а відпочити і набратися сили… Це ви­давалося розкішшю. Хоча я і тут працюю практично щодня (сміється. — Г. Я.).

— Чим вразила Індія у перші дні ва­шого перебування?

— Ми приїхали у штат Гоа, який тепер є туристичним, а свого часу це була пор­тугальська колонія. Тут дуже багато ре­чей відрізняється від наших, інший спо­сіб життя, навіть думання. Не кажу вже про зовсім іншу природу.

— Що маєте на увазі під фразою «інший спосіб життя і думання»?

— Наприклад, ціни. Вони тут нижчі, ніж в Україні. Маю на увазі продукти харчу­вання, засоби гігієни, те, що людині по­трібно у побуті на щодень. Якщо взяти, для прикладу, зубну пасту чи якісь про­дукти харчування, то усе зроблено з на­туральних інгредієнтів. Цей екотренд, так популярний у світі, в Індії — звичний. Те саме можу сказати і про косметику. І ще одна важлива річ — ставлення до сво­єї релігії. Бачив, як відбувається служба у їхніх храмах, як проходять свята. Ми по­трапили на свято «холі» — це свято прихо­ду весни, під час якого люди розмальо­вують одне одного різнокольоровими фарбами. Це було ще до карантину. А ще ми їздили у старовинні індуїстські храми, бачили, як у них відбувається поклоніння різним богам… Ціни на Гоа в рази ниж­чі, ніж, скажімо, в Одесі. Для прикладу, у кафе можна поїсти за 120 гривень. Але це вже їжі по вінця. А нормальний обід можна з’їсти і за 100 гривень.

— Ви в готелі живете?

— Ні, винаймаємо квартиру, точніше, частину будиночка. Тут живуть родичі мого друга, то нам пощастило винайня­ти недороге житло. Ці люди нам багато підказують, допомагають. Це такий еко­номтур. У нашому дворі ростуть кокоси і манго…

— Які можна зривати?

— Будь-яке кокосове дерево комусь належить. Тобто це чиясь власність. А чужого, про це тут знає кожен, брати не можна. Сезон манго почнеться за тиж­день. Я бачив, як до нас у двір зайшла якась мавпочка і полізла зривати манго.

— Наприкінці березня ви мали по­вернутися додому. А чому ви ще досі там?

— У середині березня наша авіаком­панія скасувала рейси. Виліт переноси­ли вже тричі. Жодної евакуації з Гоа не було, хоча тут тепер понад 200 українців. І відразу ж у перший день почався дуже жорсткий карантин, коли все закрилося — і продуктові магазини, і аптеки. У пер­шу дні, щоб купити, наприклад, рису, ми це робили «з-під поли». Йшли через чор­ний хід. Працювали лише кілька продук­тових «точок».

— Вам той рис продавали за спеку­лятивною ціною?

— Ні, за такою, як у звичайний день. У перші дні за спекулятивною ціною купу­вали консерви. Мої друзі палять, то ци­гарки брали з переплатою.

— Якою мовою з місцевими спілку­єтеся?

— Англійською. Місцеве населення дуже добре знає англійську, це їхня друга офіційна мова.

— В аптеках маски є?

— Так, тут усі ходять у масках. Кілька днів тому ми купували овочі на овочевій базі. Черга була дуже велика, усі стояли у розкреслених колах за півтора метра одне від одного. За усім цим процесом стежить поліція. Скажу більше: перший тиждень люди взагалі не виходили на ву­лицю!

— Люди у Гоа такі дисципліновані?

— Дуже. Я щойно прочитав статис­тику. За весь цей час у штаті Гоа лише шість випадків зараження коронавіру­сом. Щоб ми зрозуміли, чому вони так жорстко поводяться: в Індії живе 1,3 мі­льярда осіб, а заражених 2,5 тисячі. На таку кількість населення це дуже мало. Поліція ходить з бамбуковими палицями і місцевих ними заганяє додому. Тому вийти можна лише у магазин чи аптеку. У перший день карантину кафе на пляжі, вони тут називаються шеками, не про­сто закрилися, а їх розібрали. Таке вра­ження, що їх тут і не було ніколи. Перший тиждень навіть не працювала доставка їжі.

— Зараз там, мабуть, дуже гаряче?

— Спека 31 градус. Індійська влада на це також розраховує: чим вищою буде спека, тим менше поширюватиметься ві­рус. На початку березня у мене була міс­цева сім-картка. Куди б я не дзвонив, насамперед вмикається текст про коро­навірус і заходи безпеки. Оператор тебе не з’єднає до того моменту, поки не про­слухаєш цю важливу інформацію.

— Вийти ввечері і поплавати — це навіть не обговорюється?

— Ми виходили кілька разів увечері, бо живемо поруч з морем. Людей там май­же немає.

— Штрафи за порушення карантину передбачені?

— Тут люди користуються мопедами. Якщо поліція побачить зараз людину на мопеді, забирає у відділок. Але остан­нім часом людей на вулицях побільшало. У когось закінчилися продукти, комусь в аптеку треба.

— Карантин озлобив місцевих чи зробив більш людяними?

— Був здивований, коли мені надси­лали запитання, чи правда, що європей­ців тут б’ють і виселяють з готелів, ви­гукуючи їм услід «Корона». Так, я читав, що були випадки, коли виселяли людей з готелів. Але зараз тут муніципалітет штату, навпаки, змушує індійців, які ма­ють у власності готелі, надавати або ве­личезні знижки, або й навіть житло без­коштовно тим людям, що змушені були залишитися. Пригадую, коли ми стояли у черзі за овочами під палючим сонцем, до нас вийшов продавець і роздав кож­ному пляшки з водою. Це людяний крок. Або ще один випадок. Недалеко від нас є готель, що майже на березі моря. Го­тують рис з овочами і щовечора розда­ють туристам, у яких, можливо, закінчи­лися гроші. Сюди туристи, як правило, їдуть не по люкс-відпочинок, а радше по медитативні практики, насолодитися ще не дуже туристичним сервісом. Місцеве населення підказує, що де можна купити якісне і недороге.

— Коли стояли у черзі по овочі, можна було набрати скільки душа за­бажає, щоб наступного дня не йти?

— У перші дні були обмеження, бо не було постачання. В одні руки давали 500 грамів картоплі, стільки ж квасолі і 250 грамів помідорів. Зараз вже таких обме­жень немає. Місто зі жвавого мурашни­ка у перші дні перетворилося на апока­ліптичне селище, де не видно ані людей, ані тварин…

— Що вас особливо вразило за час карантину в Індії?

— Іноді читав в українських чатах таке: «Якщо нас не може забрати звідси Україн­ська держава, давайте погодимося на ева­куацію в Росію. Росіяни пропонують нас забрати». Це такі пропагандистські вкиди. Мене бентежило, що наші люди на сьомий рік війни можуть повестися на такі дурни­ці. Українське посольство активно вихо­дить на контакти з нами, зробили сторінку у соцмережах, щодня пишуть, яка ситуація з епідемією в Індії, що робити українцям, щоб продовжити візу. Індія безкоштовно автоматично продовжила візи для людей, у яких вони закінчувалися.

— На вашу думку, коли зможете ви­братися з Гоа?

— Сподіваюся, у другій половині квітня повернемося додому. Недавно посоль­ство робило опитування, чи ми готові по­вернутися і пройти обсервацію. Звісно, ми всі свідомі люди, розуміємо, що це треба робити. Попри те, що ми з друзя­ми в Індії, вже працюємо над створен­ням ініціативи, яка допомагатиме укра­їнцям, особливо у регіонах, з постачання продуктів чи медикаментів.