«Своєю кіносагою про повстанця Червоного хочемо підвищити самоповагу українців до того, що було у нашій історії…»

Наш сьогоднішній співроз­мовник Володимир Філіпов — гуру українського кіномис­тецтва, відомий кінопродю­сер. Під його «патронажем» знято 15 повнометражних фільмів. Серед інших гляда­чам врізалися у пам’ять його захоплюючі стрічки «ТойХтоПройшовКрізьВогонь», «Гніздо горлиці», «Іван Сила», «Коли падають дерева», «Іній». Одна з чергових твор­чих удач продюсера — істо­ричний фільм за сценарієм Андрія Кокотюхи «Червоний». В образі головного персонажа Данила Червоного створено збірний портрет борця за українську незалежність пе­ріоду 40−90-х років минулого століття — з його перемогами і поразками, надіями, сумні­вами, але з твердою вірою у правильність свого вибору. Життя воїна УПА Червоного так захопило творців фільму, що вони вирішили зняти кіль­ка продовжень картини — аби у всій повноті показати витоки героїзму учасників націо­нально-визвольних змагань, мотиви їхньої боротьби, їхні драматичні і щасливі долі…

Своє інтерв’ю з Володи­миром Філіповим ми роз­почали із питання про те, що спонукало його взятися за таку складну тему.

— Над моїм першим про­катним фільмом «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» (2011 р.) я працював разом із режисером Михайлом Іллєнком. Саме з того часу дію за формулою «Ми — для нас — про себе». У своїй творчос­ті розповідаю про нас з вами, наші будні, наше суспільство. Бо якщо цього не робитимуть укра­їнці, за них це робитиме хтось ін­ший. І нам показуватимуть кіно з викривленою правдою — таке, як російський «Матч», де нега­тивні герої розмовляють укра­їнською, як скандальний фільм-фентезі «Ми із майбутнього-2» (цю стрічку, яка дискредитує во­яків УПА, теж знімали російські режисери). Або ж з іншого боку нашого кордону зніматимуть про українців провокаційні фільми на кшталт «Волині». І що ми будемо тоді говорити? Що це їхнє худож­нє трактування нашої історії?

Якщо людина мовчить, про неї будь-хто інший на свій лад може розповісти що завгодно. Нас всілякими способами зму­шували замовкнути. Розказу­вали, що наше кіно неефектив­не, що воно нікому не потрібне, розповсюджували інші небилиці. Своєю роботою я хочу донести українцям частинку їхньої історії.

— Як глядача, громадяни­на — чим вас захопила постать Червоного?

— У нас є можливість вперше за час Незалежності, послугову­ючись документальними дже­релами різних часів, простежую­чи непрості долі багатьох людей, створити об’ємну кіносагу, в якій скласти узагальнений образ борця за незалежну Україну. Ра­ніше за такий масштабний про­єкт не брався ніхто.

Наша мета — зробити цикл фільмів про Червоного, починаю­чи із довоєнних і завершуючи 1991 роком, коли було проголошено українську незалежність. У філь­мі «Червоний. Без лінії фронту» йдеться про події польсько-укра­їнського протистояння у 1937-му, становлення Червоного як патрі­ота. Потім буде фільм «Червоний. Вогняне коло» — про Другу світо­ву війну. Центральною у нашій кі­носазі стане стрічка «Червоний. ГУЛАГ» — про поневіряння упівця у радянських концтаборах, вте­чу звідти. Згодом плануємо зняти серію «Червоний. Західний рейд». У ній ітиметься про 10 тисяч воїнів УПА, які по війні пішли через Кар­пати, Чехію в Італію, у табір пере­селених осіб, — і у такий спосіб по завершенні Другої світової війни на Заході збереглася українська діаспора, яка із закордону продо­вжила боротьбу за нашу державну незалежність…

Щодо історичних аналогій у фільмі. Якось під час перебу­вання у тернопільському Музеї політв’язнів я побачив фотогра­фію вояка УПА Омеляна Польо­вого. У нього трохи інша доля, ніж у нашого кіношного героя. Він не втікав з ГУЛАГу, відсидів у сибірських таборах 25 років, у 70-ті роки повернувся додо­му. Але що у його долі дуже цін­не для мене як кіномитця (і ця іс­торія увійде у нашу кіносагу про Червоного) — Омелян Польо­вий дожив до Незалежності. Він бачив, як у Тернополі зносили пам’ятник комуністичному дик­татору Леніну, як над тамтеш­ньою міською радою піднімали синьо-жовтий прапор…

Спогади колишнього стар­шини УПА Максима Скорупсько­го ляжуть в основу іншого нашо­го фільму про Червоного — про його боротьбу у часи Другої сві­тової війни. А те, що ми зняли у своїй стрічці про післявоєнний ГУЛАГ, ґрунтувалося на спогадах учасника Норильського повстан­ня. Я з ним зустрічався у Криво­му Розі, отримав у подарунок на­писану ним книгу…

Образ Данила Червоного створено із доль сотень людей, які прожили життя своє з ідеєю відродження України. Розповіда­ти про це — дуже важлива спра­ва. Такого матеріалу сучасни­кам бракує. Мати таку кіносагу вкрай потрібно для нас з вами, для наших дітей і онуків. Ніхто ін­ший, крім нас, не створить тако­го правдивого образу українця.

— Справді, це важливо, бо довкола теми Української По­встанської Армії навіть у нашо­му суспільстві багато міфів…

— Коли говорять про УПА, то в уяві декого постає закинутий ху­тір, ліс, криївка — щось малень­ке і замкнуте у собі. Обмежене, локальне. А для мене було дуже важливим показати масштаб­ність цього явища. Показати, що події національно-визвольного руху на теренах України відбу­валися за участі високоідейних, освічених, цілеспрямованих лю­дей, зокрема студентів. Що не лише селяни йшли воювати про­ти своїх гнобителів. Згадайте, провідник ОУН Степан Бандера був сином священника, навчав­ся у вищому навчальному закла­ді. Ми у своєму фільмі і Червоно­го робимо сином священника.

Ми хочемо зламати стере­отипи у нашій свідомості щодо тих подій, які відбувалися у 40−50-х роках. Зламати цю парадиг­му і підвищити власну відпові­дальність, самоповагу українців до того, що було в нашій історії.

— На якій стадії «написання» вашої кіносаги?

— Другий з її фільмів — «Чер­воний. Без лінії фронту» уже на завершенні. Зйомки закінче­но, зараз у нас монтажний пері­од. Сподіваємося, що ситуація із коронавірусом не зупинить цей процес. Розраховуємо, що до серпня наші кінотеатри віднов­лять роботу, і на День Незалеж­ності зможемо показати цей па­тріотичний фільм.

— Чи не складно було від­творювати події далекої ми­нувшини?

— Весь фільм знято у двох містах на Тернопільщині — Кре­менці і Бережанах. У Кремен­ці відмінно збереглося примі­щення ліцею, там зняли кілька сцен. Однак саме місто для зйо­мок подій 40-х років минулого століття у Галичині нам не підхо­дило: надто багато у ньому су­часної архітектури. А от у Бере­жанах атмосфера довоєнних років збереглася.

Я дуже задоволений роботою там. Переглядав робочий мате­ріал — все вийшло дуже добре! Навіть посеред теплого періоду зйомок нам вдалося організува­ти штучний сніг. Завдяки профе­сійній роботі нашої команди і ба­гатьох добровільних помічників глядач цього вимушеного при­йому не помітить…

Користуючись нагодою, хо­тів би через вашу газету пере­дати велику подяку всім без ви­нятку, хто допоміг при зйомках і у Бережанах, і у Кременці. Ска­жу відверто: якби не злагоджена робота цих людей, у нас нічого б не вийшло.

Дуже предметно нам допо­магала Тернопільська КіноКомі­сія, її керівник Леонід Бицюра. Ця структура повністю організо­вувала в області всі наші зйомки. Ми не впоралися би і без іншого партнера — Одеської кіностудії, яка надала нам костюми, вели­чезну частину реманенту і всьо­го іншого, що було потрібне на знімальному майданчику. Бага­то допоміг приватний підпри­ємець з волинського Турійська Роман Микитюк — надав велику кількість свого транспорту. Таку ж допомогу отримали ми і від Та­рас Демкури із Тернополя. Рари­тетні автівки, які побачать глядачі у фільмі, — це все його.

Особливо добрим словом хочу згадати міського голову Бережан Володимира Музичку, який героїчно переніс те, що ми протягом дев’яти днів «окупува­ли» це місто. Все воно було під­порядковане зніманню кіно. Ми моталися, як божевільні, по цен­тру Бережан, знімаючи сцени, заходили у підвали мерії, голо­ва дав нам можливість знімати у її дворі. Нам у всьому йшли назу­стріч. Раз за разом ми набирали потрібні нам кадри — слава Богу, все відбулося так, як планували.

Знімати «Червоного» у Бере­жанах і першого разу, і наступ­ного нам запропонував громад­ський діяч Володимир Якимів. Якби не його ініціативність, на­вряд чи ми зупинили б свій ви­бір на цьому місті. Володимир організував для зйомок потріб­них для фільму людей, виконав багато іншої роботи. У титри на­шого фільму внесемо прізвища всіх тих, хто доклався до доброї справи. Кожен з них вніс свою частку. Кожен настільки допо­міг нам, що якби витягнути хоча б один камінчик із цього «будин­ку», стіна завалилася б. Це була плідна колективна робота!

— Приємно, що ви, хоч і не є вихідцем із західної частини України, у своїй творчості так пройнялися подіями, що від­бувалися у ній…

— Народився я у Севастопо­лі. Із Криму переїхав до Києва у 2000 році. Непросто йшов до усвідомлення багатьох подій на­шого минулого. Скажу вам чес­но: мою свідомість дуже змінило відвідування Музею політв’язнів у Тернополі…