Українці — «ветерани» Апокаліпсису

Ще кілька днів тому президент США Дональд Трамп переконував у своєму зверненні, що американцям потрібно повертатися на роботу: «Через грип помирають тисячі людей, але ми через це ніколи не „вимикали“ країну. Ще більше людей втрачаємо в аваріях, але не просимо автовиробників припинити виробляти машини». Карантин, мовляв, може вбити більше людей, ніж сильний економічний спад чи повний колапс економіки, коли без роботи залишаться мільйони. Та вже невдовзі риторика Трампа змінилася. Якщо скасувати обмежувальні заходи, помре 2,2 млн. американців. З обмежувальними, за найбільш оптимістичним сценарцією, загине не більше 100−200 тисяч. І це говорить очільник країни, куди мріють емігрувати сотні тисяч українців (принаймні заявки на щорічний розіграш Green Card подає понад мільйон наших співвітчизників)! Тривожні новини з Італії та Іспанії також не вселяють надії на швидке подолання пандемії. В українському суспільстві зростає градус напруги. Як припинити думати про наближення кінця світу і «переключитися» на більш конструктивні теми, «ВЗ» розпитував Президента Української асоціації когнітивно-поведінкової терапії, психолога Валентину Паробій.

— Ваша колега, керівник Клініки Психіатрії Ягелонського Університут, професор Домініка Дудек в інтерв'ю для «Gazety Krakowskiej» дуже влучно описала те, що відбувається зараз у таких країнах як Польща чи Україна, де захворюваність на Covid-19 невпинно зростає, але ще не так багато людей заразилося і померло, щоб це можна було назвати катастрофою: «В уяві спливають кадри із фільму: світить сонце, люди п'ють каву на березі моря. Аж раптом зазвучала тривожна музика і відомо, що зараз щось станеться. Невідомо тільки що. Напевно всім нам було би легше, якби ми знали: це все буде тривати два місяці, може три. Треба лише зціпити зуби і перечекати. А ми всі живемо у невідомості. Нічого не можемо запланувати, навіть на осінь».

— Фактор невідомості відіграє важливу роль у розвитку тривожних розладів. Толерантність до невідомості може бути високою («я не знаю, що буде завтра, але на цьому й не зациклююся») або низькою, коли людина вперто хоче знати, що на неї чекає попереду.

Уявіть, що ми сидимо у кімнаті із зачиненими дверима. Ми не знаємо, що там за дверима. Але якщо у мене низька толерантність до невідомості, я можу припустити, що там зачаївся злодій. Ви ж натомість будете спокійно сидіти і пити чай. Мозок намагається вирішувати навіть ті проблеми, яких ще немає (і це те, що найбільше виснажує), тому я би не могла зосередитися на розмові із вами, думаючи, що нам загрожує небезпека. Ви би запропонували переконатися, що за дверима нікого немає. Але через кілька хвилин я би знову почала хвилюватися, адже за цей час зловмисник уже міг би потайки пробратися у помешкання. Моя порада — не «підгодовуйте» свого «дракона», тобто тривогу. Треба змиритися із тим, що ви ніколи не будете знати напевне, що за дверима нікого немає, навчитися жити у невизначеності. Це — нормально відчувати тривогу, втративши контроль. Але насправді ми завжди маємо обмежений контроль у нашому житті. Ніхто із нас не застрахований від зараження, скажімо, вірусом грипу, який може дати ускладнення. Але оскільки цього немає в інформаційному просторі, вчимося це ігнорувати. Наші ризики не тільки зросли фактично, ми ще й стали їх усвідомлювати. Як писав Михайло Булгаков у «Майстрі і Маргариті», «так, людина смертна — і це було би ще півбіди. Погано те, що вона інколи раптово смертна, ось у чому фокус!» Досі ми мали ілюзію якогось контролю, визначеності. Зараз світ повернувся до нас непривабливим, не декорованим боком, і ми завмерли у тривожному очікуванні.

— І як допомогти собі у такій ситуації?

— Перше, що потрібно зробити, — відрізнити, що залежить від вас, а що — ні. Визначтеся, за що конкретно ви переживаєте.

— От, наприклад, людина не спить по ночах, бо хвилюється, що їй не буде за що купити хліба. Якщо вірити соціологічним опитуванням, в умовах жорсткого карантину у 57% українців менш, як за місяць закінчаться гроші на життя.

— Запитайте себе, чи можете ви з цим щось зробити. Якщо не можете, вам треба переключитися на щось інше і перестати переживати, бо це від вас не залежить. Якщо можете, вам треба спланувати, що зробити, скласти список і запитати себе, чи можете ви зробити щось зараз. Ваш приклад із хлібом — ви можете зменшити витрати або знайти для себе якусь додаткову зайнятість, яка буде приносити дохід, навіть невеличкий. Важливо також задати собі питання, наскільки реалістичним є той чи інший прогноз. Чи не підкидає вам мозок найбільш катастрофічний сценарій розвитку подій.

Подивіться більш реалістично на те, що відбувається «тут і тепер». Якщо дозволяємо мозкові тримати нас у «кінозалі», де показують один фільм жахів страшніший за інший, зрозуміло, чому відчуваємо напругу у тілі чи погіршується сон. Мозок націлений на вирішення проблеми і коли він обдумує можливі варіанти, у нього створюється ілюзія, що він із цим викликом якось справляється. Переживання стають нав’язливими, повторюваними. Але ще у школі нас вчили, що на нуль ділити не можна. Це означає, що ми не можемо вирішити проблеми, якої не існує. Неможливо справитися з голодом, якщо вам ще є що їсти. Неможливо справитися з безробіттям, якщо поки що вас ще не звільнили. Допоможіть своєму мозкові «зіскочити» з рейок, які скеровують його у помилковому напрямку. Зосереджуватися треба на тому, що є цінним — стосунках, взаємній підтримці, власному здоров'ї, саморозвитку, любові, батьківстві тощо. Це — те, на що ви сьогодні можете впливати.

— Дивно спостерігати поведінку деяких наших співвітчизників, які повертаються з інших країн, прориваючи кордони, які утікають з обсервацій і лікарень, які роблять вигляд, що жодної небезпеки немає — їздять на шашлики, ходять у гості. Чому ці люди демонстративно нехтують застереженнями, хоча достатньо ввімкнути телевізор чи зайти в інтернет, аби побачити, яка катастрофа розгортається зараз у світі. Чи це якась така захисна реакція?

— Це справді доволі поширений механізм психологічного захисту, коли щось є настільки страшним, настільки несумісним з моїм сприйняттям світу, що я буду жити у фантазії, де це не є релевантним і відповідно поводитись.

— Є психологічні особливості переживання факту «втрати» і перше, що робить зазвичай людина, — це заперечує втрату. Це також може мати місце. Зараз ми усі втрачаємо контроль й ілюзію контролю.

Інколи людині складно буває побачити причинно-наслідкові зв’язки або вона робить спроби виштовхати за межі своєї свідомості ту катастрофу, свідком якої стала (повернувшись, наприклад, з Італії).

— Якщо інші країни світу до сьогодні жили більш-менш спокійно, українці постійно перебували у напрузі: Майдан, війна, економічні труднощі. Це нас загартувало?

— Всі люди — різні, і українці також різні. Люди зі сильним темпераментом загартувалися. Ми усі — «ветерани Апокаліпсису». Починаючи від Чорнобиля (далі в історію я вже навіть не заглиблююся) і закінчуючи цією пандемією, на нашу долю випало чимало випробувань. Вміємо ідентифікувати небезпеку і правильно на неї відреагувати. Але для людей зі слабшим типом темпераменту, які більш схильні до тривожних розладів, цього може виявитися забагато, адже вони тільки-но відійшли від постійної напруги 2014−2015 рр.

— Виглядає на те, що старше покоління краще переносить чергове випробування, яке випало на нашу долю — мобілізувалося, скупило гречку-сіль і засіло по хатах. «Плюшеве», як я його називаю, не пам’ятає навіть кризи 2008 року, бо були ще дітьми і зараз може вперше зіштовхнутися з економічними труднощами. Але складається враження, що переймається тільки тим, що кінотеатри і піцерії зачинені…

— Покоління «Х» (народжені у 1965−1983 рр.) має досвід криз — чого тільки варті 1990-ті роки. Покоління Z, дитинство якого минуло більш-менш гладко (народжені у 1996−2010 рр.), немає імунітету до подібних ситуацій, і це пояснює, чому вони демонструють інші стратегії поведінки.

— Чи можна у всій цій ситуації знайти якийсь позитив? Наприклад, перед обличчям нових викликів українці знову демонструють згуртованість, підключаються волонтери, які забезпечують лікарні апаратами штучного дихання, а медиків — захисними костюмами.

— Люди й справді єднаються, спільно реагують на виклики. Але є ще один плюс — криза передбачає розвиток. Щоб справитися з кризою, мусимо активізувати наші ресурси. Якщо порівнювати кризу з хворобою, хворіти — це погано, але потім у людини формується імунітет. У психології є такий феномен «посттравматичного зростання», коли люди, потрапивши у складні обставини, перебуваючи на межі життя і смерті, пізніше переглядають свої життєві цінності, свій спосіб життя. Після пережитого їх життя стає більш усвідомленим, більш щасливим.

Фото з приватного архіву Валентини Паробій та архіву «ВЗ».

Підпис до фото: Психолог радить припинити «підгодовувати» свого «дракона», тобто тривогу і вчитися жити у невизначеності.