«Заздрість — як стовпи вздовж дороги. Можна розбивати собі об них лоба, а можна йти і на них не зважати…»

Цього року Україна має двох лауреатів Шевченківської премії в галузі літератури: Маріанну Кіяновську за по­етичну збірку «Бабин Яр. Голосами» і Тараса Прохаська — за збірку есеїв «Так, але…». Одна з українських літера­турних критикес назвала збірку Кіяновської «Радість болю бути почутим». Сама ж Маріанна каже, для неї все почалося з особистого без­межного болю… Які найважчі випробування долі довелося їй побороти? Чому вважає, що професії «письменник» насправді не існує? Які суми отримують автори від про­дажу своїх книжок? Про це поетеса, прозаїк, перекла­дачка, літературознавиця Маріанна Кіяновська розпові­ла в ексклюзивному інтерв’ю «ВЗ».

— Маріанно, кожен вірш у вашій збірці «Бабин Яр. Го­лосами» — манюсінькі життє­ві історії тих, кого під час Дру­гої світової війни фашисти розстріляли в Бабиному Яру (понад сто тисяч людей, пе­реважно євреїв). Це їхні спо­гади, мрії, думки перед смер­тю. Образи змальовували з реальних людей чи зі своєї багатої уяви?

— Уява моя насправді дово­лі бідна. Мені важко вигадува­ти історії. Особисто для мене все почалося зі смерті батька, з особистого безмежного болю. Але книжка не про це. Я не змо­гла б повторити її на жодному іншому матеріалі, наприклад, про Волинську трагедію. Досі не можу читати ці тексти. Тіло що­разу реагує на «голоси» з Ба­биного Яру, причому реагує ка­тастрофічно. Коли доводиться знову пропускати через себе цю трагедію, я хворію. Кілька ра­зів була на території Бабиного Яру — і щоразу після того надов­го випадала з життя… Щоб на­писати таку книжку, переважно спершу довго збирають матері­ал. У моєму випадку було навпа­ки. На момент написання віршів із «Бабиного Яру. Голосами» я мало знала про цю жахливу тра­гедію, навіть книги Кузнецова про Бабин Яр тоді ще не читала. Лише через декілька місяців піс­ля того, як написала всі тексти, почала уточнювати у знайомих, які глибоко знають історію Киє­ва, історичні факти про трагедію в Бабиному Яру. Мене саму шо­кувало, що ці вірші здаються на­писаними з документів. У них, як виявилося, точні навіть наймен­ші деталі. Досі пам’ятаю кожну людину з кожного вірша, запа­хи, звуки, кольори, вогкуваті від сліз і поту рукави пальт і жакетів, щільність повітря над натовпом, фізичний біль, піт між ключиця­ми. Але при цьому не знаю, звід­ки до мене приходили ці вірші…

— Після виходу збірки у світ у ваших віршах люди впізнава­ли своїх родичів чи знайомих?

— Так. Кілька абсолютно різ­них і незнайомих між собою лю­дей казали, що у моїх віршах імена збігаються з іменами їхніх родичів, які загинули в Бабино­му Яру. Для мене переліки імен — особлива та справді безцін­на властивість книжки «Бабин Яр. Голосами». Адже більшість жертв Бабиного Яру навіть че­рез 75 років після трагедії — без­іменні. Це послання від «мерт­вих» і «ненароджених» до своїх «живих земляків».

— Скільки цього року було подано творів на Шевченків­ську премію?

— Не цікавилася ні кількіс­тю творів, ні кількістю номінан­тів. «Бабин Яр. Голосами» ви­сунув на Шевченківську премію Михайло Назаренко, професор Київського університету, глибо­кий знавець біографії і творчос­ті Шевченка.

— Шевченківську премію (в межах 200 тисяч гривень) розділили між вами і Тарасом Прохаськом. На що витрати­те кошти?

— Колись давно майже всю премію CEI Fellowship for Writers in Residence, а також майже всі свої заощадження (справді ве­лику суму), я позичила своєму видавцеві Леонідові Фінкель­штейну, але він виявився шах­раєм. Ошукав кількасот людей, зокрема і мене. Я тоді втрати­ла еквівалент майже повної вар­тості однокімнатної квартири у Львові. Фінкельштейн симулю­вав хворобу і зник, не віддавши боргів. Свою другу грошову пре­мію — тисячу доларів від журна­лу «ШО» — я доклала до бюджету мого власного проєкту «Від ве­ликого до малого» та провела на ці гроші церемонію вручення першої премії «Великий Їжак». Третю грошову нагороду — пре­мію імені Шолома Алейхема у 20 тисяч гривень — витратила на ді­агностику і лікування важкої хво­роби. Зараз, у світову пандемію коронавірусу, на перший погляд велика сума за місяць може зне­цінитися, тому боюся мати пла­ни, бо невідомо, чим усе закін­читься. Рік тому я поїхала б на кілька місяців до Індії, а нині на­віть поїздку в сусідню область неможливо запланувати.

— Ви — засновниця і дирек­торка незалежної літератур­ної премії «Великий Їжак» для авторів україномовних кни­жок для дітей. Для якого віку найважче писати книжки?

— Для дітей і підлітків. Діти відразу відчувають фальш. Їх не переконаєш, що книжка добра, якщо вона їм не подобається. Підлітка теж не переконаєш і не змусиш читати насилу, якщо він не хоче, бо в цьому віці хочеть­ся бунтувати. Книжка мусить по-справжньому захопити. Окрім того, не так уже й багато сюже­тів і тем. Скільки можна написа­ти віршів про котиків і зайчиків? Скільки повістей — про перше шкільне кохання? Кожне наступ­не покоління авторів має перед собою дедалі більше викликів. Тим більше, діти нині дуже від­різняються не тільки від поколін­ня своїх батьків, а й від поколін­ня своїх, старших на 5−10 років, братів і сестер. Вони ростуть з іншими ґаджетами, в них інакше працює уява, пам’ять, у них інші механізми сприйняття.

— В Україні багато тала­новитих літераторів, чима­ло літературних премій, Фо­рум видавців, Книжковий Арсенал. Все це добре, але… Всесвітнього дня письменни­ка (3 березня) у нас не при­йнято відзначати як профе­сійне свято, такої професії як письменник немає, літера­тори самі піарять свої твори, самі їх продають. Таке вра­ження, що письменництво в Україні покинуте державою напризволяще…

— Професії «письменник» не існує, як не існує професії «кіт». Ти або є ним, або не є. При цьо­му автор може бути біологом (як Тарас Прохасько), лікарем (Рабле чи Булгаков), юристом (Квітка-Основ'яненко). День лі­тератури, День поезії — так, але не «День письменника». «Пе­рекладач» — це професія, нато­мість чи «письменник» професія — беруть сумніви. Письменни­кам треба просто не заважати існувати в межах їхніх екосис­тем. Не заважати рости.

— На гонорари від продажу книжок письменнику вижити важко. Скільки ж то книг тре­ба написати, щоб жити до­стойно?

— Це питання жанру. Пер­ший (тисячний) наклад роману «Улліс» Джойса продавався май­же десять років і ніяк не міг про­датися навіть за ціною фактичної собівартості (груба книжка), а нині примірники з того першого паризького накладу коштують на аукціоні понад 300 тисяч дола­рів кожен, з автографом — удвічі дорожче. Щодо українських ав­торів. Андрій Курков у 2013 році сказав в інтерв’ю, що гонора­ри Люко Дашвар на той час ста­новили 40 тисяч гривень за одну книжку. Я можу назвати пів сотні наших авторів, які живуть із са­мих лише доволі великих гоно­рарів, це зокрема Макс Кідрук, Андрій Кокотюха, Софія Андру­хович, Сімона Вілар (справжнє ім’я — Наталія Гавриленко). Але серед них немає поетів.

— Часто стикаєтеся із за­здрістю колег?

— Заздрість — як стовпи вздовж дороги. Можна розбива­ти собі об них лоба, а можна йти і на них не зважати. От ви стикає­теся зі стовпами? Я — ніколи!

— Буває, письменник — та­лановитий, але його ім’я ма­ловідоме, бо не вміє себе і свої книжки пропіарити. А ін­ший пише гірше, зате вміє лавірувати, «подавати» свої твори, розхвалювати так, що його ім’я — на слуху…

— Справжні письменники пла­тять дуже високу ціну за «пра­во писати і малювати». В юності, молодості, коли автор ще дуже мало розуміє про себе і світ, сла­ва і визнання здаються найваж­ливішими з усього. Потім доро­ги літераторів розходяться. Для одних опінія з боку критики за­лишається важливою, для ін­ших — ні. У Шевченка є викрес­лений варіант одного рядка з вірша «Слава»: «і курвила з Ми­колою» (йдеться про російського самодержця). Так от: слава і те, що нині називають «піаренням», здатні «курвити». Тому славу і «пі­арення» бажано ігнорувати. Для справжнього письменника є на­багато важливіші питання, ніж слава, популярність, наклад його книжок або гонорар. Він працює з майбутнім.

— Читала, у 16 років ви пе­режили клінічну смерть. Ска­зали про це так: «У мить, коли зупинилося серце, я жодної секунди не переставала ду­мати… Смерті насправді не існує»…

— Насправді мені довелося пе­режити дві клінічні смерті. Півто­ра року тому у мене вдруге зупи­нялося серце. У мене є два фото: одне — за два місяці до зупин­ки серця (зробила письменниця Мар’яна Савка на Книжковому Арсеналі), друге — через місяць після цього. За один тиждень моє обличчя змінилося більше, ніж за наступні півтора року. На­певно, ці фото є своєрідним «ре­човим доказом» того, про що ви питаєте, а я не знаю, як відпові­сти. Так, смерті не існує. Вірю у воскресіння, для мене це і віра, і знання. Моє свідчення — моє тіло, моє (вже не перше) чудесне зцілення Божою ласкою від хво­роби.

— Як це: мати дружину і ма­тусю — письменницю?

— Мені пощастило з найближ­чими. Людина, яка творить, зму­шена бути егоїстичною і его­центричною, принаймні в деякі моменти, інакше не напишуть­ся романи, ораторії і полотна. Я дуже комфортна у співіснуванні людина, окрім випадків, коли си­джу за робочим столом. Багато років тому постало питання, в які моменти і наскільки мене мож­на відривати від письма. І ста­ло зрозуміло: ніколи. Від редагу­вання, перекладу — можна (хоч і не варто), а від письма — ніколи, нізащо, окрім справді невідклад­них випадків. Це єдиний такий мій священний час. Якби всього цього не сприйняла моя сім’я, я жила би сама.

— Чи вистачає часу для при­готування чогось смачненько­го для себе та сім’ї?

— Смаколики геніально випі­кає моя 24-річна донька, а я вже кілька років заходжу на кухню, тільки щоб зробити трохи сала­ту чи заварити каву. Вареники востаннє ліпила у мами на кух­ні ще в десятому класі. Мій час — час фрілансера, тобто на при­готування їжі він би знайшовся, але останнім часом я погано до цього надаюся, хоча ще недав­но готувала в сім’ї лише я. Я не цікавлюся ніякими рецептами, мене не приваблює сфотогра­фована їжа. Але при тому я за­вжди була і буду гурманом, чут­ливим до найтонших відтінків смаку. Не купую напівфабрикатів і не вживаю з продуктів тварин­ного походження, яких не їдять наші коти. Їжа в мене або дуже корисна, яку готую собі сама, або дуже смачна, приготовлена «гномиками» або донькою.

— Без чого неможливо бути щасливим?

— Без людей, яких любиш, які роблять тебе кращим, ніж ти є насправді, з якими можеш діли­тися найпотаємнішим, яким мо­жеш віддавати. Без ідеалу, який допомагає формувати себе че­рез радість та випробування. Без відчуття Божої ласки, Божої присутності, — і що все має сенс. Вірю в безсмертя, у незнищен­ність душі. Без цієї віри, напевно, не була б собою. Моє життєве кредо: бути «живою», бути Лю­диною, мати серце і працювати з майбутнім…