Передплатити Підтримати

За життя художник Осип-Роман Сорохтей не мав жодної персональної виставки

Про несправедливо призабутого митця, виставка якого триває у Палаці Лозинського, розповідає онук Роман Сорохтей

Роман Сорохтей

Осип Сорохтей — митець із непростою драматичною долею, довгі роки його твор­чість була поза межами мис­тецтвознавчих досліджень. Митець імпровізував у кари­катурі, був дуже вибагливим у техніці рисунку. Образи видатних людей минулого художник трактував з позицій свого часу, під власним ку­том зору. У багатьох портре­тах застосовував елементи дружнього шаржу і гротеску, поєднані з глибоким філо­софським змістом. Творчий доробок Осипа-Романа Сорохтея, життя якого обі­рвалося на 50 році, — понад тисяча робіт, а на виставці, що діє у Палаці Лозинсько­го, представлено лише 200 робіт, зібраних із трьох му­зеїв та приватних колекцій. Виставка — спільний проєкт Львівської національної га­лереї мистецтв імені Бориса Возницького, родини Оси­па Сорохтея та Благодій­ного фонду «Руст». Яким він був — ху­дожник Осип Сорохтей, журналістові «ВЗ» розповів його онук Ро­ман Сорохтей.

— Пане Романе, відкрила­ся виставка вашого дідуся Осипа Сорохтея — на жаль, сьогодні трохи призабутого художника. З якою метою ви саме зараз вирішили органі­зувати цю виставку?

— Основна мета приурочена до 130-річчя від дня народжен­ня Осипа-Романа Сорохтея. Насамперед планували орга­нізувати її концептуально — зі­брати твори зі всіх приватних і державних структур, де могла би бути спадщина Сорохтея, та оформити цю спадщину за на­прямами діяльності цього ху­дожника. А згодом перенести в інші міста і музеї, які би хотіли експонувати цю виставку.

— Тобто ця виставка зараз буде мандрівною…

— Після Львова наступним містом буде Івано-Франківськ, оскільки художник левову част­ку свого життя провів у Ста­ніславові (тепер Івано-Фран­ківськ. — Г. Я.). Після закінчення Краківської художньої академії Осип Сорохтей отримав скеру­вання на вчителя малювання у Станіславську гімназію.

— Роботи, представлені на виставці, — групова збірка, тобто трохи ви дали, ще тро­хи — музеї. Як вдалося вдома зберегти дідусеві роботи?

— У Осипа Сорохтея було двоє дітей: донька Христина і старший син Ярослав, тобто мій тато. На жаль, мій батько також рано відійшов у кращий світ. Осип Сорохтей помер у 50-річ­ному віці, стільки ж було моєму татові, коли його не стало. Діду­сева спадщина, яка була част­ково у нас, а частково у його молодшої доньки, збереглася, і ми постаралися разом з бать­ком її каталогізувати, оформити і зберегти. На жаль, персональ­них виставок за життя у дідуся не було жодної. Була одна по­смертна (Осипа Сорохтея не стало у 1941-му. — Г. Я.) 1942 року у Львові. Ну, а далі війна, голод, то було не до виставок. Бабуся наша (Марія Карп’юк), дружина Осипа Сорохтея, пе­ребралася до Снятина. Дідусь у Снятинській гімназії вчителював після Станіславова, і саме там народилися мій батько та тітка Христина. Після смерті діда ця спадщина спочатку була у Сня­тині, а потім частина перейшла до тітки Христини Сорохтей, яка була редактором при універси­тетському виданні «Вища шко­ла», а інша — до мого батька Ярослава Сорохтея. За радян­ської влади, на жаль, Сорохтей пішов у забуття. І це було дуже прикро.

— Не можна було організу­вати його виставку за Союзу лише тому, що він був забо­ронений?

— З різних причин. Основним лейтмотивом його творчос­ті була релігійна тематика. На­приклад, єпископ Хомишин на прохання Митрополита Андрея Шептицького замовив Сорох­тею твір «Зняття з хреста», який, до речі, представлено на ви­ставці. Ми спеціально звертали­ся в Івано-Франківську єпархію УГКЦ, бо цей твір зараз є осно­вною іконою у греко-католиць­кій катедрі Івано-Франківська. У різні роки Осип Сорохтей ство­рював «свої» Хресні дороги. Ма­буть, саме релігійний напрям і не давав змоги атеїстично­му совєтському світові дозво­лити, щоб такий самобутній ху­дожник раптом проявляв себе у невигідній сакральній тематиці. Лише видатному мистецтвоз­навцю, твердому сподвижнику української культурної пам’яті Борису Возницькому вдалося якимось чином переконати пар­тійне керівництво і влаштувати першу виставку у 1971 році.

Виставка за допомогою мис­тецтвознавиці Олени Ріпко, яка зараз живе в Ізраїлі, стала на­ступною.

— Чула, що ваша бабуся, дружина Осипа Сорохтея, також була художницею…

— Бабуся Мануха (Марія) Карп’юк також була мистки­нею. Свого часу вона була най­кращою ученицею школи Нова­ківського. Потім вона поїхала навчатися у Париж і, за перека­зами, там познайомилася з Со­рохтеєм. Тоді дідуся перевели у Снятин, і там вони побрали­ся. Бабуся розповідала про на­вчання у Луврі, інших закладах, однак підтверджень її перебу­вання там немає. Ми, онуки, ціле літо перебували у Сняти­ні, тож від бабусі багато чого довідувалися. Вона показува­ла твори Осипа Сорохтея, роз­повідала про його побут. При­гадую, у хаті було дуже багато музики. Наприклад, стояв гра­мофон, а поруч було багато старих платівок.

— Не хотілося той грамо­фон розкрутити і подивити­ся, як він діє?

— Ой, та хотілося, і не раз (сміється. — Г. Я.). Але у бабу­сі було таке правило, що у дві кімнати у цьому величезному будинку ми не мали права за­ходити. Там були особисті речі Сорохтея, такий мінімузей. У нас була няня, яка пристала до Сорохтеїв у часи голоду у 30-ті роки, і стала для нас членом ро­дини. Виховувала мого батька і тітку, а потім і нас.

Пригадую, з бабусею ми хо­дили в гості до її сестри Ната­лі Карп’юк, яка була дружиною Марка Черемшини. У неї також було дуже велике обійстя у цен­трі Снятина, яке у совєтський час переполовинили. В одній половині жила родина, в іншій зробили Музей Черемшини. На жаль, моя бабуся не розвивала своєї мистецької діяльності, а присвятила себе повністю ро­дині, чоловікові і його праці над художніми творами.

— Чи не думали ви над тим, щоб бабусині твори також виставити разом з дідусеви­ми?

— Теперішній куратор ви­ставки у Львові Мар’яна Мак­симів-Данилиха захопилася не­ординарністю Сорохтея і його сім’ї. Наступну виставку мріє­мо зорганізувати у Музеї Но­ваківського, який зараз актив­но розширюється. Ми хотіли б показати для загалу роботи Манухи Карп’юк, яка є не менш талановитою, ніж Осип Сорох­тей. На жаль, її робіт залишило­ся небагато, бо на першій ви­ставці Школи О. Новаківського (1928 р.) польські шовіністи зни­щили багато творів молодих ху­дожників-українців. З тих творів, які вона виставляла, залишив­ся лише один — профільовий портрет Осипа Сорохтея, який представлений зараз також на виставці у Львові. Бабуся каза­ла до чоловіка: «Вчителю (так вона його називала), ви маєте якесь провидіння: зі всіх знище­них творів залишився лише ваш портрет». І підписалася: «Ману­ха Карп’юк».

— Так виходить, що тільки дві роботи залишилися?

— Велика частка є у музеї Че­ремшини, у сестри Наталії. Ми її називали тета Таля. У тети Талі з Черемшиною, на жаль, не було дітей, то ми були для них як їхні рідні діти. Тета Таля була значно старшою від ба­бусі. Родина Черемшини була заможною, і у своєму вели­чезному маєтку приймали мис­тецьку еліту не лише Снятина, а й Станіславова. До них час­то приїжджали Василь Стефа­ник, Іван Франко. Вони навіть організували Радикальну пар­тію і попросили бідного, але дуже розумного чоловіка — Іва­на Франка об’єднати усі зусил­ля для лобіювання української ідеї в австро-угорському пар­ламенті. І це все творилося у Снятині, у маєтку Черемшини.

— Що ще бабуся згадувала про Осипа Сорохтея?

— Бабуся розповідала, що, попри те, що дідусь був дуже музикальний чоловік, він був замкнутий. Грав на гітарі, гар­но співав і мав гарний го­лос. Ми разом з моєю дружи­ною Інною Дмитрук-Сорохтей, яка є заввідділом реставрації у Львівській національній гале­реї мистецтв імені Бориса Воз­ницького, докладаємо чимало зусиль, щоб отримати якомо­га більше матеріалу про Осипа Сорохтея. Колега з Краківської академії мистецтв розпові­ла дружині, що у Кракові зараз експонується виставка худож­ника Яна Гринковського — од­нокурсника мого дідуся. І що на цій виставці є згадки про Со­рохтея і акварельний портрет, авторства Гринковського. Ми відразу поїхали туди, і куратор показав нам цей малюнок. Оси­па Сорохтея важко не впізнати. Ян Гринковський зобразив Со­рохтея з гітарою під час співу. Це відкриття для нас дуже ва­гоме, бо багато свідчень було про те, як дідусь грав на гітарі, як гарно співав українські пісні і як багато він їх знав. Але ніде не було зафіксовано його з інстру­ментом у руках. Ми зв’язалися з дружиною Яна Гринковсько­го, яка мешкає у Парижі, вона дала дозвіл на репродукцію цього твору на нашій виставці у Львові, а також на опублікуван­ня спогадів свого чоловіка про Сорохтея.

Осип Сорохтей роз’єднався з польською групою під час Першої світової війни. Частина польських студентів-художни­ків пішла у Польський легіон, а українці, яким себе вважав Со­рохтей, пішли в Український ле­гіон. І він разом з іншими худож­никами — Січовими стрільцями створив пресову службу, в якій у мистецький спосіб висвітлю­валося життя Січових стрільців. Вони писали вірші, створюва­ли театральні постановки, ма­лювали шаржі. Як відомо, Со­рохтей прославився своїми шаржами. І це все робилося у військовому форматі під час ві­йни.

— Але ж його батьки не були українцями…

— Так. Батько був чех, мама — полячка. Моя мама згадувала, як вони з татом їздили до його сестер у Польщу. Жодних натя­ків на українськість не було. З усієї родини українцем себе по­зиціонував лише Осип-Роман Сорохтей. Патріотизм Сорохтея і його українське спрямування і переконання були гідні уваги і є прикладом для теперішньо­го молодого покоління та на­ших наступників. Бо так любити Україну і так нею захоплювати­ся могла лише людина великого духу і великого польоту.

— Ви — інженер, тобто ху­дожником, як ваш дідусь, не стали…

— Такі люди, як Осип-Роман Сорохтей, це люди поза часом. Протягом життя я разом з бра­тами — молодшим і старшим (на жаль, старший брат нещодав­но відійшов у засвіти) вивчаю і зберігаю спадщину свого ді­дуся. На людях такого рівня, як Осип Сорохтей, тримається наша культура.

Фото авторки