«Не хотіла миритися з думкою, що усе життя буду на других ролях»

Українська поетеса, дитяча письменниця, літературознавиця, головна редакторка й співзасновниця «Видавництва Старого Лева», громадська діячка… Цей перелік можна продовжити, бо Мар’яна Савка вміє здивувати. І, як сама зізнається, любить сама собі кидати виклики і з честю їх приймає. Та серед усіх її проєктів є один найголовніший. У 42 роки Мар’яна народила первістка — Северина. А потім почала писати пісні, які сама виконує, відкрила у собі талант художниці. Про пісні, картини, які намалювала для фонду «З янголом на плечі», проблеми українських видавництв та про те, як можна розпочати життя з чистого аркуша, Мар’яна Савка розповіла в ексклюзивному інтерв’ю журналістові «ВЗ».

— Мар'яно, ви — видавець, поетеса, співачка… А тепер ще й зняли кліп разом із відо­мим режисером та актором Ахтемом Сеїтаблаєвим. Як народився кліп?

— Ми спочатку не мали ідеї знімати кліп, а лише хотіли запи­сати промоційне відео до виста­ви-концерту «Не відпускай». Але режисерка й операторка Олена Чернінька пішла далі, і зі знято­го матеріалу постала ціла істо­рія. Отож одночасно із синґлом на пісню «Колихай», яку я записала на львівській студії FoniЯ records, з’явився на YouTube-каналі і кліп. Проєкт «Не відпускай» — це для мене дуже серйозна план­ка. Коли генеральний дирек­тор Українського радіо Дмитро Хоркін запропонував нашому тріо «Мар'яничі», у якому, крім мене, ще піаніст Юрій Рома­нів та гітарист Сергій Гурін, ви­ступити з Оркестром народної та популярної музики Україн­ського радіо під орудою Михай­ла Пікульського, я подумала, що це справжній виклик. Було тро­хи лячно. Але на першій репе­тиції з оркестром зрозуміла, що насправді мої пісні, оркестровки до яких створив Сергій Гурін, у такому виконанні звучать добре.

Я не хотіла звичайного кон­церту. Моя сильна сторона — по­єднання текстів і музики. Щось посередині між виставою і кон­цертом, між кабаре й поетич­ним перформенсом. Тому я з нуля написала тексти для діалогів, які творять сценарний кіс­тяк нашого дійства, а музич­ною основою є 12 пісень. Для реалізації мого задуму мені був потрібний сильний парт­нер, професійний актор, з ве­ликим досвідом і сильною ха­ризмою. Інших варіантів, окрім Ахтема Сеїтаблаєва, навіть не розглядала. Залишалося лише переконати Ахтема, що йому це може бути цікавим. І допоміг мені у цьому мій добрий друг Алім Алієв.

Коли ми обговорювали сце­нарій, я відкрила для себе, на­скільки Ахтем є крутим режисе­ром. Він давав багато хороших режисерських підказок для на­шого концерту-вистави. Сю­жет кліпу перегукується із сю­жетом вистави. Двоє людей, які випадково зустрілися в аеро­порту, — тут починається їхня іс­торія. У кліпі ключову роль зігра­ла моя книжка «Оптика Бога».

— Маєте акторські задат­ки. У вашому дитинстві, а по­тім у юності сцена була при­сутня…

— Мій перший запис у трудо­вій книжці — актриса Львівсько­го драматичного театру ім. Леся Курбаса. У дитинстві театр фор­мував мене як особистість. Мій батько і досі режисер народ­ного театру. Йому зараз май­же 81 рік, але сцена для нього є сенсом його життя. Татів театр у моєму рідному містечку Ко­пичинці Тернопільської облас­ті — це школа життя. Я з дитин­ства знала багато п’єс, бо була присутня на репетиціях і мо­гла бути суфлером, потім гра­ла у виставах, їздила на гастро­лі. Театр був моїм світом з його специфічним запахом реквізи­ту, гриму, куліс і сцени.

— Але ви все ж таки вибра­ли університет…

— Страшенно любила писати. Хотіла стати професійною пись­менницею, але не знала, що в університеті цього не вчать (смі­ється. — Г. Я.). Студенткою пішла у театральну студію Львівсько­го театру імені Курбаса. Я дуже багато чого навчилася в цьо­му театрі, зокрема володіти своїм тілом і голосом. Але про театр довелося забути у силу багатьох причин, найперша з яких полягала у тому, що я не знала, як вижити у цьому міс­ті, у якому не мала родичів, не мала ні власного житла, ні до­даткового заробітку. А на ставку актриси другої категорії я про­сто би не прожила. Окрім того, я не бачила себе у майбутньо­му великою актрисою і не хо­тіла миритися з думкою, що я усе життя можу бути на других ролях. Тому я пішла з театру і шість років працювала у Бібліо­теці імені Стефаника молодшим науковим співробітником. Я за­ймалася там бібліографією та історичним дослідженням пре­си, але також розуміла, що це не моє. А тепер розумію, що най­більш моїм у житті завжди була сцена. Просто вона була бага­товимірною, в різних іпостасях. Бо як видавець я також на сце­ні, в публічному просторі, я лю­блю свої ролі як модератор, як читець, перфомер. Коли робила презентацію своїх книжок, за­вжди намагалася зробити з цьо­го креативне дійство.

— Ви — співзасновниця «Ви­давництва Старого Лева», об­сяги виробництва якого з кож­ним роком зростають. Що можете сказати про сучасну українську книжку, літерату­ру? Вони розвиваються чи на нас усе ще суне російський книжковий ринок?

— Займаюся цією справою вже 18 років. Була свідком різ­них періодів на книжково­му ринку. Наприклад, після По­маранчевої революції була одна з дуже серйозних криз, коли за­кривалися книгарні через плу­танину з ПДВ, потім у 2008 і 2009 роках нас накрила еко­номічна криза. До Революції гідності український книжко­вий ринок завжди був дуже вто­ринним. Він не був українським за своєю суттю. Ми були ніби у приймах у російського рин­ку. І це було дуже дивно, бо ж це українська територія і укра­їнські книгарні. Після революції відбувся такий серйозний струс на книжковому ринку, він пере­структуризувався і став україн­ським. Видавці повірили у свої сили і почали заповнювати по­рожні ніші. Але зараз маємо си­туацію, коли після стількох років починаємо втрачати свої пози­ції, і російські книжки заходять дуже впевнено і вільно.

— На це вплинули, мабуть, і вибори нового президента?

— Російські книжки заходи­ли на наш ринок ще до вибо­рів, за попередньої влади. За­вжди існували певні законодавчі ворітця, через які можна було ввозити російські книжки. Є установи, які ліцензують росій­ські книжки, і якщо вони не не­суть антиукраїнського зміс­ту, вони йдуть на український книжковий ринок. Як би нам не було шкода, але наші громадя­ни їх купують. Оскільки це ко­мерція, то книжкові мережі мимоволі роблять свій вибір — беруть російські книжки і торгу­ють ними. З іншого боку, росій­ські видавці почали заходити на український ринок зсередини.

— Це як?

— Відкривають тут українські філії і стають ніби українськими гравцями. Так, в Україну зайшли російські «Самокат», «Альпіна Паблішер», «Форс», Book Chef, а тепер і «Ріпол». Вони тут зареєструвалися, платять в українську казну податки, але все одно це російські власники, і в кін­цевому результаті гроші з прода­них книжок — це їхній капітал. Це російські книжки, які не будуть в Україну завозити, а які в Україні будуть друкувати! І це — найбіль­ша небезпека. Вони будуть від­бирати покупця і забирати вну­трішні ресурси ринку. І ще одна проблема: на нашому книжково­му ринку немає спільної стратегії між учасниками ринку.

— Тобто кожен за себе?

— Так. Я не бачу наразі го­товності між чільними гравця­ми ринку — і видавцями, і кни­готорговцями, випрацьовувати спільну стратегію, яка би пра­цювала загалом на ринок, а не на конкретного гравця. Навпа­ки, ми є свідками протидій між конкурентами. Це підриває ри­нок зсередини і робить його хит­ким. Тому наша позиція — творити власну мережу і покладатися го­ловним чином на себе.

— Як змусити українського читача взяти до рук книжку?

— Треба намагатися пробу­дити любов до читання різними способами. Це велика щоден­на робота. Головне — не втрати­ти зараз дітей, бо потім ми втра­тимо дорослих. Тому велика увага має бути зосереджена на дітях і промоції читання в дитя­чих аудиторіях. Вважаю, Україн­ська держава стратегічно мала би думати про те, що тільки пра­цюючи дуже прицільно з шкіль­ною та дошкільною аудиторі­єю, можна буде щось змінити у майбутньому. Для цього треба змалечку робити їх освіченими людьми, національно свідоми­ми. Якщо у нас підніметься рі­вень освіти і культури, у нас і з економікою все буде гаразд.

— Вже стала крилатою фра­за про те, що у 40 років життя тільки починається. І те саме можна сказати про вас, коли ви у 40 років розпочали життя з чистого аркуша. Як це?

— У якийсь момент у мені про­кинулася сміливість, яка завжди у мені була, але я її якось так пригальмовувала, не дозволя­ла собі бути на 100 відсотків со­бою. Мені часто доводилося пристосовуватися до інших лю­дей, аби всім було добре.

— Справжня українська жін­ка…

— Саме так. А в якийсь мо­мент зрозуміла, що буде добре всім, коли буде добре мені. А мені не буде добре доти, поки я не почну реалізовувати те, що є всередині мене. І все почало­ся з реалізації мого основного проєкту, коли у 42 роки народи­ла сина. Мені з ним надзвичай­но цікаво. Я ніколи з ним не роз­мовляла як з дитиною. Лише як з дорослим. Завжди думала, якщо якесь слово він не зрозу­міє, то запитає, що воно озна­чає. І Северин так і робить. У нього такий лексичний за­пас, що я іноді сама дивуюся, як п’ятирічна дитина може це все вмістити у своїй голові.

— Ви казали, що у вас ще є одна сміливість.

— Коли мені було 45, зрозу­міла, що хочу продовжити свої творчі пошуки на сцені. Замість того, щоб піти святкувати свій день народження, я зробила перформанс зі Славком Нуди­ком, оркестра «Вітто». Я читала вірші, а наприкінці я зі Славком заспівала. А потім влітку мені за­пропонували поїхати на фести­валь «Острів Європи» у Вінницю, де я мала читати вірші. Але про­сто читати вірші не цікаво. То я задіяла музикантів Юрка Рома­ніва і Сергія Гуріна, з якими зна­йома понад десять років. Нам вдалося зворушити публіку. На­віть звукооператор сказав, що вражений нашим виступом. Ми були окрилені і зробили кілька концертів у різних містечках. Це був проєкт з народними пісня­ми. А з листопада я почала сама писати пісні. На сьогодні я маю 20 авторських пісень.

— Сина ви народили у дру­гому шлюбі. Не боялися зно­ву обпектися після першого невдалого заміжжя?

— Чому невдалого? Ми про­сто розійшлися, бо у нас за­кінчився цей етап. З Юр­ком ми в добрих стосунках і досі, підтримуємо одне одно­го, п’ємо каву. Юрко приходить на мої концерти. Не треба нічо­го боятися. Навіть коли у жит­ті трапляються такі етапи, коли вичерпуються стосунки з ки­мось чи залишаєшся сам — важ­ливо залишатися в гармонії зі собою. Якщо у якихось стосун­ках ти йдеш проти себе, треба задуматися, чи тобі ці стосунки потрібні. Люди не повинні мучи­ти одне одного. Насилу жити, бо так пише книжка, чи пережива­ти, що люди скажуть, — не варто. Я давно перестала дослухати­ся до того, що скажуть люди, це дуже полегшує життя.

— І ще щось ви недавно у собі відкрили…

— Зрозуміла, що вмію малю­вати. У дитинстві у мене було таке захоплення. А коли поча­ла співати, писати музику, мені захотілося спробувати щось намалювати. Взяла фарби у дитини і спробувала. У мене ви­йшло. Чому не малювала рані­ше? Мабуть, тому, що у мене не було фарб і відповідних пензли­ків (сміється. — Г. Я.). І коли я собі купила папір і фарби, зро­зуміла, що я ще й аквареліст. Розвиваюся у цьому напрямі і маю величезну потребу це ро­бити. Повертаюся додому і, яка би не була втомлена, мушу на­малювати якусь квітку. І втому як рукою знімає. Це така моя мис­тецька автотерапія. Востаннє зробила такий челендж: 14 днів поспіль малювала по одній робо­ті і виставляла на продаж в Інтер­неті, щоб зібрати кошти для фон­ду «З янголом на плечі». Тішуся, що зібрала 15 тисяч гривень за 14 днів для спільної мети — долу­чилася для закупівлі обладнання для онкохворих дітей.