«Платив кілька крон кондуктору трамвая, щоб на зупинці оголошували «Фабрика Івана Левинського»

«Керамічний код Івана Левинського» — так називається ви­ставка, яку відкрили у Музеї етнографії та художнього про­мислу. Хто такий Іван Левинський? Мало хто знає, що саме цей чоловік був талановитим архітектором, який спроєкту­вав Львівську оперу, залізничний вокзал та інші неймовірно красиві будівлі нашого міста. Мета виставки — показати не­відомий, прихований, таємничий світ інтер’єрів Івана Левин­ського — той, який львів’яни і гості міста не мають можливості побачити. Насамперед через те, що він був знищений не лише через лихоліття, совєтський режим, а й через те, що тепер усі брами на замках. Та й через нові стилі інтер’єри часто змінюються. А печі, що були зібрані з кахлю, виготовленого на фабриці Івана Левинського, були розібрані і викинуті на смітник. Тому, якщо Левинського на будинках можна «побачити» і уявити, як він модерував місто, то всередині ці «родзин­ки», створені ним, не може побачити майже ніхто. Взявся за створення цієї неймовірно цікавої експозиції заступник директора з музейної і наукової роботи Музею етногра­фії та художнього промислу Андрій Кліма­шевський.

— Пане Андрію, з якою ме­тою ви організували цю ви­ставку?

— 2019 рік був оголоше­ний роком Івана Левинського в Україні. Найгучніше цей рік від­значають саме у Львові серією презентацій виставок. І наша виставка не перша.

— А чому саме у Львові?

— Бо Іван Левинський — най­більший будівничий Львова за всю його історію, починаючи від княжих часів. Жоден будів­ничий і архітектор не збудував стільки будівель на території не лише міста Лева, а й в Укра­їні загалом. Його архітектур­но-проєктне бюро збудувало таку кількість споруд, що вона є сумарно більшою, ніж було збудовано, скажімо, такими знаменитими віденськими ар­хітекторами, як Отто Вагнер та Антоніо Гауді. Досить згадати, що Левинський та його фірма збудували ряд будівель, які досі вважаються візитівками нашо­го міста.

— Наприклад…

— Оперний театр, залізнич­ний вокзал, страхове товари­ство «Дністер» (будинок на розі Руської та Підвальної), головний корпус Лісотехнічного інсти­туту. Левинський змодерував розкішний містобудівельний вузол — це район Нового сві­ту, або, як тоді казали, Касте­лівки (вулиці Чупринки, Котля­ревського, Богуна). І допомагав йому у цьому його вчитель Юлі­ан Захаревич. Два знамениті рондо — вулиця Академіка Бого­мольця, вулиця Донцова, Ака­деміка Павлова — усі ці будівлі і квартали спроєктувало архітек­турне бюро, яким керував Іван Левинський. Він приділяв ува­гу не лише будівлям, а й моде­рував інтер’єри, як кам’яниць, так і інтер’єри тогочасного жит­ла в Галичині. Починав свою ді­яльність як типовий архітек­тор австрійського періоду, який успадкував академічні підходи епохи історизму кінця ХІХ сто­ліття. Прикладом цього є тепе­рішній корпус Львівської полі­техніки, а раніше монастир, що майже навпроти собору Свя­того Юра. Левинський був та­кож одним із модераторів ор­ганізації львівських крайових виставок, зокрема 1894 року, куди приїжджав навіть цісар Франц Йосиф. Розумієте, лю­дина йшла в ногу з часом і зу­міла зрозуміти потреби модер­ну, перенести кращі досягнення віденської сецесії на галицький ґрунт. Фактично він став тим диригентом львівської сецесії, де в його оркестрі працювала плеяда видатних архітекторів-будівничих. Він вмів формува­ти творче середовище, бо жо­ден, навіть найбільший геній не може сформуватися сам. Його формують епоха, середови­ще та ідеї, що нуртують у цьо­му середовищі. Будучи люди­ною епохи, він водночас дуже активно співпрацював з видат­ними творчими інтелектуала­ми того часу, як-от художник Іван Труш, Митрополит Андрей Шептицький, який був ініціато­ром руху у пошуку української народної стилістики і впрова­дження в усі аспекти художньо­го життя епохи модерну. Пер­ша споруда у стилі українського модерну була створена у Льво­ві на вулиці Озаркевича — так звана дяківська бурса, яку фі­нансував Андрей Шептицький, і на фасаді якої були вперше вті­лені керамічні фризи зі стиліза­цією народних орнаментальних мотивів Гуцульщини та Карпат. Складалося враження, що бу­дівля прикрашена вишитими рушниками.

— А чому саме Гуцульщи­ни? Левинський походив з тих країв?

— Саме так. Він народився 6 липня 1851 року у Долині, що завжди була на стику з гуцуль­ським світом. Про гуцулів тоді говорили всі: від Львова — до Кракова і Відня. Франц Йосиф особливо захоплювався цією тематикою. Левинський, який виріс фактично у бойківському краї, в архітектурі впроваджу­вав бойківські елементи, а в де­корації вживав гуцульські моти­ви та їхній колір.

— А від кого він успадкував свій талант?

— Батько Івана, Степан Ле­винський, був директором на­родної школи у Долині, актив­ним ініціатором українського життя, розбудови різних сфер типу «Просвіти». Але, на жаль, він помер, коли Іванові було лише 7 років. Мама — німкеня за походженням, дуже активно займалася освітою дітей. Пе­реїхала з дітьми до Стрия, де Іван закінчив початкову шко­лу, згодом — до Львова, де він здобув освіту у Львівській ре­альній школі, тут і проявив свій талант до інженерії і будівни­цтва. А далі була Львівська по­літехніка, в якій вчився у най­видатнішого архітектора того часу — першого ректора Львів­ської політехніки та автора те­перішнього Музею етнографії Юліана Захаревича. Вони стали друзями і найближчими сорат­никами, які почали модерувати квартали тогочасного Львова. Левинський був не лише архі­тектором-будівничим, а й та­лановитим підприємцем. Ска­жімо, у 1878 році він запустив перше підприємство — фабри­ку кахлевих печей на вулиці Потоцького (теперішня вули­ця Чупринки), організував ціле фабричне містечко, що збере­глося досі. А потім пішли інші виробництва — плитки на під­логу, облицювальної для стін, фабрика дахівки. Іван Левин­ський — перша людина в Украї­ні, яка створила прообраз кор­порації.

Він створив те, що у той час одиниці робили у світі, — від цегляних заводів, вироб­ництво кахелю, фабрики штуч­ного каменю до фабрики дахі­вок. Власне його фірма вперше активно пропагувала новіт­ні залізобетонні перекриття. Не дерев’яні, а залізобетонні! Окрім того, Левинський ство­рив першу громадську будівлю у стилі сецесії (модерну) — зна­менитий пасаж Міколяша. Це був синтез не лише інженерно­го провідного начала, а й дуже правильно організованого під­приємницького хисту Левин­ського. Уявіть собі: на площі Мі­коляша було два кінотеатри, багато магазинів. Одне слово, це було те, що ми тепер нази­ваємо торговим центром. Ана­логічно було й із залізничним вокзалом, коли у 70−80-х роках ХІХ століття ринула економіч­на криза, Левинський першим здогадався, що треба зробити. Він поїхав до Відня і за рахунок особистих зв’язків зумів домо­витися з урядом Австрії про ви­ділення коштів на будівництво залізничного вузла. А іншу час­тину коштів вклав він сам. Та­ким чином з’явилися робочі місця, що вказувало на вели­чезний талант підприємця. А ще він вмів організувати рекла­му.

— Яким чином?

— Колія, якою їздить тепер трамвай № 2. Там є зупинка «Фабрика Левинського». 100 років тому такої зупинки не іс­нувало. Була інша зупинка на цій вулиці, але Левинський да­вав кілька крон кондукторові, і він оголошував пасажирам: «Фабрика Івана Левинського».

— Чула, що він був ще й дуже щирою людиною?

— До усіх він звертався «Моє серденько». Можливо, це було зумовлено тим, що на його під­приємствах працювало близько тисячі осіб. І запам’ятати іме­на усіх реально було неможли­во. Але на свій день народжен­ня для усіх накривав величезні столи. І цілий день працівники могли їсти та веселитися. На­прикінці дня він їм ставив від­працьований робочий день. А люди його поза очі називали «наш серденько». Була у ньо­го одна прикра історія. На під­приємстві пропав будівельний матеріал. Коли з’ясували, вия­вилося, що один працівник по­трапив у біду і вкрав ці будівель­ні матеріали. Таємно вивіз і мав добудовувати хату. Розкаявся. Левинський йому пробачив, по­ліції також не викликав. Поціка­вився, чому той чоловік не роз­повів про свою біду. І відразу дав доручення безкоштовно за­везти будівельні матеріали і до­будувати хатину тому чоловіко­ві за власний кошт.

— У нього не було сім’ї?

— Була. І у цьому шлюбі на­родилося двоє дітей. Але він не любив фотографуватися, бо мав природну ваду, — при наро­дженні була травма хребта, на­слідком якої став горб. Це була людина, яка здавала об’єкти «під ключ», навіть жартували, що він так багато працює, що майже ніколи не спить. Гене­рував неймовірну кількість ре­чей. А ще він пропагував здо­ровий спосіб життя, відкрив фабрику мінеральної води. І постійно шукав нові шляхи бу­дівництва. Будинки у той час стояли, як правило, сірого ко­льору. Колір не грав. Бо це вва­жалося ознакою несмаку. Мо­гла «грати» дахівка. Левинський першим почав масово впро­ваджувати колір — через кера­міку. Спочатку у цегляних об­рамленнях, за що його почали критикувати. «Краса не може бути пізнана глибинно до кінця сучасниками. Вона може бути зрозуміла лише їхнім нащад­кам, коли мине певний великий відрізок часу, — відповідав він на такі закиди. Якщо народ у тій красі побачить відображен­ня свого „я“, тоді ця краса мала би право існувати». До Левин­ського дух українського Львова мало відчувався. Через керамі­ку, народноорнаментальні мо­тиви Карпат український Львів ожив. Він не будував бюстів, як робили поляки, — Шопена, Міц­кевича, Костюшка, а своєю ке­рамікою створив оцю кольоро­ву палітру, на тлі якої польський Львів відійшов на другий план.

— Мабуть, він брав участь і у перекритті Полтви?

— Аякже! І в будівництві Оперного театру, інженерних сучасних споруд, модеруван­ні цілих районів і житла, фор­муванні нових художньо-деко­ративних форм. І всюди він був на перших ролях. Навіть у своїх вазах, де орнамент був «у голо­вній ролі». Він втілив у цих виро­бах ідею вишиваного рушника у вазах та інших художньо-деко­ративних формах. А ще він був великим патріотом. Коли при­йшла нова польська влада, пер­шою вимогою до Левинського, як одного з очільників україн­ської громади, було прийнят­тя присяги на вірність польській державі. Левинський відмовив­ся. Навіть попри те, що його дружина була полячкою. Його звільнили з Львівської політех­ніки, хоча усі польські професо­ри інституту написали петицію до польського уряду з вимогою відновити Левинського на по­саді. Але їм відмовили. І того ж 1919 року серце Івана Ле­винського зупинилося. Сто ро­ків нема серед нас цього вели­кого архітектора. Але будинки, спроєктовані ним, милують око львів’ян і туристів нашого міста.

Фото авторки