Передплатити Підтримати

«Для мене малярство — як наркотик»

«Ікони — мої творчі роботи, вони по суті своїй — молитва», — стверджує легендарний львівський живописець

Лев Скоп

Життєвій енергії легендарного львівського маляра Лева Скопа можна позаздрити. Незважаючи на усі життєві випробування, які випали на його долю, він не втрачає оптимізму і творить, творить, творить. Щойно відкрив у «Дзизі» благодійну виставку-продаж «365 святих на весь рік». Там можна споглядати і придбати надзвичайні за енергетикою ікони на давньому гонті — дерев’яних дощечках з церкви Святого Юра у Дрогобичі.

Цей проєкт — для лікуван­ня дружини пана Левка, відомої художниці та во­лонтерки Тетяни Думан. У неї діагностували онкологію. Уже були операція, хіміотерапія, од­нак потрібне подальше лікуван­ня.

Лев Скоп із дружиною Тетяною Думан.

Окрім того, що Лев Скоп — самобутній малярський талант, він ще й науковець, викладач, музикант, поет, драматург. А та­кож — громадський діяч і волон­тер. Вони разом із Тетяною від початку війни на сході збирали гроші на потреби військових, возили ікони на передову. Наші захисники кажуть, що ці ікони оберігають їх.

Про те, як прийшов до іконо­пису, скільки намалював ікон, про генетичний код кожної лю­дини та чому взявся перекла­дати твори Бруно Шульца, Лев Скоп розповів в інтерв’ю журна­лісту «ВЗ».

— Пане Левку, що для вас означає різдвяний час?

— Різдво — це дуже таке інтим­но-родинне свято. Це час, коли хочеться бачити близьких, рід­них людей. А ще ту родину, яку дала мені війна, — фронтових побратимів, друзів-волонтерів. У цей час особлива радість спіл­кування, особлива аура.

— Мистецтво, звичайно, не рахується на штуки, але чи ви рахували, скільки написа­ли ікон?

— (сміється. — Авт.) Не можу сказати, бо дуже багато. Ма­буть, декілька тисяч. Я малюю скоро і багато. Малював і ма­люю для хлопців на фронт, на різні благодійні акції… Та й про­сто я люблю малювати ікони. Хоча роблю і графіку, і абстрак­ції, не тільки ікони. Але просто таке буває, ніби «мотор» спра­цьовує і хочеться весь час ма­лювати. Особливо у 2014 році, коли почалася Революція гід­ності, я був на Майдані, був по­ранений після Інститутської і ле­жав у лікарні й вже там малював ті проєкти (тоді Лев Скоп ство­рив проєкт «365 Богородиць», теж на давньому гонті. Усі ко­шти від цього проєкту він віддав на лікування онкохворих дітей. — Авт.). Зараз, коли Таня хвора, я більше зосередився на ній. Але паралельно зараз теж обіцяв допомогти медичному баталь­йону «Госпітальєри», який очо­лює Яна Зінкевич, вони збира­ють гроші на реанімобіль. Тому стараюся «бігати між краплями» і робити цю акцію, щоб купити реанімобіль для медиків.

Фрагмент виставки «365 святих на весь рік».

— Як ви прийшли саме до іконопису?

— Я з родини репресованих. У нас була християнська роди­на, образи на стінах висіли, ми ходили до церкви. Я ріс у Льво­ві, на Знесінні, ходив у Ново­знесенську церкву. Роздив­лявся розписи на стінах, бачив ту містику, ніби казку, з само­го дитинства. Сам пробував собі щось таке малювати. І на­віть мріяв, щоб моя ікона була в церкві. Один момент мене дуже вразив. Ми у 1970 році з хлоп­цями створили рок-блюзову групу. Грали, виступали. І па­ралельно я щось собі малю­вав. Пам’ятаю, в мене був та­кий «творчий діалог» з іконами, образами на стіні. Я з ними ніби поговорив і зробив авторську версію одного образка. А хло­пець, що грав з нами на бас-гітарі, прийшов, побачив той образок і каже: «Слухай, клас­ний такий». Я йому подарував той образ, а він повіз до сво­єї бабці в Білорусь і їй подару­вав. То бабця була так вражена, що бігала по хаті, не знала, куди той образ поставити. І мені так стало радісно, що моя ікона була комусь потрібна. Це стало для мене поштовхом працюва­ти далі. Це відчуття лишилося в мене досі, й це дуже важливо.

А потім почав працювати у реставрації. Коли працював біля старих українських ікон, почав займатися наукою. І малювати почав ще більш творчо. У мене цілий ряд книжок вийшов про давнє українське церковне ма­лярство. Коли війна почалася, наукою уже менше займався. Зараз знову вертаюся до науки. Українська національна ікона — специфічна, вона зовсім інакша. Це вищий клас творчості, це по­шук, форма… Я коли викладав в Академії мистецтв, завжди сту­дентам казав: «Ікона — це мо­литва». Включайте свій гене­тичний код, просто не треба з ним боротися. У нас у кожного є свій генетичний код, закладе­ний бабцею, мамою, дідом. Моє викладання полягало ще й тому, щоб дати студенту свободу. Не кожній людині, якій даєш сво­боду, вона потрібна. Бо люди­на звикає до певних канонів. Це так як в’язень звикає до тюрми — там годують, спокійно, дисци­пліна. У мене були сильні учні. Я кажу: «Роби, що хочеш. Моє за­вдання — допомогти, руку пода­ти, якщо людина зашпортаєть­ся».

Є маса речей, яка в кожній людині закладена, а ми чомусь весь час пробуємо це знищити. Наприклад, у кожній людині за­кладені здібності, кожна може малювати. Я часто проводжу майстер-класи з іконопису. На День журналіста проводив майстер-клас для журналістів, малювали на гонті, і всі понама­льовували чудесно. У Верховній Раді також проводив майстер-класи.

Для мене малярство — як наркотик. Я не наслідую ко­гось, не копіюю, не роблю якийсь «ширпотреб» каноніч­ний. Це мої творчі роботи, вони по суті своїй — молитва. І лю­дям це подобається. Музику пишу постійно. Зараз записав рок-альбом, випустив у Ютубі. Книжки пишу, чи лірику, чи нау­кові книги. Маю таку потребу це все робити.

— Ви щаслива людина, що для вас творчість — задово­лення. Знаю художників, які мучаться, коли малюють…

— Я завжди казав — навіщо з себе знущатися? Просто в мене вчителі добрі були. Один із них — Богдан Сойка, нещодавно по­мер. Він як вчив: полотно не ви­нне, і фарба не винна, і ніхто не винний у тому, що в тебе не ви­ходить. Палітра — в голові, ма­лювати треба з любов’ю. І масі таких речей він мене понавчав. І для мене якась така благодать: стоїть полотно, і я щось малюю. Критикувати всі можуть, але що зробиш? Малюйте краще. Хтось похвалить — дуже приємно, але це все одно не причина для гор­дині, для зіркової хвороби. Про­сто велика в тому радість.

На передовій повно моїх ікон. І мені чудеса розповіда­ють, як мої ікони хлопців по-справжньому рятують. У мене навіть на відео записані ці спо­гади. Маю нагороди, медалі, нагороду за оборону Авдіївки. У Станиці Луганській моя вели­чезна Богородиця на будинку на фасаді намальована. А іко­ни ці — люди тішаться ними. А я тішуся тим, що намалював річ, яка приносить радість. Малюю і відсилаю, весь час відсилаю на передову. Так само і прапори малюю з іконами. Багато істо­рій про ці ікони можна розпові­дати. Як вони потім мандрують — у хлопців на фронті, як потім їх передають у храми. Маю вели­ку радість від того.

— Ви вірите в таку фразу: «Краса врятує світ»?

— (сміється. — Авт.) Та вірю. Вона дуже смішна, ця фраза. Але мені більше подобається фраза: «Якщо хочеш бути щас­ливим, то будь ним». Бо скільки світ існує, більшість людей стог­нуть-плачуть. А коли люди, ху­дожники, починають стогнати, мені дуже прикро, що навіть мо­лоді художники, студенти самі себе ламають, вбивають. Ви­кладачі, може, трошки допома­гають їм себе вбивати. Були в мене студенти, які на першому — другому курсі робили класні, ці­каві роботи. Був якийсь пошук. А до останнього курсу підходить — все зовсім інше. Я кажу: що ти робиш? А він: мені треба акаде­мію закінчити, мені треба мати стипендію… Тоді вже шляху на­зад нема.

— Які маєте подальші твор­чі плани?

— Є багато інших проєктів. Зараз на виході книжка Бруно Шульца у моєму перекладі із моїми ілюстраціями. У видав­ництві вже макет зробили. Я ба­гато зробив ілюстрацій до Бру­но Шульца. Я підключив дуже класних молодих художників із нашого творчого об’єднання «Кактус». Це вільні люди, які хо­чуть об’єднатися. Така собі ла­бораторія. Готуємо виставку ілюстрацій до творів Шульца. Кожен бере одне оповідання і робить ілюстрацію, а потім бу­демо видавати книжечки, пред­ставляти цей проєкт у Львові та містах Польщі. Таке турне. Бру­но Шульца я просто люблю. Пе­рекладав його з насолодою. Його перекладали й інші пись­менники, не хочу їх критику­вати. Але для мене переклад — це мінне поле, це настільки делікатна річ… Перекладаючи Шульца, я хотів зберегти мову міста. Кожне місто має свою мову. Львів має свою мову. А тут — Дрогобич 30-х років мину­лого століття. Де жили українці, поляки, євреї. І мова була осо­блива — багато спільних слів. А в Шульца така містична проза, як поезія, у ній багато символів. І коли її просто на полтавський діалект перекладати, тоді весь колорит втрачається.

Довідка «ВЗ»

Лев Скоп народився 9 квітня 1954 р. Український мис­тецтвознавець, художник-реставратор, іконописець, до 2013 р. — викладач Львівської національної академії мис­тецтв, учасник Революції гідності, поет, музикант (учасник музичного гурту «Чорна Дебра»), провідний працівник му­зею «Дрогобиччина», багаторічний дослідник дрогобицької дерев’яної церкви Св. Юра. Працює художником-рестав­ратором у відділі дерев’яної архітектури музею «Дрогобич­чина». Навчався у Київській художній академії. Автор дослі­джень з історії українського мистецтва, серед яких: «Маляр ікони „Богородиця Одигітрія“ з Мражниці» (2004), «Май­стер мініатюр Пересопницького Євангелія — Федуско, ма­ляр з Самбора» (2011) .

Кошти на лікування Тетяни Думан від гліосаркоми мозку можна переказати сюди: 4149 4991 1705 3445