Передплатити Підтримати

«В Україні про авторське право навіть чути ніхто не хоче…»

Відомий актор театру і кіно Дмитро Лалєнков — про митців у політиці, акторське життя без прикрас, відсутність в Україні авторського права

Дмитро Лалєнков

Ще в юності його артистичні здібності помітила Ада Роговцева. На запитання «Чому не йдеш в артисти?» відповів: «Боюся!». На щастя, це почув Кость Степанков. «Ну, бійся, — сказав Дмитрові. — Йди додому і бійся. Нехай інші будуть артистами». Нині на рахунку Дмитра Лалєнкова — понад пів сотні ролей у фільмах, театральних виставах. Чи не найбільше запам’ятався після ролі Роми у народному серіалі «Леся + Рома», став улюбленцем глядачів. П’ять разів його обирали лауреатом професіональної театральної премії «Київська пектораль». У свої фільми його запрошують режисери зі світовими іменами. Зокрема, бездоганно зіграв роль у стрічці Джеймса Белуші Behind the Smile («За усмішкою»).

Відкритий до людей, харизматичний, комуні­кабельний. Інтелектуал і правдолюб. На все має свою думку і не боїться її висловлюва­ти. Про плюси і мінуси міністрів культури, мізерну фінансову підтримку профспілками укра­їнських митців, свою сім’ю за­служений артист України, сцена­рист Дмитро Лалєнов розповів в ексклюзивному інтерв’ю «ВЗ».

— Дмитре, кіноактори стверджують: для них най­страшніше — творчі простої. Якщо актора не запрошува­ти на ролі, він не отримувати­ме гонорарів. Але ж треба за щось жити, сім’ю годувати…

— Тверезомисляча людина за­вжди знайде роботу, аби про­годувати сім’ю. З 2005-го по 2008-ий, коли я пішов з театру Лесі Українки, а в Театр на Ліво­му березі Дніпра ще не влашту­вався, теж пережив творчу паузу. Не чекав, коли мені зателефону­ють і запросять на роль, — почав писати сценарії. Нині їх понад де­сять. На щастя, моїми сценарія­ми зацікавились режисери, поча­ли їх купувати і знімати фільми. У кількох стрічках за власними сце­наріями знявся і я, хоча образів для себе не створюю.

— Цікаво, які фільми знято за вашими сценаріями?

— Таємниці не розкрию. Під моїми сценаріями — кілька авто­рів. Чому? Не хочеться вислухо­вувати від продюсерів прохан­ня на кшталт: «Слухай, Дмитре, у тебе події відбуваються в ма­льовничому селі, а я бачу їх у міс­ті. Не міг би ти ось це і те перепи­сати?». Ні! Це моє бачення. Вам сценарій подобається — купуйте і знімайте фільм, не подобається — «До побачення!».

— Однак чимало акторів, окрім акторської майстернос­ті, більше ні до чого не мають хисту. Від відчаю та безвихо­ді починають заглядати у чар­ку…

— Творчі люди дуже емоційні і ранимі. Піддатливі «на мрію»: че­кають пропозицій на ролі. А коли мрія повертається спиною, по­чинають топити своє горе в ал­коголі. Часом береш такого митця за руку, приводиш до ре­жисера або продюсера, реко­мендуєш як обдаровану творчу особистість, тільки щоб у нього з’явився стимул жити і працю­вати. Один митець за твою до­помогу хапається і рятується, інший її не приймає. Якщо де­пресія глибоко затягує людину в себе, і ти в ній уже кайфуєш, то вибратися з тієї біди дуже важко. Де слабкодухість і безвольність — там депресія, відчай і безнадія. А де безнадія — там зневіра і роз­чарування. Не засуджую, але й не розумію слабкодухих людей. Багато хороших друзів і знайо­мих митців забрала в мене та біда. А скільки таких, з якими не був знайомий!..

— Ви входите у дві Націо­нальні спілки: театральних діячів і кінематографістів. Вони допомагають артистам ко­штами?

— Спілка кінематографістів, наприклад, фінансово доволі спроможна (офіційно має міль­йонні оборудки). Проте коли йдеться про матеріальну до­помогу митцям, то вмикаєть­ся увесь бюрократичний апарат. Виявляється, ця сума призна­чена для однієї цілі, а та — для іншої… Тож митцям, які ледь виживають (і молодим, і на за­служеному відпочинку), проф­спілки по великих святах да­рують хіба що цукерки, квіти і, може, зо двісті гривень. От і вся допомога. Кожен живе сам по собі. В Україні, на жаль, нема ав­торського права. Існувало б ав­торське право — можна було б відкрити фінансовий фонд для потребуючих митців. Пригадую, такою ідеєю я загорівся ще у 1998-му, коли міністром фінан­сів був Порошенко. Але Петро Олексійович чітко і зрозуміло по­яснив: це неможливо, бо в нас — інший менталітет, гроші будуть розкрадати. Хіба в нас законів проти злодіїв нема? Є! Проте да­леко не всі закони написані для захисту людей і далеко не всі ви­конуються.

— Що маєте на увазі під «ав­торським правом»?

— Якби митці (актори, режи­сери, драматурги, музиканти) отримували відсотки від прока­ту свого продукту, то національ­ні спілки: кінематографістів і те­атральних діячів мали б більше можливостей фінансово їм до­помагати. Тим часом, перш ніж підписувати з кимось контракт, митці спочатку пишуть відмову від авторських прав.

— Ви працювали у багатьох цивілізованих країнах світу: Польщі, Німеччині, Італії, Іс­панії, Франції. Як там матері­ально підтримують акторів?

— Там закони гуманні. За свою працю митець отримує великі гонорари (без ураху­вання податків, відрахувань у пенсійний фонд), на які може до­стойно жити. Якщо втрачає ро­боту, пише відповідну заяву у Спілку театральних діячів або кі­нематографістів. Відтак упро­довж кількох років (на період безробіття) отримує фінансо­ву допомогу, залежно від суми сплачених ним раніше податків. Якщо, наприклад, за кілька років актор (режисер або сценарист) не працевлаштувався і з проф­спілковими коштами «пере­брав» — виплати припиняються. Хоча за кордоном не часто таке трапляється. Митці, як правило, знаходять можливість заробити гроші. А в Україні про авторське право навіть чути ніхто не хоче.

— Які закони для кіно-і театрального мистецтва, на вашу думку, треба прийняти негай­но?

— Про авторське право та дер­жавний захист профспілок. Щоб міністерство не потурало проф­спілкам і не затикало їм рота. Щоб голос міністерства лунав не гучніше, аніж голос профспі­лок, які на нього працюють. А в нас усе шкереберть: театри — для адміністрації, а не для ак­торів, школи для вчителів — а не для учнів, а профспілки — для мі­ністерств, а не навпаки.

— Як ставитеся до того, що артисти йдуть у політику?

— Політика — річ примарна. Сьогодні на вухо шепочуть одне, завтра — інше. Причому дово­лі впевнено, ще й тебе переко­нують у своїй правоті. Ти любиш свою країну і хочеш щось зміни­ти? Почни зі себе! Зміниться ко­жен з нас — зміниться країна. У 2014-му мене не було на Майда­ні, зате в одній із лікарень я вікна вставляв. Коли воїнам АТО не вистачало приладів нічного ба­чення, я купив їх і передав на пе­редову. Не вважаю себе волон­тером. Маю змогу — допоможу!

— Провладні мужі не раз за­прошували вас на свої корпо­ративи. Політики на трибунах, перед телекамерами і поза ними — у чому різниця?

— Політик на трибуні і за свят­ковим столом, за яким йому в бокал доливають винця, — абсо­лютно різні люди. Хтось розпові­дає про своє захоплення рибал­кою, хтось — про облаштування своєї шикарної вілли… Слухав — а на серці щеміло. Якби так щиро і відверто вони ставилися б до людей, якби для народу ро­били те, що для своїх сімей, країна стала б успішною, і ми жили б краще. Натомість на трибу­нах багато хто одягає на облич­чя маску і лицемірно показує зі себе як не героя, то патріота…

— Чимало російських та українських режисерів зні­мають фільми на дві країни — Україну та Росію. Ваша дум­ка…

— Якщо знімають неідеологіч­не кіно, без «пропагандистської порнографії», нічого поганого в цьому не бачу. Собі особисто не дозволю поїхати до Москви, щоб знятися там у фільмі, але й не за­суджую артистів, які їдуть туди по ролі та виступають з концер­тами. Це їхнє рішення. До сло­ва, деякі епізоди у фільмах укра­їнських режисерів мені не до вподоби. Коли у кінострічці вої­на перед смертю питають: «Що передати дружині?», а він на мо­більний телефон починає начи­тувати поезію Шевченка, відчу­ваєш штучність і нещирість.

— До війни ви знімалися у фільмах з багатьма росій­ськими кіноакторами. Підтри­муєте з ними стосунки?

— Мені щастить на порядних людей. Для мене одна зі скла­дових порядності — не захо­плення політикою. Багато твор­чих людей таки не втручаються в політику. Продовжую дружи­ти з Дмитром Ульяновим, Ма­рією Куликовою, Володимиром Стержаковим, з якими знімався у фільмі «Доярка з Хацапетівки». Товаришую з Олегом Меньшико­вим, Сергієм Маковецьким (до речі, родом з України). Не шукаю собі ворогів — і вони мене не зна­ходять. А хто від початку війни не захотів спілкуватися зі мною, бо Путін для нього важливіший, — не треба! Порвав дружні стосунки, наприклад, зі знаменитим доне­цьким «стрєлком» (актор Михай­ло Пореченков, який у 2014-му з крупнокаліберного кулемета стріляв в українських «кіборгів». — В. Ш.).

— В одному інтерв’ю ви ска­зали: «Завжди кажу те, що ду­маю: в очі і поза очі». Як треба казати правду, щоб не нажити ворогів?

— Робити це так, щоб люди­на зрозуміла свої помилки і ви­правилася, але не принижувати її, не ображати, не робити бо­ляче. Людині зі слабким інте­лектом не завжди варто говори­ти те, що думаєш. Твоїх слів все одно не зрозуміє, лише воро­га наживеш. Бувало, абсолют­но незнайомі люди ставились до мене по-панібратськи. На таких не реагую. Вони не мене, а себе зневажають, показують своє безкультур’я та невігластво.

— Не шкодуєте, що залиши­ли Театр на Лівому березі Дні­пра?

— Тіснувато мені стало в теа­трі. Якщо потрапляєш у світ те­атру і повністю йому віддаєшся, часу на сім’ю вже не залишаєть­ся. А я — батько трьох синів. Від­повідальний батько. Їх треба було ставити на ноги, забезпечувати матеріально. Окрім того, на моїх руках — батьки похилого віку. Тре­ба було піклуватися і про сім’ю, і про батьків. Тому зі стаціонарним театром вирішив попрощатися, натягнув вітрила і пішов у вільне плавання. Нині разом із «перши­ми» акторами України — Володи­миром Горянським, Олесею Жу­раківською, Ольгою Сумською, Русланою Писанкою — у продю­серському центрі «Колізей» про­фесійно ставимо антрепризи, багато гастролюємо. На сценах України наші вистави успішно йдуть по 70−100 разів.

— Сини Микита та Ілля піш­ли стопами батька?

— 14-річний Ілля вчиться у дев’ятому класі, 29-річний Мики­та — випускник театрального університету, кінорежисер та кі­нооператор. Працював на кіль­кох телеканалах. До речі, ще не одружений, я вже навіть почи­наю хвилюватися, але син за­спокоює. Микита та Ілля — діти від першого шлюбу (перша дру­жина — актриса Олена Стефан­ська. — В. Ш.). Наймолодший син, якого дуже люблю, наро­дився у цивільному шлюбі з ін­шою жінкою…

— Чула, любите рибалити…

— Колись захоплювався спортивною рибалкою. Ловив п’яти-, семикілограмових сомів, чоти­ри-, п’ятикілограмових щук, су­даків. Додому не брав — відпускав назад у річку. Для мене рибалка не задля того, аби багато риби наловити, — щоб кайфувати від самого процесу риболовлі. Це відпочинок, релакс! Тепер часу на рибалку нема. Років два не беру спінінг у руки. Часом пере­беру свої снасті на балконі, ску­па чоловіча сльоза покотиться по щоці, і назад покладу подалі від своїх очей. Колись грав на фор­тепіано, гітарі. Тепер музика для мене як душевний камертон.

— Колись серйозно займа­лися спортом, були чемпіо­ном Європи з боксу. У житті боксерські навички ставали у пригоді?

— Так. Хоча намагався уни­кати вуличних бійок. Це не по-чоловічому. Проблеми варто вирішувати інтелектом, а не ку­лаками. Я — людина добра, зла нікому не роблю і не бажаю. Вва­жаю, найкращий бій той, що не відбувся.

— Ваше життєве кредо…

— Любити і прощати. Якщо любиш і прощаєш, є сподівання — і нас любитимуть, і нам проща­тимуть. І люди, і Господь.