Передплатити Підтримати
  • You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • «Пробитися» у фільм не так легко. Раз-другий відмовишся від ролі — і на зйомки тебе більше не покличуть"

«Пробитися» у фільм не так легко. Раз-другий відмовишся від ролі — і на зйомки тебе більше не покличуть"

Українська кіноактриса Інна Приходько — про конкуренцію на знімальних майданчиках, зйомки зі співаком Олегом Винником і свій шлях у велике кіно

Інна Приходько

Звідки було колись знати Інні Приходько з невеличкого, мальовничого містечка Чорнобая на Черкащині, що вона колись стане відомою кіноактрисою? «Коли після закінчення школи я приїхала до Києва, — пригадує Інна, — то боялася натовпу. Здавалося, мене, таку маленьку, він затисне і розчавить. Стояла в метро і чекала, поки натовп розійдеться. Та одного дня почала розштовхувати людей в різні боки, звільняючи навколо себе простір. І фобія зникла»… У столиці Інна не мала «широких плечей», за якими могла б заховатися. Сама торувала собі шлях у велике кіно. Після закінчення університету культури і мистецтв її не відразу затверджували на ролі, відмовляли на кастингах… Та їй снаги не позичати! Бачила ціль, вірила в себе і не помічала перешкод. Нині на її рахунку — 20 ролей у кіно. Глядачі знають її за ролями у фільмах «Скажене весілля», «Кримінальний журналіст» і «Перший хлопець на селі». Про акторські штампи, гонорари й несподівані компліменти від глядачів кіноактриса, авторка й учасниця гумористичних скетчів і програм Інна Приходько розповіла в ексклюзивному та відвертому інтерв’ю «ВЗ».

— Інно, колись на головні ролі у кіно акторів затверджу­вали у високих владних кабі­нетах. Як тепер?

— У сучасній кіноіндустрії ак­торів на ролі підбирають кас­тинг-директори за фотогра­фіями (мають базу даних про акторів). Остаточне рішення піс­ля кастингу все-таки належить режисерові. Пригадую, телефо­нують: «Інно, знімаємо серіал „Великі Вуйки“. Давно працюєш „у комедії“, пропонуємо роль продавчині Олени». Надіслали сценарій. Успішно пройшла кі­нопроби — і мене затвердили.

Нині популярні самопроби (зі­знаюся, мені вони не до вподо­би). Записуєш на відео будь-який епізод із запропонованої ролі і надсилаєш режисерові. Ризи­куєш, бо можеш уявляти свою героїню по-своєму, а режисер — інакше. А під час «живих» кіно­проб він пояснює, як саме треба зіграти роль. Як правило, після кастингів займаюся «самокопан­ням»: і те не так зробила, і там можна було краще зіграти. Часто лише після конкурсів достеменно знаєш, як треба було зіграти той чи інший епізод (усміхається).

Загалом затвердять тебе на роль чи ні — як карта ляже. У «Великих Вуйках», наприклад, я проходила ансамблевий кас­тинг: разом з актором Арамом Арзуманяном. Ще у «Скажено­му весіллі» ми з ним склалися як творча пара. До слова, мій брат Олексій — один зі сценаристів серіалу «Великі Вуйки», але я не його «протеже». Брат не мав впливу на підбір акторів та за­твердження їх на ролі.

— Грати комедію начебто важче, аніж драму. Чому за вами затвердилося амплуа комедійної актриси?

— За багатьма акторами, на жаль, закріплюються амплуа. Зіграєш кілька комедійних ро­лей — і за тобою починає тягну­тися штамп комедійної актри­си. На щастя, є режисери, які бачать у тобі різнопланову ак­торку і пропонують драматичні ролі. Адже цікаво проявити свої акторські здібності в різних жан­рах. Цікавий факт: один зі спо­стережливих кінокритиків після допрем’єрного показу комедії «Скажене весілля» написав мені на фейсбук: «Гарно ти зігра­ла комедію, Інно, але очі твої були… сумними». Іноді набри­дає когось смішити — хочеться посумувати…

— Останніми роками бага­то говорять про відродження українського кіно. Але на го­ловні ролі у фільми та серіали режисери часто запрошують акторів з Росії, як, напри­клад, у стрічку «Криміналь­ний журналіст»…

— Вітчизняний кінематограф справді відроджується. Від­радно, що українським патрі­отичним стрічкам українською мовою присуджують престиж­ні призи на міжнародних кіно­фестивалях. Це круто! Нарешті глядач побачив: в Україні є та­лановиті актори, сценаристи, режисери.

До нас на зйомки, як прави­ло, приїжджають російські акто­ри, які закохані в Україну. Один з виконавців ролі у «Криміналь­ному журналісті», скажімо, був родом з України. Тут живе його батько.

— Від акторів нерідко чую: «Скрутні часи настали. Тож коли пропонують роль, пого­джуєшся і міцно тримаєшся за свою роботу». Правда, що між українськими кіноактора­ми — велика конкуренція?

— Так. «Пробитися» у фільм не так легко. Раз-другий від­мовишся від ролі — і на зйом­ки тебе більше не покличуть. А для актора настрашніше — твор­чі простої. Тому багато акто­рів погоджуються на ролі, які їм пропонують. Буває, актора затвердили на роль у кіно, але його не влаштовує сума гонора­ру, і від зйомок відмовляється. Ніхто нікого не вмовляє. Не хо­чеш?! «До побачення!». На твою роль візьмуть того, хто пого­диться працювати за менші го­норари.

— Якби до партнера відчу­вали неприязнь, погодилися б на роль?

— Якби запропонували ціка­вий проєкт у цікавого режисе­ра — погодилася б. Працювати в посередньому проєкті з бездар­ним режисером відмовилася б. На знімальному майданчику особисті стосунки до партнерів залишаю за кадром — ховаю їх у собі глибоко і надійно. Розкажу випадок. Підходжу якось до ві­домого кіноактора, який у дов­готривалому проєкті разом з однією актрисою прекрасно ви­конав роль сімейної пари, і по­чинаю хвалити: «Ви з партнер­кою так гарно роль подружжя зіграли. Я милувалася!». «Ось вона — сила акторської май­стерності! — усміхається колега. — Якби ти знала, Інно, як я не лю­блю цієї актриси в житті. Не по­добається вона мені як люди­на»…

— Кажуть, між партнерами на знімальному майданчику часто народжується кохання?

— До партнерів лише симпа­тію відчувала. Якщо між актора­ми, які виконують роль закоха­них, загоряється іскра симпатії та довіри, це дуже допомагає у творчості. Загалом подобаєть­ся людина чи ні, ти — актор, по­кажи свій професіоналізм, ак­торську майстерність — і працюй у поті чола.

— У фільмі «Скажене ве­сілля-2» ви знімалися разом з відомим співаком Олегом Винником…

— Коли вперше прочита­ла сценарій «Скаженого весіл­ля-2», то дуже сміялася, сюжет одразу сподобався. Динаміч­ний, веселий і, думаю, нікого не залишить байдужим. Дуже че­кала на знімальний день з Ви­нником. Настрій був піднесе­ний, хоча так хвилювалася, що серце мало не вискочило з гру­дей. Ну як же — зніматися з та­ким популярним артистом! На­томість Олег виявився не лише суперартистом, а й суперлюди­ною! Від нього йшла така потуж­на енергетика, що працювати з ним було і легко, і надзвичай­но приємно. Запам’яталася ще одна сцена: коли ми з актором Арамом Арзуманяном знімали епізод погоні на нашій «кіношній машині» — стареньких «Жигу­лях». Цьому автомобілю більше років, аніж мені разом з Ара­мом. Щоразу, коли оператор го­ворив: «Мотор!», я страшенно переживала, щоб кермо в ма­шині не відпало. Богу дякувати, обійшлося!

— За десять років зіграли 20 ролей у кіно. Ви з династії акторів?

— …(усміхається). З простої робочої сім’ї. Батько досі зга­дує, як у першому класі я запи­салася відразу на десять гуртків (музику, танці, секцію юннатів, навіть карате). Мама страшен­но переживала, бо додому я по­верталася пізно ввечері. Тато, пам’ятаю, сказав мамі: «Нелю, не хвилюйся, дай дитині пра­во вибору!». Минув час, і я зро­зуміла, що моє, а від чого тре­ба відмовитись. Як результат, «зупинилася» лише на вокалі та музичній школі по класу форте­піано. Мріяла стати співачкою. Мама не схвалювала мій вибір. Вважала: артист — професія не­серйозна. Бачила мене пере­кладачем. Батько знову став на мій бік: «Нелю, нашій доньці подобається співати — хай спі­ває!». Колись тато марив сце­ною, брав участь у самодіяль­них колективах, гарно грає на гітарі. Вірив, що я здійсню його давню мрію.

Ми з братом (Олексій стар­ший на два роки) — натури твор­чі. Колись грали в КВК. Олексій із журналіста перекваліфікував­ся на сценариста (його робо­ти — «Останній москаль», «Вели­ка різниця», «Великі Вуйки»), а я з продюсера — в актрису. Тож сама себе продюсую (усміха­ється). Разом з братом пише­мо сценарії до комедійних про­єктів.

— Уявляю, як батьки пере­живали, коли в 16 років ви по­їхали підкорювати Київський університет культури і мис­тецтв…

— Було це на початку 2000-х років. Тоді багато людей виїжджало за кордон на заробіт­ки. Коли ми з братом вступили в університет, мама переїхала до столиці і жила з нами. Спочат­ку ми знімали кімнатку, потім — квартиру. У Києві мама працю­вала доти, поки ми з Олексієм не здобули вищу освіту. Тепер, коли багато вільного часу, їду до рідного Чорнобая, намагаюся більше часу приділити батькам. Кожної зустрічі з ними чекаю з нетерпінням. Коли вдома зби­рається родина, відчуваю себе по-справжньому щасливою.

— Чого найбільше на світі боїтеся?

— Самотності. Я відкрита до людей. Жодної хвилини не можу всидіти вдома. Мені не­обхідне спілкування. Я завжди там, де вирує життя. Мабуть, тому й обрала комедію, бо лю­блю усміхнених людей. Коли в мене кепський настрій, намага­юся навколо себе створити гар­ну атмосферу, аби люди довко­ла мене почувалися комфортно.

Я доволі самокритична, при­скіпливо ставлюся до себе. Дуже емоційна та імпульсивна. Така собі запальничка. Швид­ко можу вибухнути і так само швидко заспокоююся.

Відомий актор Назар Задні­провський, з яким у скетч-шоу «Він, Вона і телевізор» ми зі­грали роль молодого подруж­жя, має унікальний дар — читати мій настрій по очах. Пригадую, заходжу в гримерку, Назар гля­нув мені у вічі і каже: «Сьогод­ні, Інно, в тебе хороший настрій — очі добрі, аж світяться». А бу­вало, казав інакше: «Ну й отри­маю сьогодні від тебе, Інно, на горіхи! Відчуваю, щось у мене полетить…». Задніпровський — фанат в акторській професії. Прислухалася до кожної його думки. Дуже довіряю його про­фесійним якостям та інтуїції. До речі, як і він мені.

Артисти дуже амбітні. Від людських заздрощів не втечеш. Часом чуєш: «Цей актор (чи ак­триса) недостойний такої ролі». Уникаю подібних розмов. Ніко­го не люблю обговорювати або, боронь Боже, обмовляти. Ніко­му не заздрю. Живу за принци­пом: твоя роль нікуди від тебе не подінеться.

— Що відповідаєте чолові­кам, які залицяються до вас у соціальних мережах?

— На відміну від багатьох сво­їх колег, відповідаю усім, хто мені пише. Вважаю, треба бути вдячною за те, що люди цікав­ляться твоєю творчістю і ціну­ють її. Блокую хіба що есемески набридливих чоловіків, яким ка­жеш «Ні!», а вони цього не розу­міють.

— Якого чоловіка мрієте ба­чити біля себе?

— З почуттям гумору, добро­го, мужнього, за яким почува­лася б мов за кам’яною стіною. Зовнішність і матеріальна сфе­ра значення не мають. Найкра­ще, коли подружжя разом до­сягає матеріальних статків і розвивається як дві самодос­татні особистості.

  • You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • «Пробитися» у фільм не так легко. Раз-другий відмовишся від ролі — і на зйомки тебе більше не покличуть"