«Я мав 45 років, коли батько вперше похвалив мою картину»

Відомий львівський живописець Остап Патик вже не вперше представляє на суд глядачів свої роботи. Його полотна є у приватних колекціях не лише поціновувачів мистецтва України, а й у США, Китаї, Німеччині, Іспанії, Франції, Туреччині, Єгипті, Бельгії… Ось і цього разу 49 полотен зайняли почесні місця у Національному музеї імені Андрея Шептицького. Виставка триватиме до 24 листопада цього року. Окрім підготовки до виставки, Остап Патик щодня проводить багато часу на відтворенні зруйнованої мозаїки колишнього магазину «Океан», яка багато років тому з’явилася там завдяки батькові Остапа — Володимиру Патику. Про тяжкі 90-ті, навчання і особисте життя Остап Патик розповів в ексклюзивному інтерв’ю журналістові «ВЗ».

— Це моя ювілейна вистав­ка, — сказав журналістові «ВЗ» пан Остап. — Незабаром мені виповнюється 55 років. Спеці­альної назви виставка не має, вона не прив’язана до якоїсь певної теми. Це зріз моїх робіт за останні 10−12 років. Я підго­тував до виставки 60 робіт, але, щоб полотна вільно дихали, щоб їх гарно сприймали відвідувачі, вмістив лише 48.

— Виставляєте роботи останніх років. А зовсім нові?

— Більшість з цих робіт, які малював останніми роками, не виставлялися ні разу. А зовсім нових полотен, які намалював недавно, більш ніж половина.

— Чи дотримувалися ви у доборі картин спеціальної те­матики?

— Тут представлено різні на­прями — пейзаж, натюрморт і формалістична композиція. Портрета я не давав, бо, зізна­юся, він не помістився.

— Зараз у вас складний пе­ріод, бо займаєтеся віднов­ленням мозаїки, яку знищи­ли влітку. Чому взялися за цю роботу?

— Я би не сказав, що це складний період. Це, швидше, позитивний, бо фізична праця на свіжому повітрі додає мені оптимізму. Насправді я не взяв­ся за цю роботу, а я її домігся. Коли трапилася ця історія, я до­волі гостро відреагував. Бо як можна було одним махом зни­щити пам’ятку?! Близько пів­тора місяця тривали перегово­ри між забудовником, міською радою і громадськістю Львова. Було прийнято рішення, що мо­заїку не лише можливо, а й не­обхідно відновити. Наслідком я задоволений. Забудовник фі­нансує відновлення мозаїки і дарує на користь міста тися­чу квадратних метрів на остан­ньому, четвертому, поверсі під дитячу художню школу, муніци­пальну галерею, Музей Воло­димира Патика. А міськвикон­ком своїм рішенням погодив цю пропозицію. Зізнаюся, були під­рядники, які обіцяли відновити рельєф, але, як то часто буває, в останній момент вони зникли. Тож мені довелося терміново зі­брати бригаду старих надійних людей, і сам беру участь у від­новленні.

— А коли плануєте завер­шити?

— Не можу дати остаточної відповіді, бо насувається зима, а взимку не дуже економічно доцільно продовжувати робо­ту. Збудувати ангар і обігрівати його — задоволення не з деше­вих. Легше буде зробити не­велику паузу, дошліфувати ре­льєф, а у січні-лютому зробити перерву. За цей час можна буде посортувати усі камінчики, по­розкладати по баночках, а це дві з половиною тонни, щоб по­тім не шукати. У березні можна буде знову взятися до роботи. Але останнє слово за забудов­ником.

— Усім відома фраза, що природа на дітях відпочи­ває. Особливо, коли батьки дуже талановиті. Але про вас цього сказати не можна, бо ви — гідний син свого батька, художника Володимира Па­тика. Ви вже з дитинства зна­ли, що станете художником, чи батько втовкмачував вам, що ним треба стати?

— Я ріс між фарбами, мені це подобалося, а у 15 років вступив у Художнє училище імені Труша.

— Це було ваше усвідомле­не рішення?

— Наше спільне. Перед цим я чотири роки вчився у художній школі, а потім вступив у Труша, бо загальноосвітня школа не була до мене дуже прихильною (сміється. — Г. Я.). А в худож­ньому училищі атмосфера була інша, і це додавало мені насна­ги та впевненості. Не можу ска­зати, що все у мене було гладко і прекрасно, бо я пережив бага­то складних моментів. Але після училища Труша мене взяли на роботу у худфонд, де я, до речі, п’ять років робив мозаїки. А па­ралельно готувався до вступу у вищі навчальні заклади. І в Ін­ститут прикладного та декора­тивного мистецтва я вступив з дев’ятої спроби!

— І що, батько вам не допо­міг?

— Він не вважав за необхідне йти когось просити чи з кимось домовлятися. Тому так і виходи­ло: то мені бала не вистачило, то ще щось було не так. Пригадую, коли дев’ятий раз прийшов бра­ти довідку на роботі для всту­пу, начальник відділу кадрів за­сміявся. І у свої 28 років я став студентом першого курсу Ака­демії мистецтв. А далі наста­ли 90-ті, що були не найпрості­шими і не найлегшими у моєму житті. Щоб якось виживати, я працював таксистом у Мюнхені, тинькував будинки. Іншими сло­вами, виживав усіма можливи­ми способами. На той час я був одружений і у нас була дитина. А підтримки нізвідки не було. Та й авторитет батька певним чином тиснув і тоді, і порівнюють мене з ним досі, і цитують стереотип, що «природа відпочиває»… Ба­гато заздрісних людей на тому всьому страшенно спекулюва­ли, і я діставав іноді заслужено, іноді незаслужено багато при­нижень. Хтось відверто кепку­вав і відпускав колючі шпиль­ки на мою адресу. Щоб довести протилежність усталеного сте­реотипу про «природу», мені до­велося багато і вперто працю­вати.

— Коли вперше намалю­вали таку картину, яку не со­ромно було показати людям?

— Роботи, які я намалював у 89−90-му роках, можна було пропонувати на виставку. Добре вдалися «Магнолії», і ту роботу маю досі.

— На відкритті вашої ви­ставки у Національному музеї імені Андрея Шептицького я почула, що ваша перша ви­ставка відбулася у Німеччині. Це було тоді, коли ви поїхали туди на заробітки?

— Насправді моя перша ви­ставка відбулася ще в учили­щі Труша, коли я там вчився. У 1992 році, коли почала при­їжджати діаспора, мені запро­понували зробити у Мюнхені виставку в Українському като­лицькому університеті. Ця ви­ставка тоді відбулася успішно, і мені навіть вдалося продати чо­тири роботи, але отриманих ко­штів було замало, щоб утри­мувати сім’ю. Розумієте, двоє студентів (я і дружина) без сти­пендії, плюс маленька донечка, а виживати якось треба. Батьки не особливо переймалися на­шими фінансовими проблема­ми. Тому я і залишився тоді у Ні­меччині тинькувати і таксувати. Там я працював три роки і па­ралельно навчався на стаціонарі в академії мистецтв. Було дуже тяжко, я цього не прихо­вую, бо два рази на місяць я до­лав по три тисячі кілометрів за маршрутом Львів-Мюнхен і про­ходив шість кордонів. Але зате у той час я заробляв суттєво біль­ше, ніж мої професори в акаде­мії (сміється. — Г. Я.). Я міг гідно утримувати сім’ю і 108-кілогра­мового мармурового дога. Коли зарплата пересічного українця на той час була 10−12 доларів, то я міг витратити на пса на мі­сяць 50 доларів.

— Але ви повернулися…

— Так, бо заробітки по закор­донах до нічого доброго не при­водять, і тому я за всіх криз біль­ше на заробітки за кордон не їздив (сміється. — Г. Я.).

— За вашими словами, ви стали студентом аж за дев’ятим разом. Невже ваше прізвище Патик нічого не го­ворило людям з приймальної комісії?

— Говорило. І дуже нерву­вало їх! Розумієте, свого часу тато казав, що не буде стави­ти свого підпису під проєктом пам’ятника «освободітєлям» і не підписувався на роботу над тим пам’ятником, який наре­шті зруйнували на Стрийській. У політичному сенсі мій тато був твердий. Він не був у жод­них партіях. І сильним світу у той момент, коли я вступав, не хо­див кланятися.

— Виходить, прізвище батька вам не допомагало?

— Та не все у житті чорне. Були люди, які шанували батька. Правда, вони не були при владі, але від них я чув тільки позитив, і вони мене і батька завжди під­тримували. І це мені допомагало у житті. Але у побуті мені не за­вжди допомагало, бо люди є різ­ні, часто слабкі. Якщо щось по­гане не могли сказати батькові у вічі, то мене могли «вколоти» чи «вкусити» словом і отримували від цього шалене задоволення. А пустити плітку чи брехню або з негативного боку прокомен­тувати будь-які дії і додати від себе ще дуже багато «чорноти» — як бальзам для них. От навіть тепер. Робимо «Рибки». Прихо­дить якась «добра» особа, а та­ких зараз багато, і каже: «О, ви вже „Рибки“ „оббрюхатили“?». І таких, хто любить вколоти сло­вом людину і отримати від цьо­го задоволення, на жаль, багато.

— Художники — дуже рани­мі люди. Багато з них, коли настає занепад у творчості чи з інших причин ламаються…

— Зі мною, Богу дякувати, та­кого не було. Хоча було бага­то прикрих ситуацій, хотілося в один момент все кинути і зайня­тися чимось таким, що дає на хліб і до хліба. Я пробував і біз­несом займатися — одним, дру­гим… Але усі ті бізнеси «прого­ряли», бо, щоб займатися цим, треба віддатися сповна бізнесу. А я боявся втратити себе. Хо­тів малювати. Тому кидав бізнес і йшов далі малювати. Ще був час, коли я активно займався інтер’єрами. На початку століт­тя чотири роки працював у Тер­нополі. Потім замовника, якому я будував квартиру, розстріля­ли, а я сидів за його спиною, і мені біля плеча «просвистіло» сім куль. Після цього я «охолов» і вийшов з дизайну інтер’єрів.

— Зате ви маєте дитячу ху­дожню школу, у якій навчаєте малювати не лише дітей, а й дорослих…

— Так, у мене доросла гру­па, але це вже сформований ко­лектив. Займаюся з ними раз на тиждень. Але мені допомагають колеги, бо ще є дитячі групи, тож я фізично не можу все обі­йняти сам.

— Що найбільше любите малювати?

— На моїх полотнах домінують квіти. Щоб намалювати квітку, її треба побачити. Це вже така фі­лософія. Можна малювати квіт­ку, але не бачити її в цілому. Чи малювати дерева, але не бачи­ти лісу. Там є багато нюансів. Це не просто стати і намалюва­ти рослину. Квіти повинні мати своє життя, а робота — свій на­стрій і відповідати певній по­дії чи враженням. Це не про­сто малюнок має бути, а певний вираз емоцій. Знаєте, коли я у 2011 році показав татові карти­ну, на якій були намальовані кві­ти, він вперше мене похвалив: «Нарешті ти навчився малюва­ти, — сказав.- Ну, тепер можна і вмерти».

— Траплялося, що зама­льовували готові картини?

— Так, буває. От навіть не­давно мав готову картину. По­хвалився товаришу. Він зробив кілька зауважень, я прислухав­ся, почав щось поправляти, а потім зовсім замалював. Хоча й маю чисте полотно (сміється. — Г. Я.).

— Як довго малюєте одну картину?

— По-різному. Це ж не чоботи шити. Можна за день намалю­вати і дві добрі роботи, а можна за пів року не намалювати жод­ної. Є роботи, які я перемальо­вував кілька разів, і це трива­ло довго. А є такі, що вдаються мені на одному диханні.

— Картини на замовлення малюєте?

— Намагаюся малювати те, що мені подобається. Не хочу ні­кому догоджати, бо вже достат­ньо догоджав з інтер’єрами.

— Маєте у колекції карти­ну, яку би не продали за жод­ні гроші?

— Звісно. Маю роботи, які ви­сять на стінах і дуже дорогі моє­му серцю.