Передплата 2024 «Добре здоров’я»

«У комедії нема нічого гіршого, ніж жарт, який не працює»

27-річний режисер Антоніо Лукіч увірвався у світ кінематографа дуже стрімко і заявив про себе надзвичайно голосно. Спочатку його картина «У Манчестері йшов дощ» стала кращою з кращих серед студентських робіт і отримала перемогу на VIII Одеському кінофестивалі. Наступний фільм Лукіча, «Мої думки тихі», отримав приз журі на 54-му кінофестивалі у Карлових Варах (Чехія) і низку високих нагород на Х Одеському міжнародному кінофестевалі.

А тепер картиною «Мої думки тихі» організатори VІІІ Трускавецького міжнародного кінофестивалю «Корона Карпат», що відбудеться у Трускавці 7−10 листопада (медіа-партнер — газета «Високий Замок»), вирішили відкрити цьогорічний кінофорум.

Про новий фільм, зіркову хворобу та особисте життя режисер Антоніо Лукіч розповів в ексклюзивному інтерв’ю журналістові «ВЗ».

— На Трускавецькому кінофестивалі фільмом-відкриттям буде ваша стрічка «Мої думки тихі». Цей фільм отримав багато нагород на різноманітних кінофестивалях і тепер братиме участь в основній конкурсній програмі ТМКФ «Корона Карпат». Як з’явилася ідея створення стрічки?

— Фільм створено на основі реальних подій. Це історія мого друга Дмитра, котрий певний час займався фрілансом. Одного разу Дмитро отримав незвичне замовлення — записати звуки тварин на Черкащині. Дмитро з батьком їздив по різних фермах, завітав у гості до жителів Черкащини, де записував звуки, які видають свинки, корови, птахи… Я подумав, що це непоганий привід провести трохи часу дітям разом з батьками. Саме з цієї історії і з’явилася ідея фільму — про батьків та дітей, які, подорожуючи на таке незвичне замовлення, спілкуються та намагаються встановити діалог між двома поколіннями.

— Перед тим, як вийти на екрани, фільм кілька разів змінював назву. Чому зупинилися саме на останній — «Мої думки тихі»?

— Зміна назви зумовлена тим, що у фільмі багато тем, які для мене є дуже важливими. А назва мала би підсилювати одну з них. «Мої думки тихі» — про невимовлені слова. Відчуваючи дуже багато, ми часто говоримо про щось зовсім неважливе, і часто не можемо сказати своїм близьким те, що нас турбує насправді.

— Фільм належить до комедійного жанру. Не раз чула від режисерів і акторів, що знімати комедію в рази складніше, аніж драму…


— Усе залежить від світосприйняття. Мені здається, що люди, яким у житті вистачає веселих емоцій, воліють знімати драму. Натомість песимістам чи меланхолікам не вистачає чогось веселого. Тому вони й знімають комедію. Складність комедії у тому, що її важко експортувати. Бо гумор — це така річ, яку важко зрозуміти за кордоном. І комедія не пробачає права на помилку. Якщо у драмі режисер може собі дозволити у чомусь помилитися, давати якісь сумнівні епізоди, то у комедії це неприпустимо. Нема нічого гіршого, ніж жарт, який не працює. І тому всі інші жарти можуть просто посипатися після цього.

— Попри те, що ви ще дуже молодий режисер і видали на-гора не так багато фільмів, як режисери у поважному віці, уже маєте дуже високі нагороди за свої роботи. Що відчували, коли отримали свою першу нагороду?

— Нагороди за повний метр справді визначні, але для мене більше важить є нагороди за короткометражки у часи студентства. Висока нагорода не робить фільм ані кращим, ані гіршим, хоча це дуже приємно. Чи тремтіли мої коліна, коли отримував першу нагороду? Ні, не тремтіли, швидше, були кольки в шлунку (сміється. — Г.Я.)

— Від такої шаленої популярності, мабуть, захворіли на зіркову хворобу? Як з нею боретеся?

— Якби я був футболістом, то у свої 27 років був би ветераном. А для режисера я ще справді молодий. Я називаю свою популярність так: широковідомий у вузьких колах (сміється. — Г.Я.). З колегами спілкуюся як і раніше. Носа, як ви кажете, не задираю. З батьками також. Більше знайомих і друзів у мене не стало, хіба що у соцмережах. Тому не розумію, що таке зіркова хвороба, і намагаюся принципово залишатися собою.

— Нагорода на кінофестивалі передбачає і фінансову підтримку. На що витратили свою першу премію?
— У щось надзвичайно важливе наразі не вклав. Користуюся цими коштами на власні потреби. От машину відремонтував, придбав літню гуму (сміється. — Г.Я.).

— Хочу повернутися до фільму «Мої думки тихі». Ви подали перед зйомками заявку на пітчинг у Держкіно і отримали певну частину коштів. Зараз Верховна Рада має намір відмовити українським кінематографістам у фінансовій підтримці зйомок їхніх нових стрічок. Натомість зарубіжним кіношникам, які зніматимуть свої картини в Україні, даватимуть таку «дотацію». Яка ваша думка з цього приводу?

— Моя позиція така: підтримувати треба українське кіно, а особливо дебютантів. Адже без цього неможливо буде дізнатися, на що здатні молоді режисери. Буде прикро, якщо це фінансування зупиниться. Режисерам буде складно знімати кіно без державної підтримки. Кіно — частина культури, а вона не повинна бути прибутковою. Підтримувати її, вдихати у неї нове життя потрібно обов’язково.

— Можете з певністю сказати, що сьогодні українське кіно живе і процвітає?

— На жаль, такого сказати не можу. Фільми знімаються, але кіноіндустрія ще має рости і рости. Хоча, останнім часом картин знято багато, і наші фільми уже можуть про себе заявити у Європі та світі. Але якщо порівнювати з кіноіндустрією інших європейських країн, я вже не кажу про американську, то нам ще треба багато вчитися і працювати. І давати тверезу оцінку власним можливостям. Треба знімати фільми про нас — про звичайних людей, наші реалії, а не замахуватися на, скажімо «Хрещеного батька» чи на щось подібне.

— Ви з дитинства мріяли стати режисером?

— Мабуть, ні. У дитинстві мало про що мріяв, більше гуляв у дворі (сміється. — Г.Я.). А вже десь так у 16 років почав замислюватися, що маю далі робити. До всього треба мати талант. А от щоби бути режисером, таланту ніякого не потрібно. Тому, мабуть, я й пішов вчитися на режисера. Треба мати добру пам’ять, організаційні здібності, і вже можна навколо себе зібрати людей.

— Як таке може бути — не мати таланту і знімати чудові фільми?

— Я мав на увазі, що над талантом можна працювати. І за допомогою праці можна чогось досягти.

— А чому тоді вибрали режисуру, а не акторство?

— Актор — дуже важка професія. Залежна. У режисурі, до речі, як і у акторстві, немає середини, тобто середнього класу. Якщо актор топовий, то у нього все добре, якщо ні — все погано. Якщо з натяжкою середній режисер ще може якось існувати, то середніх акторів можна просто пожаліти.

— Ви народилися в Ужгороді. І вам ближче було вчитися у Словаччині чи Угорщині — так роблять чимало закарпатців. А ви поїхали до Києва…

— Правду кажете. Бо мій клас роз’їхався увесь. Коли приїжджаю до Ужгорода, не можу зустрітися з жодним однокласником. Чому я поїхав до Києва? Тут усе просто — моя сім’я не належить до корінного населення Закарпаття. По материнській лінії родина військових з далекого Сибіру, а мій батько — югослав. Тому я і не мріяв ніколи стати студентом угорського вишу. Я — українець. Хоча й називаюся Антоніо. Хотів вчитися у столиці України.

— А хто вас назвав таким іменем?

— Значна частина батькової родини живе у Хорватії. А там звична справа називати дітей на італійський манір. От і мене так назвали.

—  Вас називають молодим перспективним комедійним режисером. Чи маєте намір після комедії «перекваліфікуватися» у драму чи кримінальний бойовик?

— «Мої думки тихі» — це на стику жанрів. Щось між драмою та комедією. Але якщо буде цікавий драматичний матеріал, то чому б його не зробити?

— Який фільм ви за жодні гроші і ніколи не знімете?
— Мені страшенно не подобаються спекулятивні фільми, коли режисер іде у щось надзвичайно складне та не пережите — задля виправдання фестивальних очікувань чи ще чогось. Це коли режисер не співпереживає своїм героям, є для них чужим. Я би таких картин точно не знімав.

— І останнє. Ви забобонна людина?

—  Насамперед скажу, що я людина релігійна. Отже, забобонам не повинен вірити. Але, зізнаюся, я таки забобонний. Але не настільки, щоб через чорного кота, який перейшов мені дорогу, не піти на роботу. Також ніколи не зроблю зауваження жінці, яка перейшла мені дорогу з порожніми відрами. Але десь підсвідомо розумію, якщо жінка все ж таки перейшла дорогу з порожніми відрами, то краще за нову справу того дня не братися… Ніколи не покладу шапку на стіл. Дотримуюся «правила», що не можна класти на стіл хліб догори дригом. Але у що би там не вірив, завжди сподіваюся на власні сили і свій розум.

Схожі новини