«Мій новий роман для тих, кому варто вчасно зробити ревізію своїх стосунків із близькою людиною»

Ми познайомилися з Галиною Вдовиченко під час редакційного завдання. Тоді ще працювали у різних газетах, а потім доля звела у «Високому Замку». Завжди захоплювалася репортажами та інтерв’ю цієї талановитої журналістки — це були маленькі есе, романи у мініатюрі. А коли вийшов друком перший роман Галини, «Пів яблука», раділи усім колективом. Щороку до Форуму видавців Галина Вдовиченко готується з особливою відповідальністю — представляє новий роман або книжку для дітей.

— Галино, яким романом цього року потішите своїх ша­нувальників на 26 BookForum?

— Новий роман має назву «Найважливіше — наприкінці». Писала його два роки з перерва­ми. Без упевненості, що захочу його оприлюднити, але підсвідо­мо розуміючи, що доведеться, врешті-решт, наважитися, бо ж навіщо тоді?.. Усе, що ми відвер­то готові проговорити наодинці зі собою, заслуговує на те, аби поділитися цим з іншими. Пись­менник у житті може бути цілко­вито «закритою» людиною, на­віть соціопатом, але в текстах він відкритий, як на долоні. Теми самі обирають того, хто про них писатиме, і змушують працюва­ти на себе. У певний момент я зрозуміла, що пишу цей текст не лише для себе, а й для тих, кому варто вчасно зробити ревізію своїх стосунків з близькою лю­диною, спробувати змінити їх на краще. Усе в наших силах, навіть вплинути на те, на що, здавалося б, уже втрачено вплив.

— Про що роман?

— Про стосунки чоловіка і жін­ки, які прожили разом тридцять п’ять років. Які пройшли бага­то через що — через відчужен­ня, зближення, війну між собою, перемир’я, розчарування, надію і втрати… Про вміння прощати і співпереживати, приймати іншо­го, не подібного на себе, відділя­ти другорядне від головного, не дозволяти несуттєвому вплива­ти на наші стосунки… Мені хо­тілося б, щоб цей роман прочи­тали перш за все молоді читачі, мені є що їм сказати. (Презента­ція нового роману Галини Вдови­ченко «Найважливіше — напри­кінці» відбудеться 20 вересня, о 14 год. за адресою: вул. Копер­ника, 14, дворик. — Г. Я.).

— Ви увійшли у світ літера­тури романом «Пів яблука». Що підштовхнуло до його на­писання?

— На той момент вже немож­ливо було стримувати свої ба­жання і мрії. Настав час писати не лише газетні матеріали, а й прозу, і це був роман «Пів яблу­ка». Він відкрив для мене вну­трішні шлюзи — хлинули ідеї і теми, вже не було стримання від тої навали. До речі, кілька міся­ців тому сталася дивна річ. Коли писала роман «Найважливіше — наприкінці», відволіклась на ре­дагування романів «Пів яблука» та «Інші пів яблука», їх готували до виходу тепер вже у «Видав­ництві Старого Лева». Перечи­туючи їх, раптом зрозуміла те, що не спадало на думку до того моменту: знову пишу про двох героїв, я вже писала про них. Це вони, тому нема чого дава­ти їм інші імена і вигадувати пе­редісторію, — ось їхня передіс­торія. Укотре переконалася, що роман завжди знає більше, аніж його автор.

— Роман «Замок Гербуртів» («Тамдевін») свого часу отри­мав першу премію у номінації «Романи» на конкурсі «Корона­ція слова». Знаю, ви досліджу­вали тему вовків. Що було най­важче у цьому дослідженні?

— Перечитала тоді все, що вдалося знайти про особливості цих хижаків, все, що писали про­фесійні етологи чи дослідники-аматори, розмовляла з фахів­цями і людьми, які мали досвід зустрічі з вовками. Цей досвід змінив моє ставлення до цих зві­рів, які живуть за своїми прави­лами, деякі з них є більш «до­сконалими», ніж наші, людські. А коли вже вийшов роман «Там­девін», я познайомилась з Ма­риною Шквирею, українською дослідницею хижаків, зокрема й вовків. Подумала тоді: працю­вати вміємо, часом краще за ін­ших, а говорити про себе, роз­повідати про своє — ні. Тому й, до речі, так мало перекладів сучас­ної української літератури мо­вами світу. Можновладцям по­трібно не урізати, а збільшувати фінансування таких інституцій, як, скажімо, Український інсти­тут книги, дієво підтримувати популяризацію української літе­ратури у світі… Щоб ця структу­ра мала можливість працювати як Польський інститут книги та Польська програма перекладів, як німецький Ґете-Інститут, як фонд Норла, який фінансує ро­боту перекладачів з норвезької, як спеціальні фундації і фонди у Швеції та Фінляндії, які сприяють популяризації своїх літератур у світі, перекладам будь-якими мовами… Шлях через читання — найбільш короткий для пізнання іншої країни та розуміння того, що там відбувається, якими є і чого прагнуть її жителі.

— Серед ваших книжок є й казки. Першою була книжка «Мишкові Миші». Чому взяли­ся ще й за дитячі книжки?

— Спілкування з дітьми — це, перш за все, не «як там у шко­лі?» і «покажи щоденник», а роз­мови, вигадування історій, ігри… Усі мої дитячі книжки починалися з гри, на той час — вже з онуками, бо те, що могла написати, спілку­ючись з донькою і сином, я вчас­но не написала. Ми разом «буду­ємо» хатку в кімнаті чи на дереві, розповідаємо одне одному якісь цікавинки, придумуємо «наші» слівця, — а тоді розповідаю ді­тям свої вигадки, і нерідко саме діти просять, щоб ці історії стали книжками. Радію, що «Видавни­цтво Старого Лева» перевида­ло «Мишкових Мишей», офор­мила їх художниця Інна Черняк; що цього року у цьому ж видав­ництві вийшла «Ліга непарних шкарпеток», теж з новими ілю­страціями Арсена Джанікяна. А незабаром вийде наступний на­клад «Чорно-чорної курки» вже в іншому форматі.

— Ще одна ваша книжка для дітей, «36 і 6 котів», що так по­любилася не лише діткам, а й дорослим, перекладена кіль­кома мовами, а згодом її ви­дали шрифтом Брайля. Це була ваша ідея?

— Ні, не моя. Це Фонд роди­ни Нечитайло звернувся до моїх видавців з проханням дозволити видати «Котів» для дітей з вада­ми зору.

І відтоді вони видали вже чо­тири мої книжки — вони є у віль­ному доступі в онлайн-бібліотеці книг шрифтом Брайля для дітей. Готують до друку ще й нову книж­ку — «36 і 6 котів-компаньйонів». І не лише вони видають мої книж­ки для дітей, які читають пальчи­ками. Ми також записали аудіо­версію першої книжки з «котячої серії» в Ресурсному центрі По­літехніки (для людей з особли­вими потребами). Вона теж для дітей, які не можуть читати очи­ма, але із задоволенням слуха­ють книжки.

— Читачі «Високого Зам­ку» добре пам’ятають ваші інтерв’ю з зірками естради, репортажі з виставок та інші цікаві матеріали у щоденній газеті (Галина Вдовиченко очо­лювала відділ культури, а згодом стала заступником головного редактора. — Г. Я.). Чи дово­дилось зустріти серед геро­їв своїх публікацій прототипів майбутніх героїв книжок?

— Цікавість до Іоана Георга Пінзеля бере початок з моїх пу­блікацій у газеті. Давно захоплю­юсь скульптурами цього май­стра ХVІІІ століття, тому свого часу «створила» в уяві невідо­му роботу Майстра — дерев’яне яблуко з певними властивостя­ми, і все, що відбувалося довко­ла цієї знахідки у моєму першо­му романі. На одному з Форумів видавців львівська дизайнерка Івона Лобан, прочитавши пер­ший роман і його продовження, запросила мене на показ колек­ції одягу за мотивами творчос­ті Пінзеля. Ведучий згадав на початку показу: «Існує легенда про яблуко майстра Пінзеля…»… Ось так і народжуються часом легенди, зі сторінок роману пе­реходячи у життя. Ще одна ві­дома особа надихнула мене на роман, маю на увазі художника-примітивіста Никифора Дровня­ка. До його пам’ятника у Льво­ві, що поруч з Домініканським собором, підходять усі туристи, затерли до блиску його палець у небо. Його життя теж сповне­не таємницями, деякі білі плями я на свій розсуд заповнила у ро­мані «Бора».

Чимало рис характеру, зви­чок, улюблених висловів та ви­падків вихоплюю з життя, заби­раю від тих, з ким спілкуюся, за ким спостерігаю. Це одне з най­улюбленіших занять — спостері­гати за людьми.

— Одне з чільних місць у ва­шій творчості займає тема війни. Як народився роман «Маріупольський процес»?

— Так оце ж я після нього три­валий час не могла взятися за наступний роман, він з мене ви­тиснув все, що зміг. Довго після нього «видихувала». Про війну треба писати не через десять років, а коли пече нестерпно. Не треба чекати, поки про нас хтось розкаже світові і нам самим про те, що з нами тепер відбуваєть­ся, особливо з початком війни. А варто говорити тоді, коли годі мовчати, не чекати завершення подій, взагалі нічого не чекати. Говорити.

Я писала цей роман у розпал подій — від кінця літа 2014 року, протягом пів року, на такому гра­дусі напруження і концентрації, що навряд чи таке можливо по­вторити. Зараз вже так не змо­гла б. Це дуже важливо відчути, коли час братися за діло, не від­кладаючи на потім. Роман вий­шов у вересні 2015-го, нічого б у тексті я тепер не змінила. Сю­жет і герої вигадані, а деталі цієї історії — це реальний фактаж по­дій літа 2014-го.

— Як довго пишете роман? Чи траплялося, що, завер­шивши роботу, можете сісти і переписати його?

— Траплялося, що могла на­писати роман за пів року, але це жорсткий варіант. Письмен­ницька робота передбачає вмін­ня самоорганізовуватися. Я зу­стрічала талановитих людей, які могли б писати романи, але не можуть саме з цієї причини — розхристаності і нездатності до самопожертви. Часом ти точно мусиш жертвувати. Хоча кожен, хто пише, знає за собою й такий гріх: відтягувати момент сідання за комп’ютер. Ходиш, знаходиш собі якусь роботу, відволікаєш­ся… Робиш собі третю каву… Го­ловне сісти — і почати, а далі піде.

— Ви не лише письменни­ця, а й волонтер. Як усе встигаєте?

— Вже десять років я зі спіль­нотою взаємодопомоги «Емаус-Оселя» (тепер уже член колек­тиву, але мені більше до душі визначення «волонтер»), це спіль­нота колишніх безпритульних. За­ради того, щоб їм допомогти, го­това влізти в костюм «зайця» і на відкритті оновленої крамни­ці вийти на вулицю кликати лю­дей всередину. Безмірно пова­жаю цих людей за те, що змогли поставити крапку на своїх вбив­чих залежностях, повернутися до усвідомленого життя, заробляти і допомагати іншим. Багатьох вва­жаю своїми друзями.

А інші добрі діла, в яких нас називають волонтерами, беру участь спонтанно. Нещодавно на запрошення громадської ор­ганізації «КонтрФорс» впорядко­вували територію довкола кос­телу ХVІ століття в селі Соколівці. Звільняли його з облоги хащів. Здавалося б, безнадійна спра­ва, все одно наступної весни все там заросте. А виходить, ні, бо ті, хто бере участь в цих акціях не перший рік, кажуть, що спочат­ку це було суцільне сміттєзвали­ще, а тепер достатньо покосити траву й порубати кущі, а порож­ніх пляшок хіба мішок назбира­ється. Добра справа швидко не робиться. Терпіння і наполегли­вість здатні більш відчутно змі­нити світ, аніж рішучий, але поо­динокий підхід.

— Бачила в програмі ниніш­нього БукФоруму вашу ку­раторську програму «Ро­мантична література в світі глобальних змін». Що це таке?

— Це комплекс різноманіт­них заходів — презентацій, дис­кусій, «круглих столів» і публіч­них інтерв’ю на головну тему літератури (як на мене): лю­бов. До участі я запросила ба­гатьох прозаїків, в яких щойно вийшли нові книжки. Ми спіл­куватимемося на такі, скажімо, теми: «Людські пристрасті на тлі епохи. Причетність глобаль­ної історії до приватної істо­рії стосунків» або «Ви написали книжку про мене. Посттравма­тичний і постромантичний син­дроми у текстах» і таке інше. (Усі події цієї програми відбува­тимуться від четверга до неді­лі за адресою: вул. Коперника, 14, внутрішній дворик. — Г. Я.).