«Зарано говорити про „зраду“ чи „перемогу“. Попереду дуже важкий процес…»

Повернення в Україну наших полонених моряків і політич­них бранців супроводжувалося не тільки фанфарами, а й тривожним барабанним дробом у бік президента Во­лодимира Зеленського як очільника переговорного про­цесу з української сторони. Поки захоплена довгожданою і радісною подією публіка не скупилася на компліменти Зеленському, опоненти загинали пальці, перелічуючи свої доводи, чому не варто переоцінювати результат «обмінної» угоди з Кремлем і недооцінювати можливу ціну «супровід­них» домовленостей. Звучали і звинувачення (від розвалу «антипутінської коаліції» через буцімто надмірну поступли­вість у перемовинах з Москвою до ледь не пособництва Кремлю через видачу Росії важливого свідка у справі про збиття над окупованим Донбасом малайзійського «Боїн­га»), і застереження («тільки б обмін не став першим кроком до так званого миру на капітуляційних для України умо­вах!»). Про перспективи та ризики великої гри у політичні шахи між Росією й Україною за участі західних «гросмей­стрів» — у розмові з політекспертом Ярославом Макітрою.

— Що прочитується за ка­дром домовленостей, ре­зультатом яких став обмін утримуваними? І чи виправ­дані застереження, що у по­дальшому цей великий полі­тичний пазл може скластися не на користь України?

— Що залишилося за ка­дром процесу, складно судити, оскільки повною інформацією володіють одиниці. Але те, що обмін є частиною загальної до­мовленості і кроком до її досяг­нення, очевидно. Більше про­яснити ситуацію і розставити крапки над «і» може анонсова­на (наразі без дати. — «ВЗ») зу­стріч «нормандської четвірки», якщо вона відбудеться. Мож­на очікувати, що на цій зустрічі будуть озвучені позиції сторін щодо подальшого руху — у на­прямку або реалізації Мінських угод, або, можливо, до якоїсь іншої форми, бо «Мінськ» вже вичерпав себе як у часі, так і у смислах.

Те, що вдалося повернути з Росії стільки людей (причому у списку чимало знакових пріз­вищ), — величезний плюс, і не лише особисто для президен­та. Навіть ті, хто є опонентами Зеленського, схвально оцінили результат. Плюс для держави у тому, що вона продемонстру­вала українським громадянам — за них готові боротися, не­зважаючи на те, що ситуації різні трапляються. Одна річ — історія з Олегом Сенцовим чи моряками, які виконували вій­ськове завдання. Інша — коли українці під час війни їдуть до Росії без нагальної потреби, а потім Україна повинна віддава­ти за них злочинців. Тут слушно виникає питання до таких гро­мадян: для чого це робити?

Процес зрушився з мерт­вої точки. Але, крім позитив­них моментів, є і загрози: чи не буде підміни понять, коли у те, що назвуть «миром», запаку­ють і амністію для бойовиків, і виконання усіх тих пунктів Мін­ських угод, які можна вважати капітуляцією для України?

— Вважаєте, що Зелен­ський може на це піти, розу­міючи наслідки такого кроку?

— Повне виконання того, що передбачено Мінськими угодами, складно уявити. Ко­ментуючи свою розмову з Пу­тіним, президент Зеленський вже заявив, що змін до Кон­ституції щодо особливого ста­тусу Донбасу категорично не буде. Швидше за все, будуть якісь інші домовленості, умов­но кажучи, «Мінськ-3». І тут по­трібно розуміти, чого хочемо на виході. За великим рахун­ком, стоїмо перед вибором із двох варіантів: перший — це спроба знайти компроміс, від­новити контроль над окупо­ваними територіями на мак­симально допустимих для України умовах і з розрахун­ком, що перетравимо усе це та з часом наведемо там лад; другий — відгородитися від цих територій, оточити їх пар­каном і на певний період за­бути про них. Усі інші сценарії ведуть до масштабного крово­пролиття: як спроби звільнен­ня згаданих територій за ни­нішньої ситуації, так і відмова від будь-яких контактів з Ро­сією. Хоча у будь-якому разі говорити про те, що загрози великої війни немає, зарано. Як зарано давати однознач­ні оцінки ситуації у контексті «зрада» чи «перемога». Попе­реду — дуже важкий процес. Усе залежатиме від подаль­ших переговорів.

— Чи готова Україна за­пропонувати свій чіткий план розв’язання ситуації? І чим обумовлене ваше при­пущення, що анонсована зу­стріч у нормандському фор­маті може не відбутися?

— Щодо плану, то пакет рі­шень, можливо, вже є. Питання у тому, наскільки люди, причет­ні до цих рішень, керувалися розумінням ситуації, обставин, за яких напрацьовані рішення ще потрібно буде ухвалити. Ці люди не повинні забувати, до чого призвела, скажімо, спро­ба внести зміни до Конституції щодо особливого статусу Дон­басу за президентства Петра Порошенка: події 31 серпня 2015 року, коли під Верховною Радою загинули нацгвардійці.

Чому може зірватися зу­стріч «нормандської четвірки»? Це може статися з ініціативи як Росії, так і України. Зрив зустрі­чей не завжди негатив. Інколи й у наших інтересах як вдава­тися до таких кроків, так і не ви­конувати певні домовленості.

— Чого очікувати у «нор­мандському діалозі» від Берліна і Парижа, зважаючи на застереження щодо по­мітного західного потеплін­ня у стосунках з Росією?

— Таке хитання не відбуло­ся лише тепер, на старті пре­зидентства Зеленського. Це радше черговий етап потеплін­ня. В Європі бояться, щоб війна не поширилася на їхню терито­рію. Водночас там втомилися та сподіваються, що вдасться оживити переговорний процес і, як мінімум, заморозити кон­флікт.

По деяких позиціях прези­дент Зеленський перебуває у значно вигідніших умовах, ніж його попередник. І йдеться не тільки про те, що у Порошен­ка не було такої тотальної під­тримки суспільства, такого масштабного рівня довіри. Де­далі складнішою стає ситуа­ція у Росії, і не лише економіч­на. Похитнулися електоральні позиції Путіна. Усе це дає під­стави говорити, що шанс до­тиснути Кремль, змусити його відмовитися від цілого ряду ре­чей, є.

— За перевагами прези­дента Зеленського, які ви перелічили, водночас кри­ються і серйозні ризики. Заколисування високим рівнем підтримки може обу­мовити масштабні помилки з відповідними наслідками.

— Синдром переможця — ри­зикована річ. На хвилі успіху можна втратити пильність, від­чуття реальності і справді при­пуститися кардинальних по­милок, які можуть вдарити не лише по президентові, а й по державі у цілому. Між «перемо­гою» і «зрадою» коротка дис­танція. Та й залежність прези­дента від думки більшості, яка не завжди правильна, теж несе у собі ризики. Застережень ба­гато. Але ми у грі, і маємо шанс на перемогу.