«Служив у спецназі, хотів бути суперменом. Але акторство для мене — найкраща у світі професія»

Актор і телеведучий Артем Позняк не вважає себе героєм, але пропозиції саме таких ролей найчастіше отримує від режисерів. Лише за минулий рік на телеекрани вийшло понад десять серіалів за участі Позняка, і щоразу його ролі закохують та інтригують. Незабаром на телеканалі «2+2» відбудеться прем’єра другого сезону серіалу «Ментівські війни. Харків», де Артем Позняк грає підполковника Гордієнка, який бореться проти несправедливості та людської підлості. Про новий сезон 32-серійного детективу, дружбу в шоу-бізнесі, ревнощі дружини, а також про те, чому мало не побився з ведучим Олексієм Душкою, Артем Позняк розповів журналістові «Високого Замку».

— Артеме, на екрані справляєте враження супермена. Образи героїв вам не набридають?

— Я не герой у житті. Але наша профе­сія полягає у тому, аби не грати самого себе. Тому від героїчних образів не вто­мився. Та й узагалі не вважаю це про­блемою. Можна битися головою об сті­ну, вічно стукати у глухі двері і нічого не досягти, а можна зайняти нішу, в якій ти органічний, і стати в ній кращим. Я обрав другий шлях. Приводжу своїм студентам чудовий приклад актриси радянської епохи Наталії Крачковської. Пам’ятаємо її як виконавицю найкращих комедійних ролей — чого лише варта її роль у фільмі «Іван Васильович змінює професію». Не думаю, що в студентстві вона не мріяла про драматичні картини. Але, об’єктивно оцінивши свій типаж, стала затребува­ною комедійною актрисою.

— Але ж у вас була можливість ста­ти героєм у житті, ви служили у спец­назі…

— Так, думав над професією силови­ка. Хотілося бути суперменом. До того ж мама працювала у правоохоронних орга­нах. Але акторство для мене — найкраща у світі професія, де я можу бути не лише героєм. Можу приміряти інші риси харак­теру, інші сторони людського життя, інші професії. Справа не в героїзмі, а у на­тхненні та любові. Ніколи не шкодував про свій вибір. Вважаю себе найщасливішою людиною у світі, бо я — реалізований, і на своєму місці займаюся тим, що люблю.

— Вас часто порівнюють з голлівуд­ським актором Джеймсом Стейте­мом, який також грає мужніх і силь­них чоловіків. Це вам імпонує?

— Ніколи про це не думав. Тим паче, що Стейтем далеко. А от за що реально переживаю, то це за схожість з україн­ським актором Олександром Кобзарем. Якось до мене посеред вулиці підійшов чоловік і попросив сфотографуватися. Усе би нічого, але тут він каже: «Мені так подобається, як ви зіграли у серіалі „Ні­конов і К^о“, де ви слідчий в інвалідному візку». Я онімів. Тактовно промовчав. Річ у тім, що я ніколи в цьому серіалі не зні­мався! Чоловік був настільки задоволе­ний і вражений зустріччю з улюбленим актором Олександром Кобзарем, що я не хотів його засмучувати. От круто було б зіграти з Кобзарем близнюків в одно­му фільмі…

— Цього року ви отримали диплом за спеціальністю «продюсер кіно та телебачення». Це чергова спроба знайти себе?

— По-перше, я дуже допитливий, та­кий собі «вічний студент». Мені подо­бається навчатися, вчити щось нове. У зрілому віці процес навчання більш усві­домлений, бо є мотивація і кінцева мета. По-друге, я розумію, що фактура з рока­ми йде, тому треба думати, а що буде, коли грати героя-коханця я вже не змо­жу. Прокладаю собі доріжки в інших на­прямах. Зараз у мене є три освіти — ак­торська, режисерська, а тепер ще й диплом продюсера кіно та телебачення.

— Але ж ви завжди можете знятися у фільмі дружини Олександри, вона у вас відомий режисер…

— Олександра — дуже талановитий режисер, і за її плечима довготрива­лі успішні проєкти. Зараз вона у декреті, але думаю, вже скоро Саша повернеть­ся у професію. Повертаючись до питан­ня, ще «на березі» ми домовились, що жодних договірних ролей у нас не буде. Я не хочу йти на проєкт, бо за мене замо­вила слівце дружина. Для мене важливо підходити для ролі. Але, як кажуть, «ніко­ли не кажи ніколи». Якщо зорі зійдуться, і я буду підходити на роль у проєкті Саші, обов’язково погоджусь попрацювати з коханою на одному знімальному май­данчику.

— Після народження дочки якісь зміни в собі відчули?

— Стовідсотково я став обережнішим. У мене є водійські права всіх категорій, навіть можу водити фуру, і завжди лю­бив промчати з вітерцем на авто. Тепер воджу машину спокійніше, пам’ятаю, що в мене вже не одна донька, а вдома че­кає ще одне малятко. Навіть на зйом­ках «Ментівських війн. Харків» я, мабуть, вперше в житті не заходив у трюки стрім­голов, а сто разів все продумував, кон­сультувався з нашими інструкторами. Хоча раніше міг влетіти в кадр і зробити складний трюк відразу.

— До речі, про вашого героя у цьо­му серіалі — підполковника Андрія Гордієнка. Для вас він абсолютний ге­рой без вад?

— Гордієнко — напрочуд горда і чесна стосовно себе людина. Це навіть закла­дено у його прізвищі. Бореться не проти злочинності, а проти зла — це його прин­ципова позиція, якої він ніколи не зрадить. Але мені не подобається його впертість. У сучасному світі все неоднозначно, і часто потрібен час, аби розібратися у ситуації. Те, що ти вважав абсолютною правдою, вже за кілька годин може бути спросто­вано. Зі мною моя впертість завжди грає злий жарт. Я можу діяти емоційно, як від­чуваю серцем, і помилитися. Тоді страж­даю не лише я, а й мої близькі.

— У новому сезоні ваш герой зно­ву розпочинає інтригуючі стосунки. Ваша дружина не ревнує, коли бачить вас у любовних сценах?

— Ні, не ревнує. Дружина дивиться на мої роботи як режисер. Вона може щось порадити мені, навіть підказати в любов­них сценах. А взагалі, дивиться на мої роботи і каже — вірить чи ні.

— Від якої сцени в «Ментівських ві­йнах» ви отримали найбільше задо­волення?

— Це дивно, було дуже багато драй­вових сцен — погоні у місті, перестріл­ки, гарно поставлені бійки, але мені запам’яталась душевна, дуже чолові­ча сцена з актором Сергієм Лістуновим, який грає мого підлеглого, оперативни­ка Харлея. У цьому епізоді є все: і драма, і емоції, і чоловічі взаємини, і спогади. А для тих, хто любить екшн, — Харлей кидає ніж у двері і мало не потрапляє в мого ге­роя. Знадобилось кілька дублів, аби ця сцена вдалась такою, як ми задумали.

— Як вдається після кривавих, дра­матичних подій у кадрі залишатися у гарному гуморі на знімальному май­данчику?

— Вирішальну роль у цьому грає гу­мор. Річ у тім, що коли нас зі Сергієм Ліс­туновим і Богданом Юсипчуком взяли у проєкт, нам треба було за дуже короткий час знайти спільну мову і у кадрі відіграти вірну дружбу. А як це робити, якщо поза камерою ми не спілкувалися, і пана Ліс­тунова я взагалі вперше побачив на про­бах? Тоді ми почали жартувати, і зрозу­міли, що саме у цьому ми схожі. Часто наші розіграші чи підколи на межі фолу, і людина, яка вперше приходить до нас на майданчик, реагує на жарти великими здивованими очима. Але саме наше по­чуття гумору створює на майданчику уні­кальну атмосферу!

— Кажуть, що дружби у шоу-бізнесі немає. Ви погоджуєтеся з цією дум­кою?

— У мене є друзі у шоубізі! На тих же «Ментівських війнах» я знайшов кру­тих товаришів, яких вже планую запро­сити до себе додому. А ще я багато ро­ків дружу з відомим ведучим Олексієм Душкою. Ми познайомилися ще до те­лебачення, у студентські роки. Разом з Олексієм жили в одній кімнаті у гурто­житку. Розповім секрет, Льоша дуже хо­тів спочатку вижити мене з кімнати. Коли мене підселили до них, кімната була пе­ревантажена. І що запропонував Душка? Влаштувати мені темну. Намовляв всіх сусідів по-чоловічому пояснити мені, що місця більше немає. Але я хлопець бува­лий, служив, вирішив конфлікт швидко, і спав на кращому ліжку. А Льоша став мені хорошим другом.

— Ви навіть стали хрещеним бать­ком його доньці…

— О, ми з ним — куми. Так вийшло, що я похрестив його доньку, а він — мою. До речі, день народження у нас з ним в один день, 31 серпня. Відзначаємо завжди ра­зом, а у торт ставимо свічки, які символі­зують наш загальний вік.

— Як відсвяткували свій ювілей?

— Це був мій третій день народження на роботі. І я вважаю, що це гарна тра­диція. Є прикмета — як день народжен­ня зустрінеш, так і проведеш. І минулий рік справді був насичений на цікаві про­єкти. Знімальна група «Ментівських війн» вітала мене під час зйомок, спеціально на майданчик приїжджав режисер другої знімальної команди Валерій Рожко. До речі, дарували так багато алкоголю, що я досі ніяк не можу розібрати бар, тре­ба було одразу відкривати свій магазин (сміється. — Г. Я.).

— Минулий рік у вас справді був ба­гатий на події: спочатку весілля, по­тім народження дочки, паралельно постійні зйомки, навчання, більше десяти серіальних прем’єр. Як вда­валося все поєднувати?

— Це був справді калейдоскоп подій: народження Жені, хрестини, ми наре­шті розпочали будівництво нашого жит­ла, а ще зйомки і викладацька робота. У чому секрет — не знаю. Ніколи не ходив на курси тайм-менеджменту тільки тому, що у мене на це ніколи не було часу. Є парадоксальний секрет: чим більше ти працюєш, тим більше встигаєш. Профе­сія актора — це постійна робота над со­бою. Тому у моєму графіку щоденні тре­нування у спортзалі, два рази на тиждень робота з каскадерами над сценічними боями і заняття біля станка у балетному класі. Я вимогливий до себе, і як актор, і як куратор курсів режисерів в акаде­мії естрадного та циркового мистецтва. Часто суворий до студентів навмисно, — аби вони зробили вибір, чи варто їм вза­галі займатися акторством. Наша про­фесія підступна. Може піднести до небес — і боляче вдарити об землю. Акторство — величезна праця, що потребує цілодо­бової роботи над собою. Займатися цим нелегко. Це я кажу тим, хто мріє про зір­кову кар’єру.