«На побудову декорацій „Короля Данила“ пішло 500 кубів лісу»

Про Тараса Химича, тепер уже відомого львівського кліпмейкера і режисера, кінематографічна спільнота заговорила 2016 року, коли побачив світ його перший масштабний художній фільм «Жива» (заснований на правдивих подіях і спогадах військової УПА Ганни Попович, яка стала прототипом головної героїні. — Л.П.). А минулого року на широкі екрани вийшов історичний «екшн» Химича «Король Данило». Про шлях від кліпмейкера до режисера серйозних історичних фільмів, про навчання у США, повернення в Україну та перспективи нашого кіно кореспонденту «ВЗ» розповів Тарас Химич.

— Тарасе, з чого починався ваш шлях у кінематограф?

— У дитинстві я ходив до худож­ньої школи, потім вступив до Ака­демії мистецтв. Займався живопи­сом, скульптурою, рисунком, але мені не вистачало рухомої картин­ки. Хотілося це все об’єднати. Як це зробити, я ще не знав, аж поки мені не потрапила до рук камера. Було це, здається, 1994 року. Коли впер­ше почав знімати камерою, зро­зумів, що все, що я до того пробу­вав, зійшлося у мене в голові. Я ще тоді навіть не знав, як воно буде на­зиватися. Було мені тоді 18 чи 19 років… Коли навчався на третьо­му курсі Академії мистецтв, у мене з’явилася можливість потрапи­ти на навчання до США. 1996 року я опинився в Америці. Пригадую, у нас кожного семестру були зустрі­чі (крім того, що ми здавали іспити), під час яких троє викладачів оціню­вали студентів. Я думав, покажу їм свої роботи, а вони дивляться не на роботи, а на мене, — як поводжу­ся, і потім говорять: «Тарасе, в тебе є проблеми. Ти, напевно, приїхав з такої країни, у якій був тоталітарний режим. І це відчувається. По тво­їх роботах видно, що ти замкнутий у певних рамках, але твоя особис­тість може більше». Тоді я збагнув, що таке західна освіта… В Америці мене також запитали: «Ти з України? Розкажи щось цікаве про свою краї­ну, тільки не роби з себе американ­ця і не копіюй те, що є в нас». І я не міг нічого такого розказати, щоб їх вразило. Збагнув, що й не знаю, що розказати. Ми мали багато уроків з історії американського мистецтва, з історії індіанської культури… І я почав цікавитися історією України.

— Саме тому повернулися в Україну?

— Так. 2001 року повернувся й почав працювати як кліпмейкер. Але я себе не обмежував, пробував різні речі. Мій перший кліп був на пісню «Скрябіна» «Зламані крила». Це був і перший кліп, який «крутив­ся» на М1, щойно той канал ство­рився.

— Ви знімали кліпи для бага­тьох популярних українських гур­тів і виконавців. З ким було най­цікавіше працювати?

— З Сашком Положинським було цікаво, з Кузьмою… Було багато кліпів з різними виконавцями, і ко­жен був чимось цікавий. Я зняв по­над сто кліпів, і кожен раз — це окре­ма історія, яка триває на екрані кілька хвилин. Хоча я більший при­хильник довготривалого кіно — до­кументального чи художнього.

— Власне, довготривале кіно ви починали знімати з історичних документально-художніх фільмів про події в Україні 20−50-х років минулого століття. Тобто актори відтворювали документальні іс­торичні факти…

— Так прийнято було робити на Заході, я лише переніс цей досвід на український ґрунт.

— Тобто якби не те прохання американських викладачів роз­повісти щось цікаве про Україну, не було б і цих фільмів?

— Мудрі викладачі ставлять мудрі питання і стимулюють студентів до пошуків відповідей.

— Після десятиліття, при­свяченого роботі над докумен­тальними фільмами, ви взяли­ся за художній і теж історичний — «Жива».

— Цей фільм знімався в Карпатах, у Горганах, — у тих місцях, де реаль­но відбувалися події, про які розпо­відала мені дев’яносторічна Ганна Попович — військова УПА. Вона була консультантом. Були цікаві випад­ки під час зйомок. Ми приїхали чор­ною машиною, вивантажуємо ма­кети зброї. 2015 рік — у країні війна. Місцеві мешканці в горах чорниці збирають, а тут люди у військовій формі із зірочками НКВС бігають! Прийшла Самооборона із села На­двірнянського району з псами, ото­чила нас, кажуть: «Слава Україні!». А люди у формі «енкавеесників» від­повідають: «Героям слава!»… На­справді було не смішно.

— Зйомки «Живої» відбували­ся в Карпатах, декораціями була сама природа…

— Але вона дуже жорстока, ця природа. Були моменти, коли ре­ально можна було загинути…

— «Король Данило»… Після відносно не віддалених від нас подій 70-річної давності ви пір­нули у ХІІІ століття.

— Як у ХІІІ, так і в ХХ столітті долі — це люди, і їхні можливі варіан­ти пережиття чимось подібні. Я ви­рішив цей принцип перенести на давню історію і зробити художній фільм, трохи відійшовши від кла­сичної історії. Це навіть не художній фільм, а початок — трейлер до сері­алу. Тобто ви дивитесь фільм, зна­йомитеся з героями, голосуєте за них, а далі буде серіал, і він буде зо­всім іншим. Фільмом ми показуємо можливих героїв, які будуть у серіа­лі. Не всі актори будуть у ньому зні­матися. У «Королі Данилі» хочу закцентувати увагу на тих речах, яких ми ніколи не знали, їх тільки тепер починають досліджувати. Серіал буде дуже цікавий. Сам фільм побу­дований на базі життів різних людей з різних епох. Ми не знаємо, що тоді могло бути насправді, до нас май­же ніяких свідчень не дійшло. Ми створюємо середовище і хочемо, щоб у нього повірили, таким чином прагнемо долучити людей до істо­рії. В історичних книжках відсотків п’ять правди, все решта — напрацю­вання століть, переписи. Створюю­чи фільм, реконструюємо історію і пророкуємо можливі варіанти роз­витку подій — так краще зрозуміти історію.

— Декорації для «Короля Да­нила» доводилося будувати…

— Після «Живої» я подумав, що все знаю, а коли ще раз переди­вився запис, зрозумів, що це — окремий досвід. Кінематографіст і кліпмейкер — це людина, яка живе багато життів. «Король Данило» — це було друге життя, або четверте — не знаю… Фільм знімався на ко­шти спонсорів. Тільки на побудову декорації пішло 500 кубів лісу. Було таке, що закінчилися гроші на дере­вину, як раптом приходив переказ на 2 тисячі фунтів. Ми працювали в такому режимі, коли нема грошей, а потім вони з’являються, потім знову працюємо в борг…

— Скільки акторів було на зні­мальному майданчику?

— Бували дні, коли — 60−80, а бу­вало, що й 160. Коли понад сто лю­дей, було відчуття, що ти живеш у середньовічному місті, — всюди люди. Була ситуація, коли велика кількість людей, зайнятих у масов­ці, мали довго чекати, поки надійде їхня черга зніматися. І от ця вся ма­совка принесла вудочки (неподалік місця зйомок були рови і ставки). Я заходжу за «замок», а все поле вкрите рибалками, вбраними у се­редньовічні костюми.

— Як відбираєте акторів до своїх фільмів?

— Не зважаю на те, відомий актор чи не відомий. Людина має бути ці­кава, в ній має бути багато харизми, яка підходить до її персонажа.

Довідка «ВЗ»

Тарас Химич народився у Львові 2 березня 1976 року в сім’ї лі­карів. Навчався у Львівській академії мистецтв, після цього — у Ко­леджі візуального мистецтва (College of Visual Arts) у Міннесоті (США), де здобув диплом бакалавра. З 2000 по 2001 працював у США незалежним дизайнером. 2001 року повернувся в Україну, де розпочав роботу над створенням музичних кліпів. З 2005 року зняв 5 документально-художніх фільмів про історію України Х Х століт­тя і два — «Жива» та «Король Данило» — художні. Одружений, вихо­вує двох дітей.