«Наче сама глина кликала: «Подивись на мене, зачепи мене…»

Напевно, нема у Львові людей, які б не бачили пам’ятника Михайлові Грушевському на початку проспекту Шевченка, скульптурну композицію «Жайворонки» та «Струмок»… Руці митця належать багато меморіальних таблиць не лише у нашому місті, а й у Володимирі-Волинському — пам’ятники Володимиру Великому, Ярославу Мудрому із Всеволодом та Ярославу Осмомислу (комплекс «Слов'янський сад»). До створення цих та інших пам’ятників причетний народний художник України Любомир Яремчук (на фото). Власне «народним» він став не так давно, коли на урочистостях до 100-ліття проголошення Акта Злуки вручали відзнаки та урядові нагороди митцям.

— Пане Любомире, чи очікуваним було для вас звання народного ху­дожника України?

— Це для мене було несподіванкою, хоча кожен, кого висувають на зван­ня чи нагороди, сподівається на щось. У мене історія трохи затягнулася, бо вису­нули на «народного» ще 2008 року, по­тім знову треба було поновлювати доку­менти. Але це збуджує певні події: у мене була серія виставок — у музеї Богдана-Іго­ря Антонича в Бортятині, у Львові в гале­реях «Меланка-арт» та «Велес», вистав­ки на Тернопільщині плюс наші Весняні та Осінні салони, які проходять у Палаці мис­тецтв. Приємно, що нагороди і відзнаки вручали у гарній святковій атмосфері на сцені Львівської опери. Були чудові висту­пи акторів, співаків, у супроводі прекрас­ного балету Ірини Мазур «Життя»…

— Розкажіть про своє дитинство і про те, що саме вас спонукало вибра­ти фах скульптора?

— Мої батьки — вчителі молодших класів. Коли я був школярем, вчите­лі для найменших учнів робили пояс­нення деяких уроків у вигляді малюнків. Батьки мене просили допомогти в цьо­му, я їм малював якісь плакати. Потім були шкільні виставки, мені давали якісь грамоти, скромні подарунки, книжеч­ки, — адже дітей треба заохочувати. Було відчуття, що тобі приділяють увагу. У Су­довій Вишні ми жили недалеко від по­тічка, а поруч був глиняний кар’єр. Ми, дітлахи, бігали там, купалися, навколо були ліси, чудова природа… Уявіть собі: струмок і невеличкий водоспад, вода б’є по глині, а з тієї глини щось утворюється — уже були готові твори. Наче сама гли­на кликала: «Подивись на мене, зачепи мене»… У природі так є — щось побачиш, і воно тебе зачепить. Сталося так, що місце мого народження сприяло тому, що я обрав саме цей фах. І, звісно, бать­ки розвивали в мені потяг до творчос­ті, хоча вони хотіли, щоб я був музикан­том. Я вчився грати на різних музичних інструментах: на флейті, на струнних, на баяні, на акордеоні, але все-таки мене тягнуло до пензля, до глини…

— Те, що ви займалися музикою, вам потім у житті пригодилося?

— Однозначно! Мистецтво — синтез поезії, музики, живопису… Це є одне ціле. Пластика — та ж музика, якщо ти її відчуваєш, це допомагає, підказує. Я за­кінчив восьмий клас і вступив у Львові в училище прикладного та декоративно­го мистецтва ім. Івана Труша, тепер це коледж. І моя музична «кар'єра» на цьо­му закінчилася. Мені дуже пощастило на вчителів — як у школі, так і пізніше, в учи­лищі й інституті. У школі у нас були різні гуртки — і художні, і театральні, нас залу­чали до різноманітних акцій, навіть до ар­хеологічних експедицій.

— Тобто ви у школі вчилися добре?

— Я не міг погано вчитися, адже бать­ки — вчителі, дисципліна була вчитель­ська. Це було святе. Звісно, щось дава­лось важче, щось легше. Як не дивно, мав потяг до математики.

— Після училища відразу вступили до інституту?

— Ще в училищі хотів вступати на жи­вопис, але вийшло так, що мені запропо­нували вступати на кераміку, але оскільки це та ж глина, з якою я весь час працю­вав, то це було теж моє. А коли освоїв гон­чарний круг, отримав неймовірне задо­волення! Я тоді багато речей зробив суто для себе на гончарному крузі. І дипломна робота в мене була на основі гончарно­го круга: триптих, який зображував весну, любов, сім’ю. Навчаючись ще на останніх курсах училища, в мене з’явився інтерес до скульптури. Але в інституті тоді ще не було факультету скульптури, а предмета скульптури найбільше було на кераміці, тому я й вступив на кераміку. Хоча працю­вав і в живописі, і в скульптурі, і в кераміці, але настав момент, коли довелося обира­ти щось одне. Це сталося уже наприкін­ці навчання. Був у нас Тарас Драган — ви­кладач, якого ми дуже любили. Саме він порадив мені познайомитися зі скульпто­ром Дмитром Крвавичем. Хоча на нашо­му курсі Крвавич не викладав, але я нама­гався ходити на його лекції.

— Ви закінчували інститут у ті часи, коли були розподіли, — випускників скеровували на роботу, часто навіть в інші міста. Як було у вас?

— Ще навіть під час навчання ми літо використовували з користю. Коли я після восьмого класу фактично став львів’янином, відтоді намагався не над­то залежати від батьків. Після інститу­ту мав скерування на роботу, але мене забрали до війська. Але ж прагнув жити у Львові. І тут мені допоміг випадок. Іду якось львівською вулицею, а назустріч мені мої викладачі — Дмитро Крвавич і Володимир Овсійчук. Питають, чому я такий сумний. Кажу, що у мене багато ідей, думок, але наразі не маю де працю­вати. Що робить Крвавич? Не роздумую­чи, дістає з кишені ключа і каже: «Любку, знаєш, де моя майстерня? Маєш ключ — іди працюй!». Це фантастично! Чи хтось сьогодні здатен на такий жест?

— Пам'ятаєте свою першу роботу, яку у вас купили?

— Тоді для нас, художників, головне було — виставки. Це був стимул. При Спіл­ці художників України була молодіжна секція, і молодим митцям давали одно­разову грошову допомогу, яка на той час була суттєвою. Продати свою роботу — це завжди несподіванка і, як правило, таке трапляється на виставці. Одну роботу в мене купили у Києві — дирекція художніх виставок, а ще до того приїхала делега­ція з Третьяковської галереї з конкретною програмою — закупити роботи львівських художників. А я на той час зробив портрет свого вчителя Дмитра Петровича Крвави­ча, і ця робота десь на виставці «прозву­чала». Люди з відділу скульптури Третья­ковки прийшли до мене з пропозицією купити цю роботу. Я спочатку погодив­ся, а потім передумав: чому моя робота має їхати у Москву? Може, це й фраєр­ство, але я їм відмовив. Борис Возниць­кий десь про це почув, прийшов до мене, опустив голову й каже: «Любомире, я не маю так багато грошей, як Третьяковська галерея, але я хочу, щоб портрет Крвави­ча був у Львівській картинній галереї». Та­ким чином ця робота залишилася у Льво­ві. Я тоді був непрактичний. Мені прийшов офіційний лист з рекомендацією перели­ти портрет у бронзу, але я чомусь на нього не відреагував.

— Сподіваюся, ви про цей вчинок не пошкодували?

— Частково. Але парадокс у тому, що тоді, будучи молодим скульптором-почат­ківцем чи навіть ще студентом, я у фінан­совому плані краще почувався, ніж зараз. Тоді можна було заробити, і непогано по­чуватися. Ми студентами могли собі до­зволити у якісь вихідні сісти у літак і поле­тіти на виставку в Ленінград чи ще кудись, — для нас це не було проблемою. Були зручні потяги на Прибалтику із зупинками в Ризі, Вільнюсі… Тоді це для нас була Єв­ропа! Був у мене такий дивовижний випа­док відразу після армії: приходить переказ коштів — 900 рублів — «за репродукцію тво­ру такого-то». Це з виставки у Києві. А по­тім мені прислали набір листівок «Молоді художники України», куди потрапила і моя робота. На той час для молодого хлопця це були шалені гроші! Були закупівельні комі­сії від міністерства, від дирекції виставок… Зараз це буває вкрай рідко.

— Тепер багато ваших скульптурних робіт і пам’ятників прикрашають міс­та і села не лише України, є вони і за кордоном, зокрема у Відні. Найвідо­міші — пам’ятники Грушевському, на могилах Людкевича й Івасюка — були виготовлені у співавторстві з іншими скульпторами та архітекторами. Як виглядає така співпраця?

— З пам’ятником Людкевичу була така історія. Відбувся конкурс, який оголоси­ло Товариство охорони пам’яток. Я брав участь у трьох турах. В кінцевому резуль­таті переможцями стали три проекти: мій, Посікіри і Скакуна. Оскільки ми зна­ли один одного, вирішили зробити один проект на основі тих ідей.

— А з Івасюком як було?

— Коли я працював у майстерні Крва­вича, батьки Володі Івасюка звернули­ся до Миколи Посікіри, він почав роботу, але ситуація була така, що тривалий час не дозволяли ставити пам’ятник Івасю­ку. І коли «лід зрушився», приїхав з Чер­нівців батько Володі — Михайло Іванович — і знову підняв цю тему. Микола Посікі­ра запропонував мені працювати разом і довершити скульптуру.

— З яким матеріалом найбільше любите працювати?

— Колись була бронза. Був період, коли була потреба в пам’ятниках, — Шев­ченкові, Франку, Лесі Українці… Кожне місто, кожне село хотіло мати пам’ятник. Та й фабрика тоді працювала на повну силу, і ливарники — йшов технологічний процес, в якому було задіяно багато лю­дей. Зараз залюбки працюю з каменем.

Довідка «ВЗ»

Любомир Яремчук народився 15 серпня 1954 року у Судовій Вишні Львівської області. Лауреат обласної премії ім. О. Гаврилюка. Член Національної спілки художників України (1984). Заслужений художник України (1999). Працює в галузі станкової та монументальної скульптури. 2018 рік — обласна премія в галузі образотворчого мистецтва ім. Івана Труша. У січ­ні 2019 року отримав звання народного художника України.