«Був період, коли моє прізвище вирізали з афіш, а „Ватрі“ забороняли співати пісні на мої тексти»

Великим ювілейним концертом у Львівській опері відзначив своє 75-річчя відомий поет-пісняр, лауреат багатьох літературних премій, заслужений діяч мистецтв України Богдан Стельмах (на фото). Пісні на його тексти давно стали народними, їх співають і в родинному колі, і з великої сцени. «Мамина світлиця», «Не забудь», «Пшеничне перевесло», «Не сип, мила, скла», «Тільки раз цвіте любов», «Я тебе почекаю» та багато інших творів увійшли у золотий фонд української естрадної пісні. На тексти Богдана Стельмаха писали музику метри композиторської майстерності — Мирослав Скорик, Володимир Івасюк, Ігор Білозір, Богдан-Юрій Янівський… Про дружбу з цими великими особистостями, про дитинство і тривожну юність, а також про творчість і родину Богдан Стельмах розповів журналістові «ВЗ».

— З якими думками і почуттями зу­стріли свій 75-літній ювілей?

— Вагався, чи варто відзначати ювілей концертом. Але знаю, як буває: коли не зробиш, твій день народження минає, а ти потім каєшся — чому не зробив, треба було зібрати людей, прозвітувати перед ними, висповідатися… «Сходьмося, по­кликані й запрошені, в наш пісенно-по­етичний храм! — Тут я буду сповідатись осені, Буду сповідатись, люди, вам». У концерті звучали пісні старі й нові, при­чому нових більше. З давніх звучали пісні Скорика, Янівського, Івасюка, Білозора, але звучали й пісні, які на мої вірші напи­сали Павло Табаков, Назар Савко, Сергій Котовський, Роман Ковальчук. Мені са­мому було приємно це все почути, ду­маю, людям так само.

— Далеко не кожному поету випа­дає щастя почути пісні на свої тексти. На ваші вірші писали музику відомі композитори. А як усе починалося?

— Усе почалося зі Скорика. Ми позна­йомилися з ним при одній роботі — я мав перекласти українською текст Межелай­тіса для його кантати «Людина». Потім почав пропонувати Скорику свої тексти. Згодом ці пісні вийшли окремою збіроч­кою. Мені тоді було трохи більше двадця­ти років. Звісно, я тішився цим і пробував щось таке робити далі. Потім Скорик пої­хав до Москви і познайомив мене зі своїм молодшим товаришем, Богданом-Юрієм Янівським, з яким ми дуже здружилися. Янівський працював на радіо, мав свій оркестр, тому наші пісні швидко йшли в ефір. Це стимулювало, адже коли щось робиш і воно йде в люди, хочеться твори­ти ще і ще. Згодом з’явився Володя Іва­сюк. Звісно, ми з ним не могли тут роз­минутися. Тоді він вже був славний своєю «Червоною рутою», я теж уже був авто­ром відомих пісень. З Івасюком написа­ли кілька пісень. Володя загинув навесні 1979-го… А восени того ж року я позна­йомився з Ігорем Білозором, і ми почали працювати дуже інтенсивно. Написали 24 пісні — кажу з такою точністю, бо кожна з цих пісень добра. Білозір — це «Ватра», яка відразу ці пісні виконувала. Співали Оксана Білозір, Мар’ян Шуневич, Ігор Богдан — солісти «Ватри». Народ любив ці пісні. І любить їх досі. Якось мене віз один чоловік з мого села Туркотин, де я народився, до Львова. Зупинився у сво­єму селі і пішов провідати до хати маму. Його мама вибігла зі словами: «Йой, то ви! То ваша „Світлиця“! Я так її люблю слухати! Навіть якось доїла корову, а ра­діо стояло на вікні. Зазвучала „Світлиця“, я кинула корову і побігла слухати пісню». Мені було дуже приємно це чути. Схожих оповідей чимало. Люди любили пісні Бі­лозора, «Ватру». Видно, мені було добре писати для нього, а йому добре писалася музика на мої тексти. Жодного слова в моїх віршах він не змінив.

— Вас із Ігорем пов’язувала друж­ба, не лише творча співпраця. Знаю, Білозір був непростою людиною…

— У нас з ним були дружні стосунки. Мені з ним було добре. Зі Скориком та­кої дружби не було, бо мешкали далеко один від одного. Дружив із Янівським. З Івасюком була справжня дружба. Всі ми складні люди. Але зі мною Білозір склад­ним не був.

— Ви згадали своє рідне село на Львівщині. Очевидно, задатки вашо­го таланту були закладені батьками. Розкажіть про своє дитинство.

— Пам'ятаю себе в Туркотині з чоти­рирічного віку. Я жив з татом, старшим братом і старшою сестрою у Львові, на вулиці Різьбярській, що на початку Лича­ківської. Тата заарештували на моїх очах. Пам’ятаю, це було 13 лютого 1948 року. Мені минуло чотири роки. А жили ми у Львові, бо тато тут мав роботу, брат вчив­ся у школі, сестра в педінституті. Коли тата заарештували, я переїхав у село до мами. У нас був величезний сад. Зі 6−7 років я почав пасти корови. Тітонька по­дарувала мені сопілку, я вчився грати на ній. Коли тато повернувся з тюрми, мені було 13 років. «Мені тринадцятий мина­ло, я пас телята за селом»… Того року наша корова мала двійню. Це було вліт­ку 1956-го. Вісім з половиною років без тата, лише з мамою. Сад гарно родив, ми возили до Львова фрукти, я допома­гав мамі. Як зацвіте наше село навесні, то хат не видно — суцільний сад! Там я хо­див до школи, потім до Курович у 5-й і 6-й класи, згодом поїхав до Львова.

Школу закінчив 1960 року із золотою медаллю. Вступив в університет на меха­ніко-математичний факультет. У нас скла­лася група студентів, які хотіли не лише вчитися, а й ще щось робити — співати, обмірковувати політичні справи. Після другого курсу нас виключили з універси­тету. Але через рік я знову вступив — на філологію. Це були тривожні часи. Коли здав українську літературу, прийшли зі спецвідділу і питали, чи я вже склав іс­пит і на скільки. Їм відповіли, що на «5». А мало бути «2»… Після третього семестру мене на три роки забрали в армію. Слу­жив у Красноярську. Познайомився там з багатьма цікавими людьми — українцями, які відсиділи терміни ув’язнення за бан­дерівщину. Повернувшись, працював у молодіжній газеті. Кілька років завідував літературною частиною театру в Дрого­бичі. Потім знову повернувся у газету. Я люблю театр, написав понад двадцять п’єс, десять з них йшли в театрах Києва, Львова та інших міст.

— А коли почали писати вірші?

— Щось таке складав з мамою в ди­тинстві осінніми вечорами. Багато чи­тали — особливо Франка. У 10-му класі знову почав римувати. А коли до Львова приїхали Драч, Вінграновський, Дзюба, мене вразили їхні поезії в «Літературній Україні». Це мене надихнуло, я вирішив продовжити писати вірші. Мав непогані рецензії на свої вірші, одну з них напи­сала Ліна Костенко. Це була повчаль­на стаття на 23 сторінки — не лише для мене, а й для кожного молодого поета. Там були такі слова: «Поет не тому, що пише вірші, а пише вірші тому, що він поет». З роками почали виходити мої книжки. Потім я потрапив в опалу, про­читавши на Пушкінському вечорі вірш «Дуель», де себе впізнали партійні ке­рівники. Я в партії ніколи не був. Мене на три роки «прикрили», заборонили «Ва­трі» виконувати наші з Білозором пісні. Білозір від мене відвернувся. З афіш вирізали моє прізвище — я багато пісень писав для театральних вистав. Потім в опері я прочитав вірш «Пам'ятник», з якого почалася у Львові так звана «клум­ба» — я першим клав тут квіти. Це був 1989 рік.

— Для людини творчої дуже важли­ва підтримка родини…

— Оксана — моя третя дружина. Перші дві вже на небі. З Оксаною разом третій рік. Я її дуже люблю.

— У вас є діти, онуки…

— Так, уже навіть правнуки. Від най­старшого сина Андрія, який став дідом. Нещодавно приїхав з фронту, відслужив­ши півтора року. У мене дві правнучки — Меланія і Софія.

— Хтось із дітей чи онуків має вашу творчу «жилку»?

— Ні, на щастя, ніхто. Я колись жарту­вав з Лубківським, казав, що я геніаль­ніший, ніж він, бо на дітях геніїв природа відпочиває. На моїх вона відпочила — на­віть ще й на внуках. А його сини стали ві­домими людьми.

— Ви завжди відчували, що маєте вдома надійний тил?

— Звичайно. Днями я з видавництва зателефонував дружині, що вже йду до­дому. Але ще зайшов у Театр ім. Марії Заньковецької, приніс Юрію Брилинсько­му запрошення на свій концерт, та й за­сиділися трохи. А телефон забув вдома. Дружина прийшла додому, а мене нема. Вони з донькою кинулися шукати мене по Львову. Значить, хвилюються, я їм не байдужий.

— Хто для вас є авторитетом у літе­ратурі?

— Нечуй-Левицький, Шевченко, без­перечно. Думаю, Шевченка треба ви­вчати окремо від української літератури, «Кобзар» виділити в окрему дисципліну «Кобзарознавство».

Довідка «ВЗ»

Богдан Михайлович Стельмах народився 2 жовтня 1943 року у селі Тур­котин Золочівського району Львівської області. Український поет, дра­матург, перекладач, автор українських пісень. Студіював у Львівському університеті імені Івана Франка — спершу на механіко-математичному, потім на філологічному факультеті. Заочно закінчив Українську академію друкарства. Працював робітником на лісозаводі у Раві-Руській, корес­пондентом молодіжної газети у Львові, заввідділу музично-драматично­го театру Дрогобича. Вірші поета перекладено англійською, білоруською, казахською, польською, російською мовами. Заслужений діяч мистецтв України, лауреат літературних премій імені І. Котляревського (1992), іме­ні М. Шашкевича (1994), імені Лесі Українки (1996) та премії «Благовіст» (2004), володар Першої премії «Коронація слова» у номінації «Пісенна ліри­ка» (2015). Автор понад 20 книжок. У доробку поета кілька оперних лібрето, серед яких «Мойсей» за поемою Франка. Упродовж 2007—2008 років ви­йшло семитомне видання творів Богдана Стельмаха.