«Завдяки нашій телепрограмі „Контакт“ канадські українці знають, хто що робить на іншому кінці країни»

З відомим канадським тележурналістом українського походження, директором української телепрограми «Контакт» у Торонто Юрієм Клюфасом я познайомилася торік, коли пан Юрій брав участь у медіафорумі, що відбувався у місті Лева. А минулими вихідними Юрій Клюфас прилетів до Львова, щоб взяти участь у Днях Канади в Україні. Про найбільший у Торонто український фестиваль, мережу українського телебачення у Канаді та особисте життя Юрій Клюфас розповів в ексклюзивному інтерв’ю журналісту «ВЗ».

— Пане Юрію, ви — засновник і президент щорічного українського фестивалю Toronto Ukrainian Festival. З якою метою заснували цей фестиваль у Канаді?

— Я зауважив, що у наших внутрішніх імпрезах публічні особи Канади щораз менше й менше беруть участь. Мені здалося, треба зробити якийсь трамплін чи навіть платформу, від якої ми могли би відштовхнутися, щоб зацікавити канадську публіку. Кілька разів я брав участь у чудовому триденному українському фестивалі у місті Дофін (західна частина провінції Манітоба в Канаді. — Г. Я.), що багато років збирає незліченну кількість людей. От я і подумав: чому ми не можемо щось такого створити у Торонто? Зібрали чудову команду і почали працювати: з однієї місцевості переросли у велику площу. І тепер до Торонто приїжджають на наш фестиваль не лише жителі Канади, а й Сполучених Штатів. І участь у ньому беруть не лише українці, а й представники багатьох інших національностей.

— Яка тематика фестивалю?

— Фокус фестивалю — спадщина української культури у Канаді. Маємо з одного боку велику сцену, з іншого — меншу. Там проходять концерти, але не у запланований час, скажімо, о першій і третій годині, а колективи виступають у режимі нон-стоп. Це танцювальні ансамблі з усієї Канади, рок-гурти і хорові колективи, солісти. Також на фестивалі представлена українська кухня: вареники з різними начинками, борщ український…

Є у нас і тематичні павільйони. Коли торік прийшла на фестиваль прем’єр-міністр штату Онтаріо, ми могли їй показати не лише танці і співи, а й завели у павільйон, у якому українські виробники демонстрували свою продукцію. В іншому павільйоні можна було ширше дізнатися історію українського народу. А поруч був павільйон Українського Католицького Університету. Намагаємося показати Україну всесторонньо і у глобальному сенсі.

— У вересні будете проводити черговий фестиваль у Торонто. Чи вже знаєте, кого із українських зірок будете запрошувати?

— На цей час ми би вже мали знати, які колективи поїдуть. Однак останніми роками складаємо списки трохи пізніше, оскільки чотири роки тому започаткували ще один фестиваль, який відбувається у червні. Тепер маємо два фестивалі, які ніби символізують початок літнього сезону і його завершення. У червні фестиваль проводимо у Міссісага — великому модерному місті, що збудоване на західних периферіях Торонто. Ми вже запрошували до себе відомий у вас колектив «Лісапєтний батальйон», який у нас мав дуже великий успіх. Їхні жарти — дотепні та інтелігентні, на високому професійному рівні все продумано. Не можемо, на жаль, їх щороку запрошувати, але ще вирішуємо… Як і щодо групи «ВВ» з Олегом Скрипкою, яка брала участь у фестивалі чотири роки тому. Оскільки фестивальні дні припадають на вихідні, намагаємося запросити такі колективи, щоб під їхню музику канадська молодь могла «і поскакати, і попищати».

— Ви розбудували мережу українського ефірного телебачення «Контакт» у різних містах Канади та Америки…

— Ми започаткували українське ефірне телебачення «Контакт» у 1992 році, передачами у Торонто і Нью-Йорку. На той час це були найпотужніші осередки українського громадського життя у Північній Америці, що велися і ведуться українською мовою. Завжди програма починалася українською піснею, або новинами з України. Потім телебачення «Контакт» поширилося

на Чикаго, і на Філадельфію, а у Канаді — до Едмонтона, Вінніпега, а також Британської Колумбії. Робили це для того, щоб молодь мала можливість вивчати українську, а старше покоління — її вдосконалювати. А тепер ми отримали спеціальний дозвіл, і наша програма виходить по всій території Канади.

— Про що розповідаєте під час ефірів?

— Наша програма розрахована на українську аудиторію Канади. До певної міри віддзеркалюємо діяльність місцевих українських громад. Нашою метою було стати певним містком дружби і взаєморозуміння. Я свого часу багато подорожував, подорожую і зараз. Коли відвідував інші міста, мені завжди здавалося, що усі живуть окремим незалежним островом. Тому й подумав: якщо буде телебачення, то українці будуть знати, хто що робить на іншому кінці країни. Тому розповідаємо про політичні, культурні й економічні новини. Ділимося тим, що на певний тиждень є найактуальнішим у певних громадах. З часом трохи змінили формат програми. Один меценат мені сказав, що віддзеркалювати добре, але треба ще й провадити. Деякі програми почали вести ще й англійською мовою, щоб розуміли всі.

— Які журналісти працюють у «Контакті» — канадські, американські чи українські?

— Наш головний редактор — українець, який приїхав до Канади з Польщі. Ведуча народилася у Канаді, а її батьки емігрували свого часу також з Польщі. Я народився в Англії, але виріс у Канаді. У «Контакті» даємо можливість випускникам-журналістам українського походження, які не можуть знайти роботу, пройти у нас стажування, щоб набратися досвіду.

— Чи запрошуєте до себе у студію чиновників?

— Аякже! Коли було анексовано Крим, я робив інтерв’ю з прем’єр-міністром Стівеном Гарпером. Він мені сказав: «Гей, Юрку, ми готові зробити публічну заяву стосовно цього протизаконного вчинку Росії».

— Попри те, що ви народилися у британському Ноттінгемі, вас називають українським журналістом. А чому не британським чи канадським?

— Мабуть, через те, що я так сам себе вважаю (сміється. — Г. Я.). Річ у тім, що чогось британського у моїй душі нема, хоч я і народився на цій землі. Мені був лише рік, як ми з батьками емігрували до Канади. На мене мав більше вплив український світ Італії, бо я там жив п’ять років, три роки з яких навчався в Українській Папській малій семінарії. А ще два роки навчався в Українському Католицькому Університеті у Римі. Через коридор від моєї келії була келія тепер уже покійного Блаженнійшого Любомира Гузара. Хоча зналися з ним ще з Північної Америки, бо там Патріарх Гузар був парохом в одній з церков. А коли я створив пластову групу, Любомир Гузар просив і його брати зі собою у наші спільні випади (походи. — Г. Я.).

— Ваші батьки народилися у Перемишлі?

— Мама у Перемишлі, а тато — у селі Болистрашичі. Це — Лемківщина, тепер територія Польщі. Мій дідусь, Іван Клюфас, там займався просвітницькою діяльністю. Тато навчався у Перемишлі у гімназії, де батько моєї мами викладав німецьку, математику. Моя бабуся, що родом з Коломиї, у підпіллі булла кур’єром. З Коломиї возила до Перемишля підпільні листи. І віддавала вона ті листи професору, тобто моєму дідусеві. Вони покохали одне одного і одружилися. У них народили-ся дві доньки — моя мама і тітка-близнючка, яка пізніше стала ігуменею. Мій тато був студентом у професора. Коли після війни було «велике переселення», більшість шукала родину і знайомих у Великій Британії. Мій тато почув, що в Англії є професор Дубляниця (батько матері Юрія Клюфаса. — Г. Я.), хотів розшукати. Коли знайшов, побачив, яка у нього гарна донька. Закохався. Ось так одружилися мої батьки, а коли я народився, вони емігрували до Канади.

— Батьки розмовляли українською?

— Звісно. Вони навіть не купували телевізора, щоб у хаті не панувала чужа мова. Перший телевізор у нас з’явився, коли мені минуло 15 років. У садочок я ходив англомовний, і перші чотири роки вчився в англійській школі. Але коли у 1960 році створили першу українську школу, мене відразу ж туди перевели.

— Окрім вас, у батьків ще були діти?

— Нас було семеро. Вдома спілкувалися винятково українською. Ми всі були у «Пласті».

— Чим займається ваша родина?

— Моя дружина Євгенія — львів’янка. Ми познайомилися, коли я з журналістами і бізнесменами приїхав в Україну після трагедії на Чорнобильській АЕС. Але це було просто робоче знайомство. А коли вона у той самий рік емігрувала до Канади, ми стали спочатку друзями, а потім покохали одне одного і одружилися. У нас є дві доньки. Дружина допомагала мені у створенні мережі «Контакту», була продюсером молодіжних і дитячих програм, а також довший час працювала телеведучою. Наша старша донька Софійка вивчає неврологію в Канаді, молодша — майбутня письменниця.